Леслі Гроза. Коли впаде Місяць

Крістоф.

Життя мов долетіло до найвищої точки, на мить там завмерло і стрімко полетіло вниз. Відчуття були саме такі. Бо все раптово взяло, прискорилось і потребувало негайних рішень. Причому, скрізь і одночасно.

Невідома знайома Дена знайшла малого придурка, Віолчиного сина, щоб його, і тепер купа людей готувалася його рятувати. В когось навіть знайомі поліцейські знайшлись, котрих вдалося вмовити прийняти участь в грандіозному плані. Без знайомих поліцейських було б складніше, як запевняв Ден.

Ще одна група волонтерів — а як іще назвати людей, котрі кидають свої справи заради допомоги незрозуміло в чому і навіщо? — готувалася фактично до теракту. Хто всіх тих людей на це вмовив, Крістоф навіть не уявляв. Ден подібним красномовством не вирізнявся. Та й у самого Крістофа б не вийшло. І він сам би не погодився втручатися в системи життєзабезпечення немаленької такої частини міста, заради того, щоб змусити офлайнове лайно перейти на власне живлення. Бо системи забезпечення, то надто серйозно. Та президента вбити буде безпечніше, є шанси кудись втекти і попросити політичного захисту.

А вони вже смикнули тигра за хвіст. Бо хтось точно мав звернути увагу на дивні перебої з електрикою. А тепер збираються його схопити і тримати деякий час. Ага, а потім зі сміхом розбігтися в різні боки.

— Коли той малий виросте, я до нього прийду і розповім цю чудову історію. І нехай він мучиться почуттям провини до кінця життя, — пробурчав Крістоф, натягаючи піддівку під комбез. Це був найнадійніший спосіб сховати надто примітну і велику татуїровку, Леслі він тоді не збрехав.

Яр відірвався від книги, котру читав, чекаючи, поки опікун збереться з думками і скаже, чого хотів. Паперової і, схоже, раритетної, надто дивна обкладинка була, з картону, здається, а не усюдисущого захисного пластику.

Уважно подивився на Крістофа і не став нічого питати.

— Якщо мене не випустять за неділю, терміново їдь в виш своєї мрії і проси гуртожиток. Поки будуть розбиратися з документами, система не буде тебе фіксувати як дитину без нагляду. Потім, якщо виш не візьме на себе функцію цього нагляду, ховайся і вчись поки самостійно, потім екзамени здаси, місяць тобі репутацію не зруйнує, а плакатись ти вмієш. Я тобі дам адреси. Мого командира в першу чергу, він буде лаятись, але допоможе. Тільки не бреши йому.

Ярослав кивнув і закрив книгу.

— А Ден?

— У нього є відмітки в справі, беззастережно йому дитину не дадуть і в кращому випадку чекати на рішення доведеться десь в тимчасовому притулку.

— А можуть і діду всучити, як найближчому родичу.

— Можуть, — кивнув Крістоф, не ставши говорити, що в Дена після цієї пригоди може й гірша, ніж дурість по малолітству, відмітка з’явитися. В те, що посадять, не вірилось. Цим же зацікавляться, а тут розголос навряд комусь буде потрібен. Люди і без того знаходять чого боятися і кого підозрювати в найгіршому. Навіщо додавати приводів для самозародження чергових теорій змов і нових вірувань у всесильний інтелект? — Ну, якщо не вдасться відбитися, зроби так, щоб він пожалкував про ту мить, коли погодився з тобою познайомитися.

— Угу, за маму помститися, — серйозно кивнув Яр.

— Господи, кого я виростив?

— Та ти ж не один, — нагадав хлопець і розкрив книгу. — З мамою я частіше спілкуюся, хоч і не в реалі.

Читати далі він так і не став. Сидів в кріслі, спостерігав як Крістоф збирається. Можливо підозрював, що на війну зі всесвітнього масштабу злом, але нічого не питав. Розумний хлопець. Сам здогадався, що чим більше будеш знати, тим більше в тебе випитають. Ось почекають, поки він стане повнолітнім і розпитають, не порушуючи законів.

