«Бо законом пізнається гріх...» (Рим. 3:20)

“Він же говорив, що ми впораємося, він говорив, що ліки допоможуть” — крутилося в голові у Мілоша, проте він про це мовчав. Найгірше почуття — це бачити як хтось страждає і не мати змоги полегшити ці муки. Але б за стражданнями Теодора він поспостерігав би. Адріана сам би мучив.

Мілош притягнув у кімнату декілька своїх книжок — вони з Паулем не полишали Маттіаса одного, а весь час дивитися на його обличчя чи у вікно якось перестало надихати з часом. Тому Мілош вирішив використати цей час із користю та нарешті зробити завдання, які він успішно ігнорував з моменту хвороби.

Час від часу Маттіас прокидався. Було видно, що страждає він не лише фізично. Кожен раз, коли йому допомагали прийняти ліки, випити води чи поїсти — цим завжди займався тільки Пауль — на обличчі ніби з’являвся вираз приреченості та сором за свій стан. Маттіас досі майже не міг поворухнутись.

Іноді Пауль читав вголос латиною. Ідеально поставлений голос, правильна інтонація та гарна вимова змушували Мілоша заворожено слухати. Коли ж Пауль був у доброму гуморі, то пояснював правила латинської мови. Дещо Мілош знав, але деякі пояснення змушували його уважніше вчитуватися у тексти та робити більше нотаток на полях пергаменту. Кремер навіть похвалив його на занятті, а потім знову видно розчарувався після його прогулу — Мілош чергував біля Маттіаса.

Паралельно з цим Мілош штудіював підручники з медицини, активно вивчав трави, але експериментувати над Маттіасом Пауль йому не дозволив, тому час від часу він поглядував на Теодора та Адріана. У висновку Мілош почав допит професора Гофбауера. Той давав йому теоретичну базу, але сяку-таку практику отримував від лікаря. Леопольд Кранц показав йому теплицю із травами, заборонивши щось брати без його відома, а до запасів взагалі не підпускав.

Мілош слухав уважно, кивав слухняно, але очима ковзав не по обличчю професора, а по полицях. По висушених пучках звіробою, полину, шавлії. По темних скляних флаконах у незліченній кількості. Йому потрібні були знання і він брав максимум з того, що міг. Знання, на відміну від ліків, не закінчуються.

У кімнаті Маттіаса пахло гірким відваром і холодним потом. Вікно тримали прочиненим, але свіже повітря не витісняло відчуття застою, а тільки робило кімнатою ще холодніше.

— Він же говорив, що ми впораємося… — знову прокрутилося в голові.

Мілош стискав перо так сильно, що чорнило ледь не рвало пергамент. Він не мав права сумніватися. Якщо Маттіас почує бодай тінь страху в його голосі — це буде гірше за температуру.

Маттіас прокинувся під вечір. Очі — ясні, вигляд — поганий, ніби хвороба висмоктувала саме життя.

— Ти знову не на заняттях, — прошепотів він.

Навіть зараз — контроль.

— Кремер переживе, — тихо відповів Мілош, закриваючи книжку.

Маттіас ледь помітно насупився. Йому було важко навіть зрушити плечем, але вираз обличчя залишався тим самим — ніби він усе ще стоїть перед аудиторією, а не лежить безсилий.

Коли Пауль підняв його, щоб дати ліки, Маттіас відвернув погляд. Сором ковзнув по рисах обличчя швидше, ніж тінь від свічки.

Мілош ненавидів це найбільше. Не біль. Не жар. А цей погляд — ніби він став тягарем.

— Це тимчасово, — сказав Мілош різкіше, ніж планував. — Ти знову будеш ходити сам.

Маттіас подивився на нього довше, ніж слід. Ніби намагався зрозуміти, хто перед ним, або ж обдумуючи потенційний спосіб позбавити Мілоша життя, як тільки видужає.

Уночі жар посилився. Маттіас щось шепотів німецькою, уривками, плутаючи часи. Імена. Накази. Фрази, яких Мілош раніше не чув. Вони звучали жорстко, відсторонено — наче належали іншій людині.

Мілош сидів біля ліжка й змочував його лоба водою. Кожен раз, коли Маттіас здригався, серце стискалося так, що ставало важко дихати.

Найгірше — це дивитися, як хтось сильний руйнується. І не мати сили допомогти.

— Я не тягар, — одного разу прохрипів Маттіас, не відкриваючи очей.

— Ти просто впертий, — відповів Мілош, стишуючи голос.

Він не сказав, що боїться. Не сказав, що кожної ночі прислухається до його дихання. Не сказав, що якби ліки не допомогли — він би порушив будь-яку заборону професора. Навіть якщо довелося б експериментувати.

Бо найгірше — це не біль. Найгірше — це безсилля.

І Мілош уперше в житті відчував, що готовий був стати ким завгодно — лікарем, злочинцем, катом — аби тільки не сидіти й дивитися, як Маттіас повільно згорає.