ТЕЛЕПОРТАЦІЯ

І

ТЕЛЕПОРТАЦІЯ

— А що? Що я такого сказала? Правду! Тож прийми її такою, якою вона є! — кричала у відчаї дівчина. З пересердя вона тупнула ногою і… зникла.

Я стояв розгублений і не розумів, що сталося. Куди поділася Оленка? Як це може бути? Щойно стояла переді мною, кричала, розмахувала руками — і раптом щезла. Це ж не купа листя, яку вітер розвіяв і сліду не лишилося, — людина!

Ну розізлився, подумки кинув: «Згинь!» — але ж я не мав на увазі, щоб вона зникла насправді. Та й хто б не розлютився, коли йому кричать, що він байдужий бовдур, і що від нього йдуть? Та як би там не було, просто так людина не зникає. Такого не може бути. Але ж є! Щойно була — і вже немає. Де? Куди поділася? Що сталося? Що робити?

Я стояв, розгублено озираючись навколо, і не знаходив Оленку. Довкола — лише голі дерева, на яких де-не-де трималося самотнє жовте листя, під ногами — купи багряного листя, а трохи далі стояв дивний чоловік із парасолькою і скоса дивився на мене.

— Ви… ви бачили? Бачили, що сталося? Вона зникла? Так? — розгублено звернувся я до нього. — Це ж неможливо! Так не буває, правда?

Він підійшов до мене і поклав руку на плече. Я здригнувся — його рука була дуже гаряча.

— Хлопче, заспокойся. Не потрібно так перейматися. Усе буде добре. От побачиш, — сказав він і парасолькою, немов вогняним пером, намалював у повітрі знак нескінченності, а потім відкрив її.

Раптово знявся вихор опалого листя, і серед нього з’явилася постать Оленки. Вона стояла, притискаючи руки до рота, і злякано озиралася, крутячи головою.

— М-а-к-с-и-м! — закричала вона, побачивши мене, і, простягнувши руки, кинулася назустріч. — Максиме, любий! Що це було? Жах! Уявляєш, я раптом опинилася посеред галявини в темному страшному лісі. Стояла на величезному валуні, а навколо, по краю галявини, між деревами рухалися якісь темні постаті. Ніби хотіли вийти, але місячне світло їх лякало, і вони ховалися під кронами. Було дуже страшно. А ще в повітрі наді мною висіла відкрита чорна парасолька — ніби захищала від дощу… або від того світла. Я боюся! Ходімо швидше додому! Там безпечно! Я пожартувала… не піду я від тебе. Хотіла, щоб ти приділяв мені більше уваги, — вона схопила мене за руку і потягнула до стежки.

— Стій, треба розібратися, що це було, — зупинив я її. Серце вискакувало з грудей, піт виступив по всьому тілу, руки тремтіли. У голові роїлися думки: «Цей чоловік… хто він? Невже прибулець? Дивний. Одягнений незвично. Плащ, капелюх, чоботи… Ось воно — чоботи! Їх давно ніхто не носить. Хіба що на рибалку. Та й крій одягу, м’яко кажучи, оригінальний».

— Добродію, — звернувся я до нього, — ви не поясните, що сталося? Чому і куди зникала Оленка? Бо в мене, як то кажуть, дах їде. Ви хто? Прибулець? Звідки?

Чоловік посміхнувся. Я помітив у нього під верхньою губою дрібні трикутні зуби, гострі донизу. Придивився уважніше: долоні в нього були синюваті, а навколо яскраво-зелених очей — темно-фіолетові кола.

— Так, прибулець. Але про це поговоримо потім. Вибачте, що налякав. Це побічний ефект телепортації. Автоматично туди, звідки я прибув, потягнуло об’єкт аналогічної маси — ним виявилася ваша дівчина. Але я повернув її назад. Отже, все буде добре.

Він на мить замовк, а потім додав:

— Я мандрую світами і вивчаю різні форми життя. Зазвичай роблю це непомітно, не завдаючи шкоди. Але сьогодні стався збій. Мабуть, розрядився пристрій… або це витівки Тіней із планети Сутінків. Ледве вирвався звідти…

Не договоривши, він зник.

Я стояв ошелешений, озираючись навколо, обійнявши Оленку. Таке трапилося… Кому розкажеш — не повірять.

Ми мовчки рушили додому.