Віолетта: Світ Монстрів

Почав падати перший сніг. Віолетта стояла на колінах біля десятків могил. Її родина, друзі... майже всі, кого вона знала, тепер лежать у холодній сирій землі. З неба посипалися перші холодні пелюстки. Дерева стояли мов мовчазні свідки. Сніг, що танув на гілках розлогого дуба, капав на могили ритмічно, мов пісочний годинник, що вимірює тишу. Птахи більше не співали. Вітер був єдиний, хто говорив. Вона не знала, що їй робити, як жити далі.

— Прощавайте… — прошепотіла вона, міцніше стискаючи голку.

Сніг продовжував падати, ніби намагаючись сховати її біль. І саме тоді спалахнув сигнал. На візорі блимнуло нове повідомлення. Воно було не схожим на інші. Це був напрямок руху.

Її руки затремтіли, і голка впала на землю.

Вона повільно підвелася і пішла за вказівкою. Ноги самі несли її знайомими стежками, які тепер стали такими чужими й... надто тихими.

— Чому саме я?.. Навіщо це все?..

Вітер носив перший сніг над вигорілими полями. Калюжі вкривалися крижаними візерунками.

А дівчина йшла в цьому світі — непотрібна, самотня, забута.

«Будь ласка! Хто-небудь! Врятуйте!» — обійнявши себе, подумки закричала вона. Але у відповідь — лише вітер завив.

• ─── ⊰☾ ❖ ☽⊱ ─── •

Вона звернула з дороги й пішла до дерев, навіть не усвідомлюючи, що слідує за сигналом мітки на своїй рогівці. Тонка стежка привела її на сніжну галявину, в центрі якої блищало крихітне озеро з острівцем, а на ньому — дивний пристрій.

«Це ж те місце…»

Вона підійшла трохи ближче.

«А й справді…»

Це було те саме місце, де колись її знайшов Тодир.

І там, точно як і тоді, сидів величезний чорний вовк. Велетенський, завбільшки з коня. Але Віолетта не злякалася. Він підійшов, понюхав її, і схилив голову. Дівчина вагалася лише мить, а потім простягнула долоню й торкнулася його морди.

— Теплий… — вона занурила руку в густу шерсть.

Вовк лизнув їй пальці, а потім перевів погляд на капсулу. Віолетта теж глянула на неї, а коли знову повернула очі до звіра — його вже не було.

— Га? Що за…

Вона озирнулась. На снігу не було жодного сліду.

— Дивно… — Вона стисла руку, в якій ще залишалося відчуття тепла і підійшла до пристрою.

На перший погляд — металевий, але якщо придивитися, матеріал здавався незвичайним. Наче живий і неживий водночас. Вона простягнула долоню й торкнулася дверцят — зойкнула. Її мовби вдарило струмом. Неприємно, але не боляче.

Механізм наче ожив, і дверцята відкрилися. Вона поглянула всередину і дійсно. Усередині — м'язоподібні тканини, що відсунули стулки. Одне посадкове місце. Символи, схожі на ті, що мерехтіли на її візорі. І ще… Зброя?

— Та невже? Пістолет?!

Вона залізла всередину, і підняла його. Завеликий для її рук. Але щойно вона доторкнулася, — зброя активувалася: на поверхні засвітилися написи. Погляд блукав у внутрішньому просторі й зупинився на знайомій формі на стіні. Це було схоже на відомий меч, із її минулого світу.

— Катана?

Поряд, на полиці лежала напівпрозора сфера.

— А це ще що таке? — вона простягнула руку, і доторкнулася. Її вдарило знову, та цього разу інакше. Вона схопилась за голову, у вухах звеніло, а в очах задвоїлось.

— Аа-а!

Але все минуло так же швидко, як і з’явилось. Сфера зависла перед її обличчям, навколо неї кружляли символи.

І раптом… голос. Швидкий, незрозумілий, мов шторм із чужих думок. Потім — знайомі символи на поверхні кулі.

