Корона Гілена

Елайна сиділа на ліжку з важким, оксамитовим покривалом. Кімната була розкішною настільки, що це здавалося знущанням: високі свічадні вікна під білими шторами, срібні світильники, що плавно світилися теплим м'яким сяйвом, і стіни, розписані дивними зоряними символами.

Не камера. Але й не свобода.

Вона обійняла руками живіт.

Дитина рухнула.

Тихо. Легко.

Наче нагадуючи: я тут.

Елайна зціпила зуби. Вона вже не плакала. Сльози висохли. Залишилося лише рішуче тепло в грудях — та впертість, глибока наче безодня.

Я боротимусь. За себе. За малюка. За Марка.

Клацнув замок.

Двері відчинилися так тихо, що це навіть насторожило більше, ніж якби їх вдарили ногою.

На порозі стояла дівчина — років сімнадцять, крихітна, худенька. Вона тиснула до себе оберемок тканини, і погляд її був водночас добрим та наляканим.

— Пані… — вона низько схилила голову. — Я… я принесла вам… це. Володар просив, щоб ви одягнулися до вечері. Він… він запрошує вас.

Елайна підвела голову.

— Володар? — прохолодно уточнила вона.

Дівчина мало не здригнулася.

— Лорд Дікрус… — прошепотіла. — Він… він хоче бачити вас у тронній залі.

Елайна вдихнула, вирівняла плечі.

Їй страшно. Але страх — не причина здаватись.

— Покажи, — сказала спокійно.

Служниця обережно розгорнула сукню перед нею.

Елайна мимоволі затримала подих.

Сукня була розкішшю, зітканою з ночі та місячного сяйва: довге струмливе вбрання з темно-синьої тканини, що переливалася, немов зоряне небо. На корсажі — тонка срібна вишивка, яка нагадувала лінії сузір’їв. Рукави — напівпрозорі, легкі, ніби туман над озером. Поділ — широкий, хвилястий, із легким мерехтінням, ніби в тканину вплели кристальний пил.

Дівчина шепнула:

— Майстри казали, що вона створена спеціально для вас. Щоб підкреслити… чистоту сили всередині.

Елайна зиркнула на неї гостро:

— Звідки він дізнався, що я вагітна?

Служниця знітилась, опустила погляд.

— Лорд Дікрус — один з древніх богів. Він знає все, пані. Він… бачить більше, ніж говорить.

Елайна повільно стиснула тканину пальцями.

Значить, темний бог хоче її бачити. Красиво вбраною. Спокійною. Поступливою.

У відповідь у ній спалахнув маленький тихий вогонь.

— Допоможеш мені одягтися? — м’яко запитала вона.

Дівчина злякано кивнула.

Елайна піднялася.

Вона ще не знала, як саме боротиметься.

Але одне було ясно:

Жодному темному богові не вдасться забрати її волю так легко.

Отже потрібно рятувати Гела щоб Гел рятував її, але як?

Служниця обережно забрала сукню з її рук і розвісила так, щоб тканина не торкалася підлоги. Дівчина рухалася надзвичайно тихо — ніби боялася потривожити повітря в кімнаті.

Елайна стала спиною до дзеркала.

— Допоможи, — сказала рівним голосом.

Дівчина одразу взялася за роботу. Її пальці тремтіли, коли вона розшнуровувала стару сукню й допомагала Елайну вповзти у холодний, але плавний шовк нового вбрання. Тканина огорнула тіло, мов нічне озеро — м’яко, але владно.

Коли сукня лягла ідеально, дівчина завмерла на мить, зачаровано дивлячись.

— Ви… прекрасні, пані… — прошепотіла.

Елайна не всміхнулася.

Їй зараз не до краси.

Але краса може бути зброєю.

— Волосся? — нагадала вона.

Служниця поспішно кивнула й повела її до високого, срібного трюмо. Елайна сіла, торкнулася свого волосся — зеленого, як мох у світанковому лісі, густого, тяжкого. У ньому жила сила її роду, хоч вона й не завжди це розуміла.

Дівчина почала заплітати. Її рухи стали впевненішими — ніби робота давала їй спокій. Вона розділяла пасма, переплітала їх у складну косу, прикрашала срібними нитками, що світились у напівтемряві, немов холодні зорі. Кінець коси оздобила невеличкою шпилькою з темним камінням.

Елайна дивилася у дзеркало.

У погляді — не страх.

Тільки холодна рішучість.

— Прикраси, пані, — тихо сказала служниця, ніби боялась порушити її думки.

Вона дістала зі скриньки тонке срібне намисто, схоже на застиглу хвилю світла, і застебнула на шиї Елайни. Потім — легкі сережки з крихітними, прозорими кристалами. Нарешті — браслет зі сплетених металевих гілочок.

Було очевидно, що це не просто прикраси.

Це — демонстрація влади.

Печатка власності.

Елайна відчула, як щось холодне стискає грудну клітку.

Вона не дозволила цьому проявитися на обличчі.

Ти хочеш зробити з мене іграшку, Дікрусе? Як зробив її з Гела?

Нехай. Я зіграю роль.

Вона підвелася.

Зелена коса впала на груди, сяючи срібними нитками.

Сукня рухнула хвилею.

Прикраси заграли у світлі, як зоряна корона.

Служниця відступила назад, опустила голову.

— Володар буде задоволений, пані…

Елайна різко зупинила її слова жестом.

— Я не тут, щоб комусь подобатися, — холодно сказала вона. — Веди мене.

Елайна ступила до розкішної зали, і перше, що вдарило їй у груди, — це тиша. Ні музики, ні голосів, хоча стіл був сервірований так, наче тут мала зібратися половина пантеону. Срібні кубки, тарелі, кришталь, свічки, що тремтіли в нерухомому повітрі, — усе виглядало занадто святково, майже зловісно урочисто.

На чолі столу сидів він.

Дікрус.

У розкішному темному вбранні, що підкреслювало його красу, аж нереальну, холодну, мов світло зірки, яка давно згасла. Руки недбало складені, на вустах тінь самовдоволеної посмішки. Він дивився на Елайну так, наче вже знав усі її рішення — навіть ті, які вона ще не встигла ухвалити.

Та погляд її ковзнув нижче… і застиг.

Біля ніг бога на підлозі сидів Гел. Цього разу на ньому були лише тонкі шаровари й легка білосніжна туніка, яка майже не приховувала худорлявих, але сильних грудей. На шиї — грубий залізний нашийник, від якого тягнувся короткий ланцюг. Руки та ноги скували кайданки, і при кожному диханні метал тихо брязкотів.

Він навіть не підвів голови — лише трохи здригнувся, коли вона зайшла, ніби відчув нову присутність, але не зміг на неї зреагувати.

Елайна стояла, немов прибита до місця.

Її внутрішня сила потягнулася до нього намагаючись зрозуміти що саме зв'язувало дракона.

Дікрус підвів брову, насолоджуючись її розгубленістю.

— Ласкаво прошу, Елайно, — промовив він, голос м’який, оксамитовий, але з отруйною нотою зверхності. — Радію, що ти прийшла. Вечеря була б надто самотня…

Його пальці легенько торкнулися голови хлопця, немов гладив ручного звіра.

Той не рухнувся.

- Бо звір не може бути приємним співрозмовником.

Елайна вдихнула глибше, підняла підборіддя.

Вона не покаже страху.

Не дозволить йому відчути слабкість.

Вона захистить себе. І свою ще ненароджену дитину.

Вона промовчить. Приховає те що цей зарозумілий крижаний чоловік знати не повинен.

Глянула на Гела, розуміла, боротися доведеться не лише за себе.