Корона Гілена

Спочатку все потонуло в темряві.

Марк відчув, як його різко смикнуло вниз — ніби світ просто зник під ногами, а він полетів у безодню. Лише за мить дійшло: це не падіння, а портал. Звичайний, проклятий портал.

Світло вдарило зненацька.

Марк не одразу наважився розплющити очі. Його жбурнуло на щось тверде, холодне — мов камінь. Повітря різало легені, тіло боліло, а в голові гуло.

Першим прорізався голос Варко. Злий, хрипкий.

— Даер тесс… Козел. От козел!

— Я ж казав — давнім богам вірити не можна, — буркнув Нак. — Агов, Марку. Ти як?

Марк нарешті розплющив очі.

Він сидів на бруківці — гладенькій, відполірованій до холодного блиску. Навколо здіймалися будинки: прямокутні, високі, з величезними вікнами, що відбивали світло чужого неба. Повз них ішли люди. Звичайні — і водночас ні. У надто вільному одязі, у дивних формах і барвах. Серед натовпу траплялися зовсім маленькі люди, люди, схожі на комах, неприродно високі постаті. Одяг у когось був приталений, у когось — розшитий блискітками, химерний, строкатий. Але щось було не так. Шокований Марк не міг зрозуміти що саме.

Марк повільно обернувся, вдивляючись у цей світ, і в грудях щось болісно стиснулося.

— Це не Земля… — з тугою мовив він. — Її немає. Я так хотів її схопити… й знову не зміг.

Варко важко зітхнув і поклав свою велетенську руку Маркові на плече.

— Тримайся, хлопче. Ми повернемося на той Адляр. І заберемо її.

— І наб’ємо пику тому богу, — процідив Нак.

Він тримав на руках непритомного Гела — той звисав, мов лялька.

— Таке відчуття, що та скотина не давала нашому нещастю спати. Вирубився ще в порталі.

— Він живий? — запитав Марк, не зводячи погляду з Гела.

— Та що йому станеться? — хмикнув Нак. — Міцний, як стара лайка.

До четвірки, що ще сиділа просто на бруківці посеред вулиці, підійшли двоє чоловіків у білих куртках. Рухи чіткі, погляди уважні. Один із них нахилився трохи вперед:

— У вас усе нормально? Ваш друг потребує медичної допомоги?

— Так, пане, — відповів Варко, вже підводячись на ноги. — Усе добре. Портал — суто випадковий. Його створили не ми.

Чоловіки обмінялися швидкими поглядами.

— Більше не пробивайте простір просто з вулиці, — сухо попередив поліцейський. - Це небезпечно для оточуючих.

І саме в цю мить загуло.

Звук накрив усе — гучний, огидний, в’язкий, мов хвиля, що таранила мозок зсередини. Марк скривився, затискаючи вуха, але це не допомагало.

Поліцейські одночасно активували наручні засоби зв’язку. Пальці бігали по поверхнях, обличчя напружилися.

Один із них різко підвів голову й закричав — і до прибульців, і до людей навколо, що вже завмерли, озираючись, не в змозі збагнути, що відбувається.

— В укриття!

— В укриття!

— Певне, та падлюка знала, куди нас кидає, — процідив Варко. — Нак, хапай те нещастя й до підвалу. Це Кірера — вона пориста! Марку, не стій!

— Що відбувається?! — вирвалося в Марка.

— Не губися. Поки люди не опетрали — треба встигнути. У перший ліпший підвал!

Сирена завила на повну.

Люди металися поглядами, хтось застиг, хтось уже біг, хтось кричав у телефон. Поліцейські намагалися докричатися до перехожих, й паніка розросталася швидше за слова.

І тоді повітря розрізав механічно-холодний голос, що лунав звідусіль:

— Атака з космосу.

— Терміново в укриття.

— Атака з космосу.

Варко рвонув до найближчого будинку й з усієї сили штовхнув скляні двері. Вони розчахнулися з дзенькотом.

Та шлях йому перегородив кремезний дядько-охоронець у формі.

— Стояти! Куди ви?

— Де підвал? — різко запитав Варко. — Атака з космосу. Треба негайно сховатися.

— Та дурня якась, — хмикнув охоронець.

Він визирнув на вулицю — й одразу скам’янів. Поліція вже розштовхувала людей, заганяючи їх у будівлі. Хтось біг, хтось кричав, хтось падав просто на тротуар.

— Підвал там… — буркнув охоронець і тицьнув пальцем у залізні двері. — Відчинений. Це, певно, якісь навчання. Не бійтеся…

Гул накрив простір ще дужче. Небо різко потемніло — ніби на нього накинули чорну тканину. Люди на вулиці нарешті усвідомили небезпеку й кинулися до входів у будинки, збиваючи одне одного з ніг.

Варко й Нак рвонули до дверей і почали спускатися сходами.

Марк затримався на мить — тримав двері відчиненими, озираючись. Може, хтось ще побіжить за ними. А може, це й справді лише навчання… але старі вояки знали: коли виє сирена — краще заховатися.

І тоді пролунав вибух.

Спалах світла був такий яскравий, що Марк інстинктивно зачинив двері й, осліплений, покотився сходами вниз.

— Я ж казав — не навчальна тривога, — хмикнув Нак.

На сходах панувала темрява. Підлога здригалася, мов під час землетрусу. Стеля скрипіла, пил сипався зверху.

Варко йшов попереду.

Нак — слідом, тримаючи на руках непритомного Гела.

Марк — замикав хід.

Вони спускалися кілька хвилин, доки не опинилися в підвальній кімнаті — просторій, з високою стелею. Підлога нарешті перестала тремтіти. Гул стихнув, лишивши після себе глуху тишу.

— Можна повертатися на поверхню? — тихо запитав Марк. — Може, якось зв’язатися з Джареком…

— Я б не поспішав, — мовив Варко.

Кімната, схоже, була складом. Уздовж стін стояли ящики. В кутку було накидано якогось старого шмаття.

Нак обережно поклав Гела на ті ганчірки. Разом із Варком вони почали обходити приміщення, зазираючи в ящики.

— Вдало ми спустилися, — буркнув Нак. — Консерви. Напої. Одяг. Гела треба переодягнути — замерзне.

І ящики дерев’яні… навіть багаття можна розпалити. Перечекаємо день-два й будемо виповзати. Якщо цей будинок не завалив нас тут.

— А якщо завалив? — спитав Марк.

— Якщо завалив — підемо глибше. До метро, — відповів Варко. — Або до сітки печер.

— Ми звідси не виберемося, — процідив Марк.

— Виберемося, — твердо мовив Варко. — І не в такі халепи потрапляли.

— Хто ви?.. Де я?.. — Гел отямився.

Він припіднявся на ліктях, розгублено оглядаючи незнайомі обличчя в напівтемряві підвалу.

- Ти знаєш хто ти? - запитав Варко.

- Ні, - відповів Гел.

- О великий всесвіте! - Нак закотив очі до стелі, - Дай нам сили, а йому розуму.

- Й трохи пам'яті, - докинув Варко.