Лампові історії

Після фотосесії Девіда Глетчера, я була злегка втомлена. Люди мають гарну уяву і полюбляють о‌брази моделей в різноманітних втіленнях.

Закохуються в ці образи. Дивляться на них масними очима. Хоча насправді рідко буває коли образ і справді відповідає тому стану душі, який він відображає. Та й взагалі, щодо душі — всім байдуже. Моя душа завжди лише зі мною. Ноги нестерпно гуділи від втоми.

З цими думками я зайшла в одну з кав'ярень на Джейн стріт, у них неймовірно смачний липовий чай. Зайшовши всередину я не побачила господарки кав'ярні. Замість неї був якийсь старий чоловік. Внутрішня атмосфера різнилася від тієї, що була раніше. Замість світлих кольорів та відтінків, був яскраво виражений ламповий стиль. В прямому сенсі: тьмяне, рівне освітлення радіоламп буквально звідусіль, огортало кожного хто заходив до цього закладу. Незважаючи на те, що назовні був яскравий літній день, помаранчева темрява огортала відвідувача. Два столика, плетені стільці, прилавок, чудернацька кава-машина. Позаду баристи, вдягненого в легку куртку астронавта, виднілися безкінечні ряди прозорих скриньок з різними видами кави та чаю. Тематичний заклад. Та на жаль тема космосу не моя. Надаю перевагу земному життю.

— Вітання. Даруйте, а де попередні власники? — з нотками скарги запитала я нового господаря.

Коли бариста глянув на мене, в його очах промайнуло здивування, немов він побачив якусь примару, але потім опанував себе та відповів:

— Сьогодні я ваш бариста, прошу вас до столу.

Столик був овальним, без гострих кутів, немов би наперед згладжуючи усі незручності перед гостями. В єдине широке вікно вбудовано величезний екран, що показував футуристичні картини майбутнього. Ймовірно власник вклав свою душу в цю кав'ярню.

Притулившись обличчям до вікна, я зовсім не побачила жодних пікселів на екрані, все виглядало немов насправді — високі, темні хмарочоси з тьмяною неоновою рекламою, широка вулиця, літаючий транспорт, чудернацько вдягнені пішоходи. Небо, там за вікном, освітлювалось яскравими зорями Чумацького Шляху. Такої інсталяції я ще не бачила. Цікаво, чим ще тут можуть здивувати?

— Будь ласка, чогось гарячого на ваш смак. Я трохи втомилася після сесії.

Бариста впродовж п'яти хвилин чаклував на імпровізованій кухні дістаючи зі своїх чисельних скриньок різні трави. Я одразу ж вловила аромат м'яти, жасмину, смажених кульбаб — усе як я люблю. Нарешті, старий приніс напій у великій, прозорій філіжанці, яка відблискувала янтарними боками в помаранчевому світлі радіоламп.

— Цього просто не може бути... — тихо промовив бариста ставлячи переді мною мій напій, — Ви дуже схожі на неї.

Я не здивувалася цьому запиту, тому як мої професійні фотографії можна було знайти в мережі. Але з ввічливості запитала:

— На кого саме, я схожа?

— Ви схожі на неї — на танцівницю з Марсу, — тихо й благоговійно промовив старий та сівши на стільчик навпроти розпочав свою історію:

— Давно це було, ще за моєї молодості, після армійської служби на Марсі. Ми там тримали оборону людянської колонії, охороняючи її від плазмоїдів. Нова зброя чорних дір давно вже дала нам паритет в цьому питанні. Але на той час, червона планета мала ще вдосталь неосвоєних територій. Саме тоді й зародилася легенда про Танцівницю на Марсі. Раз на рік, впродовж однієї ночі, вона з'являлася одночасно в різних локаціях неосяжних пустель. Якщо нам для того щоб вижити необхідно було ходити в скафандрах та постійно ховатися від сонячних джетів в лавових трубах, то ця танцівниця була вдягнена в легких білих, прозорих вбраннях і на підборах. Їй не потрібен був скафандр чи киснева маска. Здавалося б уся та ворожість планети була не для неї. Вона просто пурхала над поверхнею немов пір'їнка, а під прозорим шифоном вгадувалися її бездоганні лінії тіла. Чимало астронавтів потонули в її очах, не один з них відкрив забрало свого скафандра, побачивши як легко і вільно дихається цій ідеальній досконалості. Були й такі, хто намагався її знищити так само, як і плазмоїдів. Але жодна зброя її не брала. Навіть та, що породжувала локальні чорні діри.

Історія старого баристи так захопила мене, що я й забула де знаходжуся.

— Пийте чай, пані, — звернув мою увагу старий на мій вже теплий напій. — Зовні ви дуже схожі на танцівницю з Марсу. Така ж само фігура, рухи, грація.

— І що сталося потім? Щось дізналися про ту танцівницю? — запитала я.

— На жаль, ніт не дізнався. Армійська служба на Марсі завершилася і я повернувся до батьків на Титан. Іноді повертався на Марс, щоб знову бачити ту примарну танцівницю.

— Хотіла б і я бути такою ж вільною як вона й подалі від людей, — зазначила я, відпиваючи напій з філіжанки. Тепло розливалося по моїх жилах, втома зникала, натомість приходила легкість.

Останнє, що я чула, були слова старого:

— Бійтесь своїх бажань...

Коли завіса спала з очей, довкола мене була безмежна кам'яна пустеля червоної планети. Наді мною неосяжний космічний простір всипаний міріадами яскравих зірок. Моя біла сукня легко тріпотіла в розрідженій атмосфері Марсу. Я розпочала свій вічний танець — довкола проходили люди в скафандрах, хтось з них повіривши своїм очам гинув, дехто продовжував приходити, щоб ще раз поглянути на мій танець. Змінювалися епохи, змінювався ландшафт — незмінною була моя ніч і мій танець.