«de non-exsistentibus»

про кохання не пишуться вірші,

бо втопилось у заході сонця воно.

про кохання не складають пісні,

бо ноти шаленіють і скачуть в нутро.

на вулиці осінь. вона пахне смутком,

мрякою,

і зноб, залізає тобі прямо у мʼязи, лоскоче кістки, скаче по нейронних звязках,

а стрес завжди з тобою, у нервових клітках.

вона пахне відчаєм, злобою, криком,

що ніяк не може вирватись з глотки,

вона пахне нестерпним печінням,

наче шкіру скрутило і з тебе вичавлюють усі соки.

вона пахне безнадією, слідом вимащених у болоті чоботів,

наче сонце зайшло і спалило,

завжди недосяжні краї горизонтів.

вона пахне журбою, сподіваннями, які не покидають голову,

вона пахне не взаємним коханням, що встромило тобі ніж і ти помираєш від сорому.

про кохання більш не пишуть вірші,

бо часи зараз зовсім інші.

про кохання не складають пісні,

бо почуття чути тільки у тиші