Не знаєш

Ти душу мою вкрала —

Й сама того не знаєш.

Я кружляю навкруг Тебе,

Ти — як сонце, ясне сяєш.

Ти полонила настрій мій,

Вільно ним вправляєш.

Він, неначе твоя скрипка,

На якій Ти вправно граєш.

Ти вкрала моє серце,

Й цього теж не знаєш.

Ти — світ мій у пітьмі,

Мене жити заставляєш.

Ти спокій, й той відняла:

Біля Тебе червонію.

В мене наче списа вп'яли,

Від вроди твоєй знову млію.

Ти затьмарила мій розум,

Вільно жити перестав.

Зовсім того не помітив,

Як сам Тобі те все віддав.

Та я ніколи не жалкую,

Що те сам Тобі віддав,

Бо Ти дала мені взамін

Чого зроду я не мав.

Ти любові почуття мені подарувала,

Вони гріють в жорстокі холоди.

Я б радий був, якби Ти знала,

Та не знаю, як відреагуєш Ти.

Ти подарувала мені радість вічну,

Яку ніяк не взмозі приховати.

Кожен день тепер став неймовірним:

Тепер можу гори сизі подолати!

Завдяки Тобі у мене в очах світло,

Негатив відтоді взагалі не помічаю.

Тепер для мене завжди — миле літо,

Тепло життя безмежне відчуваю.

Біля Тебе вічно ллється дзвінкий сміх,

То я так голосно сміюся,

Й так сильно, що звалюся з ніг.

Однак я того не зовсім боюся.

Ось почав писати солодкі вірші,

І всі вони Тобі присвячені.

Щось прекрасне усередині знов маю,

Й цим, Марго, Тобі завдячую.

І як багато того ще,

Чого прагнув би сказати…

Але Тобі, напевно,

Цього краще не знати…