— Та штука, котру ти на руці носиш, на твою сережку не вплине? — спитав у простір.

— Вплине, але дія буде сповільнена, — відповів Крістоф скоріше собі, ніж йому. І перечислив: — Шолом, окуляри, кепка. Якщо не придивлятися… та й не до перехожих там буде. Встигну. І одна білявка нарешті побачить, яке в мене обличчя. А то воно їй спокою на дає.

— Хм? — дуже уважно подивився Яр.

— Я їй подобаюсь і так. Сподіваюся, вона не слухає мою музику і не знає про мою чудову репутацію. А то вона напрочуд розсудлива жінка. Такі мене зазвичай обходять і стараються навіть не дивитися.

— Хм?

Цікавості в другому хмиці було втричі більше.

— Виростеш, зрозумієш. Це тобі поки ті ненормальні подобаються. Ну, або не зрозумієш. Про що я на біса думаю?

Крістоф помотав головою, відганяючи дивне видіння своїх перших коханих дівчат, до котрих зараз би навіть за великі гроші не підійшов. Потрібно було зосередитись на зборах. Не вистачає іще щось забути.

Хоча, якщо Ден правий… а він точно правий…

Крістоф знову помотав головою — звичка з дитинства насправді — відганяючи дурні думки. Треба йти і робити, а не думати про те що буде, а чого не буде.

— Папугу годуй, добре? Якщо все піде по найгіршому сценарію, його забере приятель Дена, своїм я не довіряю щось… а ти йди добиватися гуртожитку.

Яр знову кивнув. І не став розпитувати ні про сценарії, ні про ідіотські плани. Який розумний хлопець виріс. Аж гордість за самого себе пробирає.

Про що думала Леслі Крістоф не уявляв. І будь в нього можливість взяти з собою когось іншого, він би схопився за неї руками і ногами. Ось не хотілося ризикувати цією білявкою і все тут. Але клятий мертвий геній.

Ден подумав, щось дивне порахував і придумав, як можна реалізувати те, чим, по його прикидках, став Гірт Лері. І як можна в світ зі схованки непомітно визирати. Просто отримувати готову аналітику. Взагалі, хто сказав, що в те офлайнове лайно не можна запхати хоча б банальні камери? Міні-камери, на міні-ботах. Котрі повзають собі, як ті блохи, котрих Леслі згадувала. Чи стрибають? Блохи, здається, стрибають. І ніхто їх не бачить і не відчуває. Бо там таке нашаровується і впливає одне на одне, що якась піщинка зі слабеньким сигналом навіть проблискувати не буде. Користі від подібних збирачів інформації мало. І багато їх бути не може. Але якщо скласти щось подібне з тим, що несуть в собі фонові інформаційні потоки, плюс, знову ж, аналітика, мабуть механічна, і ось ти вже можеш виявити невідповідність. Наприклад те, що в чергову поїздку охоронець поїхав не з Леслі, а потім вони ще й вийшли з машини і кудись почапали. В підозрілий бік почапали. І яка буде реакція?

— Ненавиджу цю мертву сволоту, — пробурмотів Крістоф.

Ден міг помилятися і все могло бути зовсім не так.

Але минулого разу не помилився. Минулого разу вони просто не встигли. І фактично втратили сестру. А Гірт тоді був ще людиною і його реакції, навіть у копії, були людські. Зараз все може бути набагато гірше. І чим довше тягнеш…

Так що Крістоф сидів в машині, чекав Леслі з черговим завданням на руках, котре трішки підкорегував Ден і сподівався, що Ден не помилився. Що зараз дійсно мертвий геній в першу чергу ховається і не привертає уваги. Тоді є шанси. Тоді вони іще не запізнилися.

А десь незнайомі люди готувалися витягнути одного малого ідіота.

Краса ж, як каже майор Піддубний. Краса і бовдури.

