Лампові історії

Майже три тижні від нього не було жодних повідомлень. Навіть не з'являвся в мережі. Командування мовчить; побратими — ті хто вийшов з позицій, серед двохсотих і трьохсотих їхній розрахунок не бачили. Тиша. Гнітюча, роздираюча тиша...

Ні, ні, ні — тільки не це. Він обіцяв повернутися. Господи, дай мені сил винести Твою ношу. З тих пір як він там, моя душа немов опалена вогнем. Кожна мить існування в очікуванні такого рідного — "++". Нічого більше не потрібно. Лиш залишись живим. І повернись.

Думки скрипучими скрижалями стирають мою душу.

Ні... Він живий. Я це відчуваю. Я маю це відчувати. Інакше — яка я дружина? Яка опора, якщо перестану вірити й чекати.

Кави... Густої, чорної, смолянистої. Щоб скувала моє єство своїм тягучим клеєм. Хлопцям там в сотні разів важче. Не вистачало, щоб він відчував мою тяжбу. Я завжди його відчувала. І він відчував мене. Казав, що лише це й тримає його.

Нарешті. Кав'ярня. Хоч би там було малолюдно. Я не готова чути веселощі життя. Вони здаються знущанням.

— Подвійне рістрето, будь ласка, — зайняла столик. Озирнулася. Останній відвідувач пішов. Господи... Як же це все виснажує. Бути сильною, попри все. Як же хочеться звичайного, тихого життя.

— Даруйте? — перепитала старого бариста, — За власними думками я вас не почула.

А він продовжував:

— Коли нас вперше на Марсі атакували плазмоїди, мій прапрадід був ще підлітком. Ото було людям. Колоністи вмирали десятками тисяч. В рамках колоній — це було ледь не під ніж. Одиниці виживали. І поверталися, щоб мати змогу розповісти іншим на праматері, про те що сталося. Усі війни минулого здавалися лиш тренуванням до того побоїща, яке нас там зустрічало. Плазмоїди виринали нізвідки й пірнали в ніщо — забираючи з собою чергову душу. Жодна зброя їх не брала. Хоча арсенал в людства був неабиякий...

Зробила ковток тягучої смоли — солодкавий смак з м'якою кислинкою. Сама й не помітила, як вже з дитячим захопленням слухала дивні байки отого старого. Хай хоч так, аби не чути своїх думок.

— Людина не проста тварина, — продовжував бариста, — їй постійно чогось потрібно. Навіть отримавши по заслузі, вона прагне реваншу. Причому на будь-яких умовах. Зброя чорних дір значно урівняла нас в правах з плазмоїдами. Тепер ми могли розмовляти на рівних. Змогли відбудувати свої колонії та започаткувати інші, на супутниках Юпітера й Сатурна, ввівши армійську повинність. Тепер молодь охороняла майбутню свою старість, якщо виживала, чи то мала змогу дожити. Молоді не цінують життя, не так бояться смерті, як зрілі. Це лише старі нею марять, особливо коли вона ніяк не приходить. Дивні космологічні алгоритми.

Ще один ковток. В грудях немов зцементовано. Але прошу — не зупиняйся, розповідай свою байку. Тільки б...

Стрепенулася. Старий сидів навпроти і легко, як батько, накрив своїми зашкарублими руками мою долоню.

— Доню, повір, він живий, він повернеться — живим. Я це все бачив. Там — в своєму минулому.

Обережно забрала руку. Відсахнулася. Втім, від того дотику та кави, тепло повільно розливалося по всьому тілу, мовби розтоплюючи товсту льодяну кірку, що покривала моє обпалене єство. Разом з тим, в грудях, гарячою трояндою, проростала віра, огортаючи невидимим прозорим куполом, закриваючи від усіх бід цього грішного життя. Постійний біль в грудях почав зникати. Ледь не вперше за останні роки вдихнула на повні груди, заплющила очі. Коли розплющила — довкола все зникло, мов ніколи й не було: ні кав'ярні, ні світла радіоламп, ні старого баристи. Втім, залишилося тепло дотику. І жар в грудях. Віра.

Вмить увірвався зовнішній гамір вулиці. Столик. Піцерія. Люди.

Піднялася, озирнулась довкола себе. Глянула в телефон — повідомлення:

"++. Я ок. Не було зв'язку. Кохаю."

Серце прискорено затупотіло.

Посміхнулася. Я — вірю.