— Синsdjf svqwdна на 43%... 74%... Синхронізація завершена! УВАГА! Збій в роботі! Відсутній зв'язок із центральним ядром! Перехід до автономного режиму роботи.

— Ем-м… Що? — Віолетта кліпнула, збита з пантелику.

— Вітаю! Я ваш особистий помічник! Схоже ваш зв'язок із центральним ядром було передчасно втрачено, що призвело до певних системних збоїв. Але не хвилюйтесь! Я вже все полагодив. Проте для повної діагностики рекомендую… УВАГА! Відсутній зв’язок із Центральним Ядром!

— Що за центральне ядро? І… стривай, а як ми спілкуємось?

«Я тільки зараз помітила, що “говорю” із цією штукою… не відкриваючи рота.»

— Центральне ядро це… УВАГА! Відсутній зв'язок із центральним ядром!.. пробачте, здається, у мене відсутня інформація, яку ви шукаєте. Щодо вашого другого запитання. Ми спілкуємось за допомогою підпросторового нейрозв’язку. Цей канал є базовим для всіх представників Імперії Аскарі.

— Підпросторовий нейрозв'язок? Аскарі?.. «Що за? Але принаймні ця штука не налаштована вороже до мене… Треба розпитати її.»

— Саме так! Це спосіб, що дозволяє спілкуватись на будь-якій відстані, із затримкою всього лише в… УВАГА! Зв'язок із ядром відсутній. Дані не знайдено.

Що до другого запитання, то… Аскарі — це ви.

— Я? Аскарі?

— Саме так! Дозволите, я просканую вас?

— Ну-у… Гаразд…

Сфера засвітилася синім відтінком, і через секунду знову заговорила.

— Аналіз завершено. Біо-конструкт класу Ascari Prime. Генетичний код: стабільний. Вік: 14 років і 24 дні. Фізичний розвиток: в межах норми. Стан: психо-емоційне перевантаження, тимчасова дисоціація. Рекомендація: ментальна стабілізація.

Віолетта кліпнула очима. Вона поглянула на себе. Шкіра була тонкою і щільною, мов напівпрозорий шовк, під яким виразно проступали блідо-сині капіляри, як витончений орнамент. Ні ран, ні синців. Навіть жодних подряпин, хоча йшла крізь гілки, кущі й сніг.

Її білосніжне волосся мерехтіло, мов місячне світло. Очі — котячі, з тонкою вертикальною зіницею, яка ледь помітно світилась фіолетовим відтінком.

Пальці рук — довгі, гнучкі, з нігтями, що були не надто довгі, щоб заважати, але якими без зусиль можна було перерізати горлянку. Візор, вбудований у рогівку, вже не здавався дивним — він пульсував у такт її диханню, немов частина тіла. І, мабуть, так воно й було.

Вона глянула на сферу.

— Я не людина? Я з іншої планети? Чи що я таке?

— Ви… УВАГА! Відсутній зв'язок із центральним ядром! Пробачте, здається, у мене відсутня інформація, яку ви шукаєте.

«Мабуть центральне ядро, про яке він постійно каже, це щось на кшталт основного сервера, чи чогось такого…»

Вона пригадала, що в її старому світі, коли раптом зникав інтернет, то її домашній ШІ помічник поводився схожим чином.

— Ну добре, а що це за штука? - Віолетта вказала на пристрій у якому вони знаходились.

Сфера знову засвітилась і відповіла:

— Цей пристрій схожий на біо-механічну десантну капсулу. Призначення: ймовірна висадка з орбіти на планету. Модель: невідома. Візуальні характеристики та внутрішня архітектура не відповідають стандартним шаблонам. Для повної ідентифікації потрібно з’єднання...

Сфера на мить замовкла, затремтіла в повітрі, потім здригнулась.

— УВАГА! Відсутній зв'язок із центральним ядром! Останній зафіксований контакт: 14 років, 24 дні тому.

Віолетта зблідла.

Чотирнадцять років. І двадцять чотири дні… Стривай, а скільки ти сказав мені років?

