Під Вишневим Небом

Місто пахло гарячим асфальтом і кавою з вікон маленьких кав’ярень. Дарина йшла до зупинки, відраховуючи у голові кроки — сто сімнадцять від дому до перехрестя, ще сорок два до зупинки. Вона завжди рахувала кроки, бо це допомагало тримати спокійний вираз обличчя. Для всіх вона була холодною, незворушною — наче мармурова статуя. І тільки друзі знали, що насправді за цією кригою ховається дівчина, яка вміє сміятися до сліз.

— Дарино, ну підбадьорся, — сказала мама, стискаючи ручку валізи.

Дара лише знизала плечима. У ній усе кипіло: їй хотілося крикнути, що вона не збирається «підбадьорюватися», коли її виривають із життя, до якого вона звикла. Вона ж залишає місто. Своїх друзів. Вечори на даху з колою й чіпсами. Світло трамваїв уночі. А тепер її відправляють у глухе село «на свіже повітря».

Їй згадалося, як востаннє вона була там: п’ять років тому, ще малою, і все здавалося чужим. Гуси, які бігли за нею з криком, поля з бур’янами, стара криниця, яку вона боялася навіть наблизитися. Відтоді вона вирішила: село — це не для неї.

На вокзалі пахло дизелем і теплим хлібом із кіоску. Блискучі рейки розтягувалися кудись у далечінь. Дара сіла у старенький поїзд і притулилася до скла. Місто відступало — сірі будинки ставали все нижчими, вулиці все вужчими, і невдовзі залишилася лише зелень. Колеса відміряли ритм дороги, а разом із ним — ритм її думок.

Вона дивилася у вікно й думала: що робити три місяці без кав’ярень, без вуличних концертів, без людей, серед яких ти почуваєшся «живою»? Як витримати, коли поруч будуть лише поле, корови й двоюрідні брати, які думають, що розвага — це лазити по деревах? Як витримати без інтернету, звичних

прогулянок на дах з енергетиками?

У Дари були змішані почуття, вона не знала чи вона радіє чи відчуває злість на батьків через їхнє рішення, можливо вона взагалі сумувала. Дівчина давно не відчувала стільки почуттів одночасно, їй це здавалось дуже дивним, вона ж все таки звикла тримати все у собі.

І все ж десь у найглибшому куточку душі вона відчувала трепіт. Наче стоїш на березі річки: вода може виявитися крижаною, а може обійняти теплом. Так само і з селом, ніколи не знаєш як тебе там приймуть, теплом чи холодом.

Коли поїзд зупинився на маленькій станції, у вікно одразу врізалося літо. Сонце сліпило очі, повітря було густе від запаху трави, пилу й розігрітих дощок перону. На дерев’яному стовпі гніздо з лелеками, а поруч — бабуся з відром малини, яку продавала пасажирам. Що тільки приїхали, або навпаки їдуть з села.

— Приїхали,— тихо сказала мама, ніби вони опинилися не в селі, а в іншому всесвіті. Де зовсім інші люди та культура.

Дарина ступила на землю. Асфальт під ногами був потрісканий, автобусів не видно, лише стара машина дядька, який приїхав їх зустріти. Тут все виглядало інакше: неонових вивісок нема, магазинчик один на всю вулицю, замість реклам — розклеєні оголошення про мед і сіно, десь в далині на пасовищі гуляють корови, а поруч з ними 2 веселих хлопці які їх пасуть.

Дара скривилася. Вона відчувала, що — це літо буде нескінченним. І все ж, коли повз них пробігла зграя дітей босоніж по пилюці, з гучним сміхом і вигуками, вона вперше за день забула зробити байдужий вираз обличчя й ледь помітно усміхнулася. Добре що цю усмішку ніхто не помітив, хоча не було кому.