Усе, що до країв було — пусте

Усе, що до країв було — пусте.

Я собі набрид серед облич.

Серцю тепер хочеться пустель!

Не клич його, і пошепки не клич.

Воно глухе, а я давно згорів.

У нас одна контузія на двох.

Тож бачу себе тільки між морів.

Себе я бачу там, де сонний мох.

Люблю себе між сосон вольових

і поважаю серед мудрих гір.

Я ліс і я роблю найглибший вдих.

Я видихаю.

Його вірний звір.

І серед сяйва півночі — я свій,

і між найбільших в світі пірамід.

Очолюю я ластівковий рій,

що пролітає десь біля боліт.

А правда — в найпростішій із ідей,

що душу, мов голодний звір, шкребе:

подалі, друг, подалі від людей

я собі більш нагадую себе.

Згубилась в метушні чужих облич,

ліс шишками тріщить: «І це мине».

Я пошепки кажу йому: «Позич

мені хоча б краплиночку мене».