Корона Гілена

Спіраль даних на екрані рвучко змінила форму — немовби щось зовнішнє перервало логічні ряди.

Варко нахмурився. Його блакитні очі стали різкими, як леза.

— Нак, глянь на спектральний зсув, — тихо сказав він.

Нак уже нахилився ближче, його руда голова майже торкнулася монітора.

— Бачу… — його голос став низьким, навіть небезпечним. — Це погано.

Марк напружено перевів погляд з одного на іншого.

— Що? — він ледве стримувався, щоб не вигукнути.

Варко провів пальцями над панеллю. Кольори на екрані згасли й зібралися в одну вузьку, темно-фіолетову лінію.

— Цей вир… він не простий. Це слід від техніки або сили, яка не мала існувати в нашому часі.

— Це щось давнє, — додав Нак.

Джарек напружено стежив за змінами, його фіолетові очі світилися так само тривожно, як і символи на панелі.

— Але є ще дещо, — промовив він. — Вир був налаштований на конкретну ціль. На неї. Не на тебе. Не на випадкових людей. На Елайну.

Марк відчув, як у животі стислося холодне залізо.

— Чому? Вона ж звичайна жінка. Звичайна… — він обірвав фразу, бо сам не повірив у її завершення.

Нак подивився на нього різко, серйозно:

— Вибач, друже, але якщо той, хто створив цей вир, хотів саме її… значить, вона не зовсім звичайна.

— Або те, що в ній, — тихо додав Варко.

Марк на мить перестав дихати.

— Дитина… — прошепотів він.

Варко мовчки кивнув. Його довгі пальці легенько торкнулися панелі, і в повітрі з’явилася нова картина — складна енергетична діаграма, де світло згорталося в маленький пульсуючий центр.

— Сила, що забрала її, відсканувала вашого малюка ще до того, як ти зрозумів, що щось не так, — сказав він. — Вони знали, що шукати.

— Але хто? — Марк стиснув кулаки. У ньому прокинувся вогонь, старий, небезпечний, драконячий. — Хто забере вагітну жінку через портал? Навіщо?

Варко і Нак переглянулися.

Поглядом, у якому було більше слів, ніж в цілій розмові.

Першим заговорив Нак:

— Лише один тип істот використовує такі технології. Дуже давні. Дуже закриті. І… дуже небезпечні.

— І дуже охочі до всього, що може змінити майбутнє Всесвіту, — додав Варко. — Вони полювали раніше. На особливих дітей. На потенціал.

— Хтось древній? — Марк відчував, як у нього в грудях росте злість і страх. — Хтось, хто знає, ким стане моя донька?

Джарек ступив ближче, поклав свою холодну, легку долоню Маркові на плече:

— Марку… — його голос став тихим, як шепіт зоряного пилу.

— Той, хто забрав Елайну, знає про твою дитину більше, ніж знаєш ти.

Екран перед ними раптом мигнув, і на ньому проступив слід.

Чіткий, темний, потужний. І давній.

Небезпечно давній.

— Ми знайшли напрямок, — сказав Варко. — Але повір… ти маєш бути готовим, перш ніж туди йти.

Марк підняв голову, його очі вже світилися жаром.

— Я піду хоч у серце чорної діри. Вони забрали мою сім’ю.

Я поверну її. І спалю все, що стане на моєму шляху.

— Добре, — мовив Джарек. — Летимо. Щоб швидше — я прискорюся по сліду, поки він не зник. Панове, займіть ваші пасажирські місця. Хочете — пристебніться. Наїдки та напої дістанете собі самі. Я вирушаю.

— Якщо Джарек просить сісти — то краще сісти, — пробурмотів Варко й ненав’язливо взяв Марка за рукав, тягнучи до чорної кульки, що висіла в повітрі. Вмить кулька розгорнулася в широке крісло з м’якими підлокітниками та підставкою для ніг — досить велике навіть для велетня.

Нак уже сидів у своєму кріслі, гойднувшись, ніби це звична справа. Варко поважно вмостився в друге. Джарек зник так природно, наче просто розчинився у повітрі — ні спалаху, ні звуку. Лише легкий холодок пробіг по шкірі.

Марка прорізав раптовий свист у вухах, наче невидимий обруч стискав голову.

— Зараз пройде, мікроклімат стабілізується, — запевнив Нак, трохи нахилившись, уважно вивчаючи обличчя Марка. Той лише кивнув, стискаючи підлокітники, щоб не показати, як його трясе.

— Зазвичай подорожуємо з комфортам, але сьогодні винятковий випадок, — пробурмотів з сумною усмішкою Варко.

Марку зовсім не хотілося знати, що вони називають комфортом. Він думав тільки про Елайну. Про те, що вона там — сама, перелякана, можливо поранена. Його груди стискало так, що вогонь всередині не розгорявся… а лише тлів, спричиняючи біль.

Через кілька хвилин стародавній корабель — старіший за більшість цивілізацій, що Марк знав з розповідей Гела і Пеггі, — раптово виринув у іншому кластері. За бортом клубилися зоряні тумани, а між кораблем і їхньою ціллю лежав цілий світловий рік — безпечна відстань, так казали велетні. Для Марка ж це була ще одна вічність очікування.

— Прибули. Сканую простір, — озвався сам корабель низьким голосом, від якого по спині побігли мурахи.

Просто перед ними з повітря сплівся Джарек — наче візерунок на воді, що набуває форми. Він сів у крісло-кульку, і навколо нього віялом спалахнули монітори, утворюючи сяючу півсферу.

Варко й Нак підтягнули свої крісла ближче до проєкції, яку виводив Джарек — синє світло переливалося їм на обличчя.

— Ну? — нетерпляче кинув Нак. — Є щось?

Марка хитнуло, він ледве втримався на ногах. Тільки зараз зрозумів, наскільки втомився — і тілом, і душею. Порожнеча всередині ставала дедалі важчою.

— Дайте щось нашому гостю, бо він зараз знепритомніє, — буркнув Джарек, не відриваючи погляду від моніторів.

— Я в нормі, — огризнувся Марк та одразу зрозумів, що це звучало слабко. Дуже слабко. Вони поводилися з ним, наче він зелений підліток, а не дракон, що пережив уже чимало битв.

Хоча… зараз він справді почувався лише наляканим чоловіком, у якого забрали найдорожчу людину.

І жоден вогонь, жодні крила не допомагали.