Розділ IX
Маттіас уже виходив із зали, коли почув своє ім’я.
— Фон Еберштайн.
Він не зупинився одразу. Це була звичка — не реагувати на перший поклик, якщо він не наказ. Але крок сповільнився.
Теодор Клайн стояв біля колони, тримаючи книги. Обличчя спокійне, голос зважений — саме так говорять ті, хто вважає, що робить правильно.
— Омега з другого курсу, — сказав він, ніби продовжував розмову, якої не було. — Мілош. Його не бачили після вечірньої молитви.
Маттіас обернувся.
— Та й що? — запитав він.
Теодор на мить затримав погляд. Не розгубився — зважував.
— Я подумав, вам варто знати, — сказав він. — У світлі підготовки до свята. Відсутність… може бути витлумачена неправильно.
Це не було співчуттям. І не було турботою. Маттіас дивився на нього рівно.
— Ви повідомили, — сказав він. — Далі це не ваша відповідальність.
Теодор кивнув, приймаючи слова як завершення розмови. Але вже коли Маттіас відвернувся, додав — тихіше, майже між іншим:
— Він часто ходить у бік лісу.
Маттіас не відповів. Не зупинився. Не прискорив крок. Він продовжив огляд території перед святом, щоб впевнитись, що все готово, та всі проінформовані. Як завжди.
Дощ почався раптово — дрібний, настирливий, той, що не змиває, а вʼїдається. Маттіас ішов уздовж монастирської стіни, рахуючи ліхтарі. Тринадцять. Завжди тринадцять. Це заспокоювало. Огляд території був формальністю. Приводом. Ненаголошеним обов’язком.
Ліс починається там, де камінь поступався корінню. Повітря було важким, вологим. Тиша — надто рівною. Не відсутність звуків, а відсутність руху. Маттіас зупинився. Біля ставка лежала накидка. Складена неохайно — це впадало в очі одразу. Він зробив крок ближче, і ще один. Тіло він побачив не відразу. Спочатку — темну форму. Потім — руку, неприродно витягнуту. Потім — нерухомість.
Він опустився на коліно швидше, ніж усвідомив це. Перчатка торкнулася тканини — холодної, вологої. Чужої. Знайомої. Маттіас упізнав Мілоша не по обличчю. По відчуттю всередині — різкому, небажаному, такому, що не мало права існувати.
Це не моя справа.
Він перевірив дихання. Повільне. Слабке. Є.
Я не зобов’язаний.
Маттіас стиснув щелепи. Подивився навколо. Нікого. Лише дощ, вода і ліс, якому байдуже до списків і порядку.
Якщо я піду — це теж буде рішення.
Він зняв плащ. Рух був різким, майже злим. Тканина лягла на плечі Мілоша, закриваючи його від дощу. Маттіас не дозволив собі торкатися шкіри довше, ніж необхідно. Підхопив тіло обережно — як переносять щось крихке і заборонене водночас. Мілош був легший, ніж мав би бути. Ця думка роздратувала.
Маттіас рушив у бік монастиря, не дивлячись назад. Кожен крок віддавався напругою в плечах. Він не думав про наслідки. Не формулював виправдань. Він діяв. І саме це лякає найбільше. Коли за спиною зник ліс, а попереду зʼявилися перші вогні, Маттіас зрозумів: межу перейдено. Не тому, що він допоміг. А тому, що не залишив на розсуд долі.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!