Корона Гілена

Тиша в залі була оманливою.

Марк відчував її шкірою — таку тишу тримають не мармурові стіни, а десятки напружених поглядів.

Охорона була всюди. Не лише лідеанці при входах — у нішах між колонами мерехтіли силуети, вбудовані в архітектуру, мов частина самого Адляра. Зброя не була виставлена напоказ, але Марк знав: варто лише сіпнутися — і повітря перетвориться на смерть.

Дікрус підвівся повільно, з тією лінивою грацією, яку можуть собі дозволити тільки безмежно сильні. Посмішка торкнулася його губ — холодна, ввічлива, без краплі тепла.

— Ви прийшли швидше, ніж я очікував, — мовив він. — І значно… цікавіше.

Його погляд ковзнув по Варкові, Накові — затримався на Маркові.

— Я знаю, хто ви такі. — Дікрус злегка нахилив голову. — І прекрасно розумію, за чим ви тут.

Марк відчув, як напружилася Елайна. Вона не рухалася, та Марку здалося що він почув як б'ється її серце.

— І так, — продовжив Дікрус, — я готовий виконати ваше прохання.

Марк різко вдихнув.

— Я віддам тобі жінку, — спокійно сказав темний бог, наче йшлося про дріб’язок. — Ти забереш її. І полетиш геть.

Нак ледь чутно видихнув. Варко недовірливо примружився.

— Але, — Дікрус підняв палець, — за однієї умови.

Він опустив погляд униз — на хлопця біля своїх ніг.

— Мій дракон, — з легкою насолодою мовив він.

Гел не поворухнувся.

— Я пропоную двобій, — продовжив Дікрус. — Ти, Марку, проти нього.

Марк завмер.

— Якщо ти переможеш, — Дікрус усміхнувся ширше, — забереш дружину.

Пауза.

Важка. Свинцева.

— Якщо ж ні… — Бог знизав плечима. — Ти залишишся тут. І будеш виконувати мої накази. Стільки, скільки я вважатиму за потрібне.

Марк перевів погляд на Гела. Порожні очі, чужа тиша всередині.

— Це не двобій, — глухо сказав він. — Це різанина.

— Ні, — м’яко заперечив Дікрус. — Це гра. А ігри — моя спеціалізація.

Елайна зробила крок уперед.

— Марку, не смій… — її голос тремтів, але очі палали.

Дікрус підняв руку — охорона готова була до бою.

— Вибір за тобою, — мовив він. — Але не раджу змушувати мене чекати. Я не люблю марнувати час.

Марк стиснув кулаки так, що нігті вп’ялися в долоні.

Він знайшов Елайну.

А тепер мав вирішити, якою ціною її поверне.

Глава 14 Угода

Варко шанобливо й майже елегантно вклонився — на губах грала ледь помітна усмішка.

Нак, навпаки, тримав руки в кишенях і без жодної поваги розглядав залу — і самого господаря адляру зокрема.

Дікрус відчув це одразу.

Йому не подобалися ці двоє.

Вони здавалися знайомими — але пам’ять мовчала. Натомість працювало інше, значно старіше від логіки чуття: ці люди небезпечні. Не стільки самі по собі, скільки тому хто за ними стоїть. Хтось настільки могутній що боги знадують його ім'я пошепки.

Він не міг зрозуміти, звідки Марк узяв таких охоронців.

Це були не просто найманці.

Це були представники стародавньої раси воїнів — тієї самої, яку в давнину залучав ще великий Мардук. І ця думка неприємно дряпнула свідомість. З Мардуком Дікрус також би не хотів звязуватись, ніколи знову. Хоча Конструктор світу зник дуже давно.

Варко процідив мовив до господаря Адляру:

— Я порозмовляю з нашим паном.

Потім повернувся до Марка й, як завжди, узяв його за рукав светра:

— Хлопче — на два слова.

Дікрусу раптом захотілося закричати. Заборонити. Вимагати негайного бою.

Або зараз — або ніколи.

Та він стримався.

Не дозволив собі цього зриву. Лише прикусив нижню губу й зробив стриманий жест, що дозволяв гостям відійти для розмови.

Нак тим часом дивився на Гела.

Але Гел був відсторонений. Погляд порожній, нерухомий — мов у статуї, що давно забула, ким була.

Нак знав цей стан. Надто добре знав. Сон свідомості. Глибоке заціплення, у якому дракон живий — але не присутній.

Він уже прикидав, скільки зусиль знадобиться, щоб витягти стародавнього з цієї пастки.

— Я мушу прийняти виклик, — тихо мовив Марк. — Може, Гел мене згадає.