— Ваш вік: 14 років і 24 дні.

«Тобто… я з’явилась на світ у той самий день, коли… коли цей твій "звязок із ядром", чи що воно там таке, зник?..» — думки в голові зчепились у вузол, серце закалатало.

— Можливо, — пробурмотіла вона роздивляючись капсулу, — це була якась аварія?..

Сфера не відповіла. Вона лише тихо гуділа, утримуючи баланс у повітрі.

Віолетта раптом відчула дивний холод уздовж хребта. Ні, не страх. Це було передчуття. Занадто точний збіг. Її поява. Зникнення "ядра".

«Втрата зв’язку. І ця сфера, капсула, тіло, яке не ранилось, не мерзло, не ламалось… А ще… Проповідник на площі. Він також згадував про “падіння небес” чотирнадцять зим тому.»

Вона повільно провела пальцями по своїй руці. Шкіра — шовк, а під нею — щось значно більше.

«Я… щось більше, ніж просто людина… І можливо моя поява пов’язана із чимось ще більш загадковим…»

Вона взяла рюкзак, що лежав усередині. Він був занадто великий для неї, але іншого не було. Потім її увагу привернули маленькі дверцята, вона відчинила їх, і побачила що там на полицях лежать кілька предметів. Над якими висвітились назви:

1. Наномедична ампула.

Опис: металева капсула розміром із палець, активується при контакті з кров’ю.

Функція: регенерація незначних пошкоджень або стабілізація критичного стану. Не відновлює відрізані кінцівки чи зламані кістки повністю.

Обмеження: одноразова, має побічний ефект — сильна втома після використання.

2. Контейнер з концентратом харчового субстрату - 5 порцій.

Опис: біогель, що живить організм на клітинному рівні.

Функція: замінює їжу й воду на 24 години.

Обмеження: огидний смак, викликає нудоту при звичайному вживанні.

3. Самопристосуваний комбінезон.

Опис: компактно згорнутий шматок тканини з біо-матеріалу.

Функція: адаптується до температури, зливається з середовищем (камуфляж).

Обмеження: не броня, не захищає від прямих ударів чи магії.

4. Інтерфейсний модуль резервного доступу.

Опис: маленький пристрій що приєднується до ШІ.

Функція: розширює функції інтерфейсу на короткий час.

Обмеження: вимагає багато енергії, після використання — тимчасове перевантаження системи.

Віолетта причепила пристрій на сферу, а решту знахідок поклала до рюкзака. Цей вантаж на плечах відчувався, як броня. Вона знову була не одна.

— Отже, ти кажеш що час зникнення зв'язку, із твоїм “центральним ядром” розірвався, десь у той час, коли я народилась?.. Ти можеш просканувати простір із цим покращенням, яке я встановила?

Сфера засвітилася набагато яскравіше, а потім відповіла:

— Виявлено контакт з технологічним відбитком Аскарі на захід, північний-захід. Виявлено два кораблі з технологічним відбитком Аскарі на орбіті планети. Додатково виявлено структуру на схід…

Раптом сфера змінилась у кольорі, і почала пульсувати.

— !!!УВАГА!!! Виявлено зараження кристальною чумою! Негайно залиште планету будь-яким способом та чекайте на прибуття сил Імперії у точці збору. Відправлено сигнал тривоги по всіх каналам.

Після чого сфера вимкнулась, і впала на підлогу.

— Кристальна чума? Невже це… — Віолетта згадала про віз із кристалом, те, що до її села навідувались біженці зі сходу, які розповідали про якусь напасть, але тоді вона не звертала на це увагу. а також виверну, яка, здавалося, була чимось заражена.

Вона не знала, що це таке. Але слово “чума” ще з минулого світу несло тільки одне — смерть, яка повзе, але не зупиняється.

Дівчина ще якийсь час зачекала, але сфера продовжувала лежати на підлозі. Зморившись чекати, вона поклала її у рюкзак, взяла катану з полиці, зістрибнула із капсули і пішла на захід.