«Бо законом пізнається гріх...» (Рим. 3:20)

Двері зачинилися надто голосно. Маттіас помітив це лише тоді, коли звук відбився від кам’яних стін і завис у повітрі, ніби звинувачення. Він зупинився посеред кімнати, важко дихаючи, тримаючи Мілоша на руках так, ніби той був не людиною, а тягарем, який не можна поставити.

— Verdammt… (“Чорт…”) — прошепотів він.

Мілош не прийшов до тями. Голова безвольно хилилася до плеча, вологе волосся липло до щоки. Маттіас стиснув щелепи та рушив до ліжка, не дозволяючи собі думати про те, як саме він тримає його — занадто близько, занадто обережно. Він поклав його різко, але й не з тією обережністю, яку можна було б назвати турботою. Пальці тремтіли. Це розлютило.

Маттіас відступив на крок, озирнувся, ніби шукаючи підтвердження, що він тут один. Кімната була маленька, службова, створена для того, щоб виконувати свою функцію: стіл, ліжко, глечик з водою, свічка, піч. Все на своїх місцях. Все — правильно. Крім цього.

— Das ist Wahnsinn (“Це божевілля”), — сказав він уже вголос.

Він підійшов знову. Зняв мокрий плащ із плечей Мілоша одним різким рухом, наче здирав доказ. Тканина була важка від води та холоду. Маттіас повісив її на спинку стільця, який стояв біля печі, надто акуратно, ніби це могло щось виправити. Він подивився на худе, майже прозоре тіло Мілоша. Це ще більше дратувало Маттіаса, він не повинен перейматись за… за… за цю малу помилку, як він досі думав.

Вологий одяг обклеїв тіло Мілоша. Мале, тремтяче. Маттіас поправив свої рукавички, ніби боявся доторкнутись до чужої шкіри голими руками. Він поступово зняв з нього рубаху з грубого, майже сірого льону, яку повісив біля кахельної печі, щоб просушити. Після зняв його штани, з невеликими труднощами розв’язуючи зав’язі під колінами, та, майже з відразою на лиці, повісив їх біля рубахи. Він накрив тільце теплою ковдрою. Хто міг би подумати, що за одягом, яким хоч якось Мілош зберігав тепло в холодному монастирі, ховається таке кощаве тіло.

Мілош здригнувся.

— Nein, — різко сказав Маттіас і схопив його за зап’ястя, перш ніж той сповз із ліжка. Дотик вийшов надто сильним. Він одразу послабив хватку. — Nicht jetzt. Не рухайся.

Голос вийшов нижчим, ніж він хотів. Не наказом. Попередженням. Мілош послухався. Це чомусь розлютило ще більше. Маттіас відвернувся, зробив крок до столу, налив води в кухоль. Рухи були різкими, занадто точними. Він зупинився, лише коли зрозумів, що стискає глиняний край сильніше, ніж потрібно.

Чорт забирай.

Він поставив кухоль біля ліжка.

— Пий, — сказав він уже спокійніше. — Повільно.

Мілош слухався мовчки. Ковтав обережно, ніби кожен рух міг обернутися помилкою. Маттіас стежив за цим краєм ока, не наближаючись.

Його плащ висів на спинці стільця. Вологий. Важкий. Він не зняв його одразу — і тепер це здавалося недоречним, майже інтимним нагадуванням про ліс, дощ і те, як легко було переступити межу. Коли Мілош закашлявся, Маттіас зробив крок уперед — різко, без дозволу собі зупинитися. Потім зупинився сам.

— Все добре, — пробурмотів Мілош, задихаючись. — Я… я в порядку.

Ні, не в порядку, — подумав Маттіас.

Але не сказав. Він опустив руку. Повільно. Контроль повертався ривками, як дихання після бігу.

— Ти знепритомнів, — сказав він замість цього. — У лісі. Біля ставка.

Факти. Лише факти.

— Ти був холодний. — невелика затримка, поки підбирав слово. — Занадто.

Він не додав нічого більше. Не пояснював, чому приніс сюди. Чому зняв мокрий одяг. Чому залишився. Мілош заплющив очі. Маттіас бачив, як напружилися його плечі, як пальці стиснули край ковдри. Сором? Страх? Все разом.

— Я… — почав Мілош і замовк.

Маттіас стиснув щелепи.

— Не говори зараз, — сказав він різкіше, ніж хотів. — Ти ще не прийшов до тями.

Він відійшов до вікна. Дощ майже вщух. Двір був порожній, темний, спокійний — як завжди в цей час. Світ не зрушився зі свого місця, попри те, що він зробив.

Du hättest gehen sollen. (“Ти повинен був піти”)

Ця думка була чіткою. Правильною. Запізнілою. Маттіас провів рукою по волоссю. Вони вже висохли, але відчуття вологи залишалося — у памʼяті, не на шкірі.

— Ти залишишся тут до ранку, — сказав він, не обертаючись. — Потім підеш. Ніхто не має тебе бачити.

Це звучало як наказ. І як захист водночас. Він ненавидів цю двозначність. За спиною знову стало тихо. Надто тихо. Маттіас обернувся. Мілош уже спав — виснажено, без захисту, так, як сплять ті, хто не має сил триматись. Маттіас дивився на нього довше, ніж дозволяв собі.

— Dummkopf (“Дурень”), — тихо сказав він, майже без злості.

Потім задув свічку і сів на стілець біля столу. До ранку було ще далеко.