— Та навіть якщо замість тебе вийду я, — сухо перебив Варко, — Він і мене не згадає. - Варко хмикнув, — А я, між іншим, опікуюся ним вже п’ять тисяч років. І не раз витягував із гіршого стану, ніж цей.

Варко перевів погляд на Дікруса — оцінювально, майже співчутливо.

— Але, здається, цей бог не зовсім розуміє, кого він полонив. Бо якби розумів — уже тікав би зі свого палацу, підтримуючи мантію, - Усмішка Варка зовсім відвертою, — Корона не втримає Гела довго. У нього є, так би мовити запобіжні засоби. За днів десять вплив почне слабнути. А далі з’явиться агресія. Сильна. Спрямована, як завжди, на господаря.

Він зробив паузу — достатню, щоб слова встигли осісти.

-Ти смієшся? - вирвалося у Мака, - Гел це ж Гел, веселий друг який постійно шукає пригод.

— Знайшов, егеж. Я тобі таке скажу Що справді, ми робимо цьому напищеному панові велику послугу, - Варко злегка нахилив голову, — Рятуємо його мармурову сраку.

Сивий солдат вимовив це таким буденним тоном, що повітря в мармуровій залі ніби заіскрило.

— Ця інформація корисна але що мені робити? — запитав Марк.

Він не відводив очей від тендітної фігурки Елайни. Вона сиділа на різьбленому кріслі, наче на голках, і так само не зводила погляду з нього.

Дікрус це бачив.

Бачив надто добре.

Гра переставала йому подобатися. Усередині піднімалося неприємне, колюче відчуття — схоже на ревнощі. І це його дратувало.

Нак дивився на Дікруса насмішкувато, наче оцінював скільки той ще проживе. Варко тримав паузу гарно, Бог нервував й сидів як на колючках.

— Будеш битися, — сухо сказав Варко. — Я дам тобі зброю. Бий по голові.

Він говорив спокійно, майже буденно — як інструктор, що пояснює вправу, — Гел зараз оболонка. Вправна, швидка — але без того розуму, який робить його справжнім воїном. У такому стані він пропускає удари справа і з флангу. Або взагалі не буде захищатися.

Варко злегка змахнув рукою.

— Якщо пропустиш. А взагалі, на його удари не зважай. Відновимо. Й тебе — теж відновимо.

Сивий усміхнувся з гіркотою.

Нак повернувся до них, хмикнув:

— Не танцюй перед боєм. Одразу вали — така моя порада.

— Він мене вб’є, — буркнув Марк.

Але плечі розправив рішуче.

— Я можу передумати, — пролунало холодно з трону. — Ви змушуєте мене нудьгувати.

Нак, поки господар адляру не бачив, скопіював напищений вираз обличчя Дікруса — настільки точно, що Варко ледве стримав сміх.

— Я погоджуюся на твої умови, — сказав Марк.

Елайна різко підвелася.

— Ми вибираємо зброю, — докинув Варко.

— Бій відбудеться в людській трансформації, — мовив Дікрус. — Зброю беріть будь-яку. У вас немає ніякої, якщо хочете я дам якусь залізяку. Мій дракон битиметься голіруч.

Нак стиснув губи й хмикнув — уже задоволено.

— Умови остаточні? — нахабно перепитав Варко. — Змін не приймаємо.

— Остаточні, — підтвердив Дікрус й зняв з Гела нашийник, щось швидко прошепотів. Холодний погляд дракона ковзнув по копроконцях і зупинився на Маркові.

На мить у ньому спалахнуло щось схоже на думку — відблиск пам’яті.

І зник.

Варко дістав з таємної кишені на штанях тонкий кривий ніж із темного металу, що не відбивав світла. На кінці леза — гострий гак.

Дікрус побачив ніж і розсердився — його обманюють.

— Кірід? — перепитав він.

— Так, — спокійно відповів Варко.

— Хоча… — Дікрус відкинувся на спинку крісла. — У руках цього хлопця навіть кірід не страшніший за звичайну залізяку. Цікаво, де ви його знайшли? Й Ще й принесли сюди попри мою заборону вносити зброю.

— Купили, — усміхнувся Варко. — На барахолці Ісани. А коли у нас забирали зброю я забув про цей ніж, тепер він нам став потрібен. За умовами.

Дікрус усміхнувся нахабі.

Подобався йому цей сивий копроконець. І його рудий напарник — теж.

Чи не запропонувати їм роботу?

Навіщо їм цей недодракон Марк — без коштовностей, без статків, без впливу?

Дікрус знав про баристу із Землі все.

І це знання гріло.

Поки що.