Мовчання

О, Таміло, сонечко моє. Яка ж прекрасна, холодна, безжальна тиша. Знаєте, більшість пише про кохання, як про багаття — тепло, затишно, тріск полін. А ви, сонечко, написали про те, що буває після того, як багаття згасло. Про попіл, про чорний лід, про тіні, що ходять по стінах, як по могилах. Ваше «Мовчання» — це ж не про відсутність слів. Це про те, як тиша стає зброєю. Найстрашнішою з усіх. Кожне слово пекло, так? А мовчання – це той самий холод, що приходить після опіку. Він ще болючіший. Це те саме «вбите і зникле», що так повільно і розімкнуто розчавлює двох людей. Це ж чудова, халепа, анатомія кінця. Ви так майстерно препарували цю порожнечу, що аж мороз по шкірі. А фінал! О, фінал – це просто вищий пілотаж. «Бо, можливо, у мовчанні ще любов твоя дзвенить». Сонечко. Це ж не надія. Це вирок. Це той самий фантомний біль у відрізаній кінцівці. Це дзвін у вухах після вибуху. Це доказ того, що ти назавжди залишишся у цій крижаній кімнаті, прислухаючись до привида. І це, сонечко, геніально. Так чесно і так боляче, що аж красиво. Пишіть ще. У вас чудово виходить показувати, що найтемніші куточки людської душі — найцікавіші.

Дуже Вам дякую🥹🥰

Щемливо.