Леслі.

Ось чого вона туди лізе?

Спитай хто, Леслі відповісти б не змогла. Яка з неї рятівниця світу? Та ніяка. Вся її спецпідготовка заключалася в простій здачі нормативів, як на фізкультурі в школі. Це щоб всі вірили, що не здохнуть, якщо знадобиться втікати — сміялася Янка, та, котра подруга. За нею Леслі б точно не вгналася за всього бажання.

— Я ж аналітик, — нагадала собі дівчина. — Навіть зараз від мене потрібні тільки прибамбаси, котрі Шеф видав для самозахисту. Підозрюю, Кірт, на відміну від мене, дійсно вміє ними користуватися. Не лише в якості фонової підтримки.

Леслі нагадала собі, що не потрібно саму себе накручувати. Сенсу жодного. Янці послання написала. Заповіт давно є, хоча заповідати особливо нема чого.

Та й не вірилось чомусь, що вони там можуть померти. Як сказав Кірт, ті інтелекти діють руками людей. А людей там нема. Люди б надто демаскували. І зброї нема. Зброю надто добре видно. Щось точно є, бо не може бути те чудовисько беззахисним. Але розраховано воно, напевно, на випадкових шукачів скарбів посеред сміттєзвалища.

— Гірт Лері, чи що там від нього залишилося, ховається, — нагадала собі Леслі. — Дуже добре ховається. Та його ніхто не помічав, поки один малолітній хакер не зацікавився. Це ж треба.

Леслі нервово поправила рукав. З сумом згадала надто розумну дочку — і в кого вона така? І рішуче пішла до нитки. Чим скоріше доїде, тим скоріше піде на подвиг, правильно? Вона дуже сподівалася, що чекати не знадобиться. І не любила чекати і підозрювала, що з кожною хвилиною сумнівів ставатиме все більше.

— Зате справжнє обличчя цього бовдура побачу, — нагадала собі. — І на побачення піду. Як доросла дівчинка, котрій не хочеться витрачати час на фальшиву романтичну мішуру, а потім бути за ту дурню ще й винною. Поїли, переспали і на повітря. Для здоров’я і все таке.

Леслі все-таки захихикала. Чомусь не уявлялося як буде випихувати Кірта на повітря. І чомусь здавалося, що на суто ділове побачення він не погодиться.

— Що ж я така нервова? — спитала саму себе Леслі, дійшовши до нитки. — Ще в очі комусь кинеться.

В сумці знайшлася м’ятна цукерка і вона засунула її в рот. Руки теж хотілося чимось зайняти, тому вона залишилася стояти, вчепившись, як в рідну, в нікелировану трубу-розпорку.

Хотілося проїхати зупинку. Та багато чого хотілося. Але Леслі вийшла і бадьоро, з підскоком, пішла до знайомого буса — разувати Кірта синіми еластичними джинсами, топіком зі «смачним» декольте і непримітною курткою зі вшитою захисною сіткою, котра здатна перетворити цю куртку в бронежилет і він витримає, теоретично, навіть удар блискавки. А в сплячому режимі нічого не видно. Хороша ж куртка. Янка подарувала. У Шефа нічого подібного не було, він ніколи не зустрічався з професіональними тілоохоронцями.

— І про що я думаю? — спитала в себе Леслі, відчиняючи двері.

Колись давно Леслі бачила старовинний дурнуватий мультфільм про мишей-детективів. Сюжет вона не пам’ятала, але те, як вони звіряли час закарбувалося в пам’яті назавжди. Бо в них були механічні годинники і вони смішно підлаштовували стрілки на них.

А зараз Кірт заявив, що потрібно синхронізуватися з другою групою.

І ось чого вона хихикнула, враховуючи ще й нервовість?

— Все буде добре, — впевнено сказав чоловік.

Леслі кивнула. Ну, не починати ж рвати волосся, підвиваючи, що всі помруть і світ загине. Якось воно буде занадто. А нервове хихикання, ну, з ким не буває? Вона ж аналітик і він це прекрасно знає.

