Лавандовий схил

Дві тисячі дев’ятсот двадцять п’ятий рік,

а колись наш схил лавандою поріс.

А дощі ідуть — ті самі, як у той серпневий день, —

хоча справжнім був він у лютому лишень.

І скільки поколінь побачила ця земля!

Але вона вже поникла, погоріла, як і доленька моя.

Але вогонь — то діло славне, це життя як воно є.

Мабуть, в житті єдиний сенс — це знайти тут щось своє.

І пройдуть роки: десятки, навіть сотні, —

і нас не згадають нащадки наші сонні.

Згоряють наші душі, як і сотні наших слів,

і виживемо ми лише в думках тих, хто нас любить умів.