«Бо законом пізнається гріх...» (Рим. 3:20)

Мілош бачив усе. Він стояв біля колон, блідий, напружений. І коли зрозумів — очі розширилися не від ревнощів, а від жаху. Він зрозумів, це не просто вино. Теодор щось підсипав у келих Маттіаса. Адріан крутився поруч. Все це виглядало як добре спланована співпраця. Усвідомлення змусило Мілоша рвонути вперед. Все, що він бачив — як кадик Маттіаса рухається з кожним ковтком.

— Йому щось підсипали! — жодного сенсу від цього, омезі ніхто не повірить. Мілош тремтів.

Голос Мілоша майже зірвався. Голосно. Публічно. Так, ніби від цього залежало його життя. Теодор спробував засміятися, щоб виставити його дурником, але вийшло рвано і невпевнено.

— Не вигадуй, омего, — Теодор намагався сміятися. Спробував виставити Мілоша дурним, але голос підвів.

У будь-якому випадку, Мілоша це не цікавило — він поспішив за Паулем, який практично тягнув Маттіаса на собі. У спину летіли шепотки з залу, коли вони виходили. Людям аби було про що поговорити. Це ще більше злило, аніж відсутність реакції на ситуацію.

Тоді Мілош вперше бачив Маттіаса таким. Таким, яким ніколи не очікуєш побачити людей такого типу, як Маттіас, Пауль чи хтось ще.

Всі ці дев’ять днів свідомість Мілоша була зосереджена на одному — Маттіас. Розклад життя крутився навколо нього: пропуск занять через чергування біля ліжки, сам факт планування графіку чергувань, оскільки Пауль мав і свої справи, години читання під свічкою в чужій кімнаті…

А згодом взагалі почав вивчати ботаніку та лікарську справу. У цьому насправді дуже допоміг сімейний лікар фон Еберштайнів — сивочолий дідусь із вусами, зморшками біля очей і рота, а також безліччю жартів, особливо над Паулем, над якими Мілош з усіх сил намагався не сміятися.

Цей дідусь, дізнавшись про цікавість Мілоша, почав покроково пояснювати, що і для чого він робить. Розповів, чому треба бути обережним із Теріаком, хоч і сказав, які інгредієнти в цьому засобі. Пояснював про протиотруйну руту, полин для очищення шлунка, шавлію та розмарин для серця. Мілош завжди із цікавістю слухав його під час візитів. Зараз він отримує детальні відповіді на свої листи.

І… його не мало тут бути. Він не мав ставати на захист Маттіаса, все одно ніхто не послухав би, йти за Паулем, допомагати, ходити в кімнату Маттіаса, тягти сюди довідники з ботаніки. Його тут бути не мало.

Мілош завмер, прислухаючись до слів, що лунали в кімнаті.

— Якщо дізнається батько... Мілош... я… — це наче був голос Маттіаса, хрипкий та слабкий.

— Він дізнається. Але не відразу. Ми можемо приховувати від нього і готуватися до гіршого.

Готуватися до гіршого?

— Якщо він дізнається... Пауль... скажи, що ти нічого не знав... Зрозумів мене?

— Але герр Еберштай! Я...

— Я сказав, Пауль... Досить сперечатися зі мною. Ти знаєш нашого батька. Ти знаєш, що він може і що...

Мілош багато знав з того, на що можуть бути здатні чоловіки — монастирське виховання не таке святе, далеко не святе… Від спогадів про дитинство пішли дрижаки. Тіло ніби згадувало — або ж, навпаки, намагалося забути — все те, що доводилося терпіти. Шрами свербіли. Нігті впивалися в шкіряну обкладинку книги, знайдену із великими зусиллями.

Безшумно він розвернувся та пішов. Мілош не вважав, що дарма витратив час, але про небажанність його особи тут могли і попередити. Зрештою, чому він взагалі вирішив, що йому раді. Не тільки тут, а взагалі — усюди.

Мілош йшов, не помічаючи куди. Його голова була зайнята думками про дев’ять днів його життя і про його абсолютну тупість.

— Я тебе всюди шукаю, — голос, що розливався приторно-солодким сиропом у вухах, прозвучав неочікувано, наче кігтями вихопивши його з думок.

Адріан Готтліб. Боронь, Боже, від таких зустрічей.

— Професор Фалькнер, — продовжив Адріан, так і не дочекавшись реакції від Мілоша: — Він дав завдання для роботи в парах.

Професор Фалькнер? Завдання з філософії?

Зрештою, він пропустив декілька занять, тому не дивно, що чує про це вперше.

— Я сказав, що ми працюємо в парі з тобою, — на Мілоша ніби вилили відро холодної води. Він підняв очі на Адріана, але не було схоже, що він бреше. — Ось пергамент із завданням: треба зробити філософський аналіз з точки зору різних мислителів та скласти силогізми. Питання там також написане.

Адріан закинув пергамент на книжку та тепер стояв і посміхався. Мілош не зводив з ньго погляду.

— Можеш не дякувати і нарешті відповісти хоч щось. Все ж таки ми декілька тижнів працюватимемо разом. І вибач, але я не хотів слухати, як про тебе каже професор, тому сказав так. Сподіваюсь , ти не злишся?

— Ні, — лише зміг видавити із себе Мілош.

— Прекрасно! Ще побачимося, бувай!

Що професор казав про нього?

Це і не дивно. Мілош сам винен, що замість занять сидів над Маттіасом. Не дивно, що професори недобре про нього відкликаються.

Він ненавидів це все. Як же він ненавидів це все.

І ненавидів себе.

Ноги принесли його до ставка. Темні хмари збиралися на небі, всотуючи в себе світло. Почався дощ. Важкі краплі змішувалися зі сльозами на його щоках та крапали на папір.

— Ненавиджу. Ненавиджу. Ненавиджу, — лише промовляв Мілош.

Дощ уже не просто падав — він лупцював землю. Мілош задихався від власних думок. Вони накочувалися хвилями, швидше, ніж він встигав їх усвідомити.

«Зайвий. Непотрібний. Нікому не потрібний».

Він стиснув голову руками, ніби міг фізично зупинити цей шум.

І тоді погляд впав на ставок.

Мілош підвівся різко, майже не відчуваючи ніг. Пальці тремтіли, коли він почав розстібати ґудзики — рухи уривчасті, нервові.

Холод повітря вжалив оголену шкіру.

Декілька кроків. А тоді — стрибок.

Вода вдарила по тілу. Холод був не просто холодом — він різав, пронизував, стискав груди лещатами. Серце збожеволіло, тіло інстинктивно спробувало вирватися на поверхню.

Мілош розплющив очі під водою. Темрява. Жодного голосу. Жодної думки.

Ні професора. Ні батька Маттіаса. Ні Теодора. Ні себе.

Лише глухий тиск і холод.

На одну секунду справді стало тихо.

А потім легені спалахнули болем. І тіло — зрадливо, вперто — почало боротися за повітря.