— Як будемо скляний прищ колупати? — спитала, щоб відволіктись.

Бус дуже повільно, наче на похорон, їхав вулицею. Слідом шкандибав якийсь навіжений. Мабуть теж подумав про катафалк, побачивши цю швидкість руху. Попереду летів метелик. Надто великий і яскравий для справжнього. А міг би летіти Місяць і це б був повний капець.

Леслі не втрималась і знову хихикнула.

Кірт зітхнув, переключив бус на автопілот, нагнувся, щось пошукав під сидінням, знайшов і розігнувся. В руках у нього була пляшка. Квадратна, низенька. З таких Янка колись додавала щось алкогольне в безалкогольні коктейлі. В них було тоді занадто мало грошей, щоб ходити туди, де ці коктейлі відразу подаються з алкоголем. А в Леслі іще й друга Янка була. І вона тоді вперше віддала її на чотири доби в садочок. Бо інакше не виходило дописати той клятий тест і довести, що маєш право на грант в вищу школу. Ось саме отримання гранту вони тоді й святкували.

— Хм… — сказала Леслі.

— Ковток, — велів суворий чоловік. І навіть кришку розкрутив.

Леслі чесно відпила, хоча сумнівалася, що воно допоможе їй більше не хихикати. З тими-то думками, котрі в голову лізуть. Ось зараз хочеться спитати, чи не працював він стриптезером.

— А ти стриптезером працював? — спитала Леслі, повернувши пляшку.

У нього смикнулась брова, а потім куточок губ.

— Тільки фокусником, але кар’єра не склалася.

— Чому?

— А, молодий був, дурний. Вліз в бійку. Потім ще з суддею не погодився, котрий призначив виправні роботи. А він підняв мою справу, а там відмітка про перевиховання неповнолітніх, ну і виправні роботи стали півроком ув’язнення.

— Ов, — видихнула Леслі. Захотілося ще трішки відпити з пляшки, але він не дав. — І що?

— І моя продюсерка, котра встигла знайти мені майданчик для виступу, послала мене лісом, шукати грибників і розмовляти про печериці. Добре хоч платити за зрив планів не стала змушувати, просто знайшла заміну.

— Співчуваю, — обережно сказала Леслі.

— Та, нічого. Все на краще. Якби не в’язниця, в мене б не було проблем з купівлею зброї. А так, ненадійний. Психологи таких перетрушують до самих пелюшок, а мені не хотілося. Записатися в армійський запас було простіше. Я там стільки цікавих людей зустрів. І навіть кар’єру встиг зробити. У армійців є свої курси для підвищення кваліфікації і там мізки потрібні, а не тільки м’язи. А в мене мізків вистачило щоб їх пройти не змінюючи статус.

Леслі кивнула і подивилася на його браслет. Щоб такий отримати, треба мати дуже розумну голову. А іще відповідний психологічний профіль, та й багато чого іще.

— Ти теж нервуєш, — зробила висновок дівчина.

— Бо говорю забагато? — посміхнувся він.

— І це теж.

— Думаєш? — нахилився він до Леслі.

— Знаю, — фиркнула вона і вирішила змінити тему розмови, а то так далеко можна зайти. А зараз особисте краще не чіпати. Відволікає ж. — Так будемо скляний прищ колупати? — повторила питання.

— Ні, ми по низу, там технічний прохід є. І то насправді щось на кшталт колодязя. В такому вигляді менше енергії витрачається на охолодження. Менше буде зацікавлених куди вона пропадає. Та й на залишки старої каналізації схоже, впевнений.

Леслі кивнула і подумала, що можливо вона поспішила з питанням і помилилася з ним. Краще їй не знати точно в яку дупу вона лізе. Тут недобитий геній знову зֹявився, а пам’ять люб’язно підкинула кадр з якогось фільму. В тім кадрі головних, чи другорядних героїв заливало саме в подібному колодязі. І хтось там точно потонув.