ЗАКОЛИСАЮ ТЕБЕ...

‎Заколисаю тебе сивиною вітрів.

‎Стомлене місто запалить вогні вечорові.

‎Світ у обіймах. Ти так, пам'ятаєш, хотів.

‎Мрії у небі, неначе зірки кольорові.

‎

‎Все, як і завжди: хвилини, години, роки.

‎І за життям поспішають земні перехожі.

‎Айстри покірно втрачають свої пелюстки.

‎Ніжність і осінь... Які ж вони різні і схожі.

‎

‎Листя беріз візерунком лягає до ніг.

‎Може, у ньому ховається звістка від тебе.

‎Кроки ковтають відлуння тернистих доріг.

‎Охороняє надії запалене небо.

‎

‎Холод розлук. Десь позаду розбиті мости.

‎Чом же миттєвості щастя стрімкі і короткі?

‎Нині не модно писати поштові листи.

‎Осінь і віра... Вони і гіркі, і солодкі.

‎

‎Стомлене місто запалює жовті вогні.

‎Рани у серці ще здатна любов лікувати.

‎Кожен до щастя по-різному йде. А мені

‎Хочеться просто волосся твоє цілувати.

‎

‎Заколисаю вітрами і сяйвом надій.

‎Так повелося: усі ми в житті перехожі.

‎Доля моя посміхається долі твоїй.

‎Ніжність і осінь, як ми, дуже різні і схожі.

‎

‎© Світлана Башинська