«Бо законом пізнається гріх...» (Рим. 3:20)

Ранок почався дзвонами. Гучними. Надто гучними. Маттіас прокинувся ще до першого удару, але звук пройшовся по скронях так, ніби хтось вдарив по оголеному нерву. Він повільно сів, сперся ліктями на коліна. Голова гуділа. Руки трохи тремтіли — не помітно, якщо не дивитися уважно.

Das war dumm. (“Це було нерозумно.”)

Без ліків — це було нерозумно. Він підвівся, застебнув камзол повільно, методично. Сьогодні він мав бути бездоганним. Перед священниками. Перед університетом. Перед батьком. Перед усіма.

Голова, здавалось, хотіла добити Маттіаса. У нього ніколи не було хронічної мігрені, але здається, він зрозумів повністю вчителя філософії, у якого вона була вже давно.

Кожен дзвін. Кожен невдалій або різкий рух. Кожен скрип дощок. Все віддавалось у голові тупим болем. Побачив би його зараз Пауль, подумав би, що вмирає.

Маттіас сперся руками об підвіконня, відкривши хвіртку. Холодне осіннє повітря хоч трохи зменшувало біль. У дитинстві коли у Маттіаса боліла голова, або була температура, мати давала ліки або м’ятний чай. Боже, як він тоді полюбляв м’ятний чай. Але це було давно. Дуже. Майже 10 років тому.

Думки у голову навіть не встигали прийти, тупий біль заважав.

“Список. Розклад. Люди. Треба сказати Паулю..” — він повторював це як мантру, щоб не забути.

Пройшло якихось 10 хвилин, а може й більше, як двері відчинились. На порозі був Пауль.

— Герр фон Еберштайн?.. — сказав Пауль тихіше, він бачив стан Маттіаса.

— Все добре. Списки на столі. Розклад також. Перевір людей. — Маттіас казав це, ніби зачарований, якби він говорив голосніше, то точно впав би на коліна від болю.

— Зрозумів.. — Пауль одразу впізнавав цей тон.

“Захворів… Треба йому щось споїти з ліків, а то його батько дізнається, що він віддав свій запас омезі…” — подував Пауль, поки збирав документи на столі.

------------------------------------

Двір уже був заповнений людьми. Свічки, прапори, урочисті плащі. Омеги стояли окремо, бети — у визначених рядах. Альфи ближче до сходів. Маттіас тримався прямо. Навіть коли світ злегка плив у периферії.

— Мілоша немає, — тихо сказав Пауль, підійшовши ближче.

Маттіас не змінив виразу обличчя.

— Де?

— У внутрішньому коридорі. Один.

Пауль не сказав «з Теодором». І це було достатньо.

— Приведи його, — сказав Маттіас рівно.

Пауль кивнув і зник між колонами. Маттіас залишився стояти. Він відчував погляди. Відчував шепіт. І гірше за все — відчував, що тіло слабшає швидше, ніж хотілося б. І тоді він побачив його. Свого батька.

Ульріх фон Еберштайн стояв біля центральних сходів, суворий, прямий, як спис. Поруч — інший чоловік, нижчий, з напруженою посмішкою. Маттіас впізнав його не одразу. Генріх Еміль Штольц. Чоловік, невисокого росту, трішки повнотілий, він ніколи особливо не стежив за собою, його рідке каштанове волосся було зачесане так, щоб приховати невеликі залисини. Скромний відкладний комір був начисто випраний і накрохмалений, немов таким чином він хотів здатися багатшим. Короткі, пишні, набиті кінським волосом штани виглядали смішно. Здавалося, він купив їх, щоб було, а не щоб виглядати пристойно. Шаубе з коміром з видри виглядала доглянутою, але відразу видно, що купили її задешево. Він схиляв голову трохи частіше, ніж потрібно. Усміхався трохи ширше. Говорив швидко, обережно підбираючи слова.

— Для нашої родини велика честь… — долинуло до Маттіаса.

Ульріх слухав холодно, але без зацікавлення. Маттіас знав цей погляд батька. Так він дивився на комах, які вирішили, що можуть говорити з ним тоді, коли їм заманеться, не питаючи дозволу

.

— Мій син… — продовжив той, — він вдячний за можливість навчатися тут. Ми розуміємо, наскільки це… великодушно.

Син? Виходить, у Генріха тут навчається син. Але хто? Ніхто б і не подумав, що з таким, як Генріх Штольц, хоча б жінки спатимуть, а тут ще й народжуватимуть... Може, Маттіас навіть знає цього «сина»? Хоча не дивно, що він дізнався про це тільки зараз. Якби він був сином Штольца, він би теж про це мовчав як риба.

Ульріх відповів коротко:

— Якщо ваш син виправдає очікування, — сказав він. — Йому не буде чого боятися.

Це не була обіцянка. Це була умова. Маттіас стояв нерухомо. І саме в цей момент Пауль повернувся. Поруч із ним ішов Мілош. Блідий. Занадто блідий. Очі темні, погляд не підіймається вище рівня грудей. Маттіас відчув, як світ знову хитнувся.

— Він не спав, — тихо сказав Пауль. — Із Теодором була розмова.

— Я бачу, — коротко відповів Маттіас.

Мілош зупинився за кілька кроків. Не дивився на нього. Не смів. Маттіас зробив крок ближче. Лише настільки, щоб бути почутим.

— Ти стоятимеш тут, — сказав він рівно, але тихіше, ніж зазвичай. — Поруч із Паулем. Почув мене?

Мілош кивнув.

— І нікуди більше не підеш, — додав Маттіас, та подивився на Пауля. — Якщо прийде Теодор. Пауль…

— Знаю, не переймайтесь, — одразу відповів Пауль, стаючи трішки ближче до Мілоша.

Маттіас відчув запах страху. Від Мілоша. Про що ж Мілош говорив з Теодором? Чим він так його налякав? Спаси Господь душу Теодора, якщо Маттіас дізнається.

— Подивись на мене, — сказав він тихіше.

Мілош підняв очі. У них було щось нове. Не лише страх. Покора. Маттіас не знав, чому це болить.

Він зустрів погляд Мілоша, який дивився на Штольца. Переляканий, збентежений. Здавалося, Мілош був готовий злитися зі своєю тінню, аби тільки сховатися. Судячи з реакції, Маттіас припустив, що Мілош знає Генріха, і не в дуже хорошому ключі. Але тут несподіване... Схожі риси. Волосся, ніс, очі, деякі звички.

Все нутро Маттіаса говорило:

«Мілош — син Генріха Еміля Штольца».

Але чому у них різні прізвища? Невже Мілош удостоївся звання бастарда...? Омега, так ще й бастард. Цікаве поєднання. Але Маттіас вирішив тактовно про це промовчати, це була не зовсім його справа.

------------------------------------

Дзвін вдарив вдруге. Процесія почалася.

Ульріх фон Еберштайн уже підіймався сходами, а Генріх Еміль Штольц залишився позаду — майже непомітний, майже тінь. Маттіас дивився на них обох. І вперше за довгий час відчув, що правила цього світу не такі міцні, як здаються. Голова знову пульсувала. Але він стояв рівно. Бо сьогодні він мав бути прикладом. Навіть якщо всередині все тріщало.