кава

В моїй каві немає ні грама цукру,

У моїх віршах стало більше душі.

Ти був моїм теплим ковтком повітря

Яскравим вогником уночі...

Знаєш, болить десь настільки глибоко,

Що не знайдеш навіть за тисячу літ.

Я не спала всю ніч, заплакані очі -

На ранок знов повертаюсь в цей світ.

Описати цю рану не вистачить рими,

А проза, на жаль не моє.

Вертаюсь в минуле стежками пустими,

Щоб там знову зустріти тебе.

Згоріли до тла всі забуті надії,

Я стала противна сама собі.

Ти більше не мій. Спалені мрії.

«Навіки твоя» лиш пишу на воді.

Ще ніколи не була настільки розбита

Смак сигарет не зменшує біль.

Я піду назавжди. Залишу недопитим

Ранковий коктейль своєї журби.

Ти минулим моїм, на жаль, став завчасно,

Так багато не встигли зробити ми.

Тільки в спогадах наших усе прекрасно, -

Час розвіває хмари вини.

Що ж, мабуть, треба ставити крапку

Моїй печалі немає кінця.

Свою душу тобі віддала до останку -

Ти ж, як скельце, її розтоптав.

Змінила адресу, заросла вже дорога

Де колись крокували щасливі удвох.

Та свій номер усе ще змінити не можу

Надіється серце на «той самий» дзвінок.

«Ти житимеш вічно. Твою душу кохає поет

Через сотню віків ти будеш на папері».

Хоч і болить, та зовсі́м не жалкую про це

Я відпустила, але не закрила ще двері.

Ще не сказано все. Ще про тебе не все написала.

Не розкрила ім'я, приховала колір очей.

Моя вічність про тебе. Моя муза тебе покохала.

Ти світанок моїх безкінечних ночей.

Ти моя кава, гірка і холодна, як завжди;

Ти цукор до неї, який вже давно не беру.

Зламана вчора дивиться щиро у завтра -

Та знаю, ніколи туди не дійду.

Я в тобі потонула. Ти є тим, хто мене врятував.

Дивно, авжеж, та нічого, таке життя.

Кожен вірш того болю мого вартував.

Я напишу ще сто, перед тим як піти в небуття.