Лампові історії

— Є така легенда: колись давно, на далекій планеті, що не лише охолола після природнього тераформування, а й встигла народити в своєму череві силу-силенну життєвих форм — зазнав аварії космічний корабель. Натомість, планета-Колиска лагідно прийняла нових колоністів, адже чужих дітей не буває. Вона поглинула їхню енергію своїм єством, даруючи насолоду життя. Загублена посеред безкрайньої порожнечі космосу геліосфера, надійно охороняла секрети буття тієї планети, щедротно зігріваючи її теплом та вмиваючи вологою. Древні колоністи щирим серцем прийняли свою нову матір-Теру, проте, й не забували вшановувати пам'ять свого гіркого минулого. Свого довгого пошуку Колиски, посеред безкрайньої порожнечі космосу. Задля цього, раз на рік, від початку нового відліку дару Коляди, вони наряджали дерево, що нагадувало їхній корабель — великими кулястими сферами, що символізували безліч інших планет, які були непридатні для життя. А на верхівку дерева ставили яскраву зорю, знаменуючи світило, яке дало їм прихисток.

Плазмоїд не вперше намагався вплинути на мою систему цінностей та мій світогляд. Але я знав що до чого, тому й мав сили йому суперечити:

— Я тобі не вірю, це все не правда! Я знаю, що знаходжуся в усвідомленому сні. З моєї планети Пояс Оріона мовби лежить метеликом на правому боку, а тут усі три зорі пояса горизонтально поверхні планети. Та й самі зірки більші, мов товсті крапки на небосхилі, не те що у нас — ледь помітні цяточки. Я не на своїй планеті, і це все сон. Ось зараз лише прокинуся і все це зникне.

Але та потвора все ніяк не зникала і ми продовжували перебувати з нею на одній з планет зорі Бетельгейзе. Загублені у просторі. У вічному протистоянні. Він загнав мене в одну з печер на тій планеті. Натомість, я все ще міг його стримувати своєю зброєю, пропалюючи в матерії часопростору мікроскопічні чорні діри. Їх від'ємна дивергенція була здатна вмить поглинути енергетичне тіло плазмоїда, розчинивши в собі. Це була вікова війна, війна довгих поколінь людян з потворами, що стали на нашому шляху освоєння космосу. Хоча тепер, я вже не був впевнений в тому, що сновида. Сюр всього того, що відбувалося, перемелював залишки мого свідомого опору.

— Ти — це я, частинка мого унівесуму. Одне з втілень мого безмежжя. Відведи свою зброю — нам не потрібна війна, — прошибурчав плазмоїд.

— Неправда! На моїй планеті війна це данина життя. Давно доведено, що нас закинули на грішну праматір Землю, щоб ми могли спокійно винищити один одного. А ми не скорилися долі та вийшли за межі орбіти. Почали відвідувати ближні і дальні планети. Намагалися їх колонізувати — допоки не зустріли вас — катів-охоронців на своєму шляху при освоєнні Марса! Те саме на Титані! Європа! Енцелад! Куди б ми не потикнулися там були ви! А нині вже й і тут, посеред вмираючої Бетельгейзе, коли для подорожей нам не потрібні тіла...

Емоції не найкращі супутники людян, захопивши мою свідомість, вони послабили увагу — це єдине, що я ще встиг подумати перед тим як плазмоїд прошив мене наскрізь своєю енергетичною оболонкою. Вмить, відчуття немовби усі м'язи тіла скоротилися, неначе мене вдарило струмом та свідомість почала вмирати.

М'яко огорнула суцільна порожнеча.

І лише розмірений стукіт серця свідчив про наявність життя в моєму тілі. Поступово перед очима розвиднилось. За вікном кав'ярні мела хурделиця, а я, сидів перед чашкою бурштинового напою. Поступово поверталася палітра звуків, а разом з тим, свідомість почала розрізняти сенси слів старого баристи, що розповідав історії про далекі космічні подорожі свого минулого.