30 причин мого мовчання

Так, спокійно, Каріно. Дихай.

Повільно. Глибше.

Це лише емоції. Вони нічого не варті. Просто спогади вислизнули крізь пальці, як вода, яку неможливо втримати в жмені.

Чорт…

Чому він такий красивий?

Так само, як у той день, коли все закінчилося. Ніби час вирішив пожартувати — взяв і зупинився саме на ньому.

Відростив щетину?

І вона одразу виринає в голові — відчуття, як кінчики нігтів ковзають по ній, трохи лоскотно, трохи зухвало. Як я завжди сміялася й казала, що вона довершує його образ.

Невже пам’ятає?

Наші стосунки пішли йому на користь. Або розставання. Хто його знає. І що з цього гірше — теж.

Краще б відростив пивний животик. Справді. Мені було б легше. Напевно.

Бо насправді я ніколи не звертала особливої уваги на фігуру. Головне — душа. А вона в нього…

Чорт забирай.

Вона в нього прекрасна. Була. Є. Напевно, завжди буде.

Серце калатає в грудях так, ніби хтось зсередини стукає кулаком у ребра, вимагаючи уваги.

Руки тремтять. Пальці ледве торкаються екрану телефону, а шкіру обсипає мурашками — дрібними, холодними, як після різкого протягу.

Я дихаю, але повітря застрягає в легенях, тремтить там.

Вдих. Видих. Ще раз.

Серце все одно б’ється надто швидко, а десь під грудьми стискається тугий клубок — страх, сум і ще щось, без назви.

І якою треба бути наївною дурепою з мізками підлітка, щоб ось так зараз поводитися?

З першого погляду захотілося підійти. Наче я маю на це право.

Тим більше — він був з друзями. Усміхнений, розслаблений, живий. Такий щасливий, що не хотілося своєю появою псувати йому день. Досить уже того, що я перепаскудила вісім років його життя — років, у яких ми встигли навчитися мовчати однаково й сваритися одними й тими самими словами.

Ой-йой.

А директор фірми хвалив мене за мудрість. Казав, мовляв, роки дали мені розуміння життя, холодну голову, виважені рішення.

Все тому, що він не бачив, як я тихо, безнадійно впадаю за своїм першим коханням. Єдиним.

Мені хочеться закрити очі й утекти, але ноги не слухають. Та й куди тікати, якщо я вже вдома? Під ковдру? Цей монстр сидить у мені, а не під ліжком.

Окей. Так діло не піде.

З таким настроєм я не витримаю місяця в місті, де його можна зустріти на кожному клятому кроці. І навіщо я взагалі погодилася на відпустку? Тепер ідея працювати без перерв до скону раптом здається не такою вже абсурдною.

Потрібно знайти вино.

Мама, здається, привозила з відпочинку пляшку. Добре, коли в сім’ї ти єдина алкоголічка — тобі дістається все найкраще з батьківських запасів.

Звичайна чашка підійде. Ми тут не для того зібралися, щоб грати у вишукані прийоми.

Ковток. Ще один. Смак різкий, терпкий — і саме це дозволяє трохи розслабитися.

Але головна проблема нікуди не поділася. Що робити з цими почуттями?

Я думала… ні. Я була твердо переконана, що їх викосило ще разом з епідемією ковіду. Що вони не вижили. А вони ось тут. Живісінькі. Нахабні. Сволоти.

П’ять років тиші мали б навчити мене не здригатися. Але, виявляється, тиша теж має пам’ять.

Я не можу просто взяти й написати йому. Порушити той тонкий, крихкий спокій, яким, можливо, загоїлися його рани. Повернутися раптово після того, як безжально пішла.

Після того, як він сказав, що не писатиме більше першим. Але якщо я колись напишу — він відповість. Завжди.

Не можу! Не можу. Не можу…

Чому?

На це є багато причин.

І поки я щодня знаходитиму нову, у мене буде ще трохи часу.

Щоб не натиснути «надіслати».