Потоп святого Валентина

Ключ у замку провернувся з характерним скреготом, який Поліна могла впізнати із тисячі інших звуків. Старі двері "сталінки" на Подолі завжди вимагали особливого підходу: трохи на себе, потім різко вгору і тільки тоді — поворот.

Щойно вона переступила поріг, як тишу квартири розірвав вимогливий, хрипкий нявкіт.

Це був не той милий звук, який видають котики в рекламі корму. Ні. Це був звук сирени повітряної тривоги, помножений на претензію покинутого імператора.

— Я теж рада тебе бачити, Озя, — видихнула Поліна, скидаючи з плеча важку сумку.

Вона ввімкнула світло в передпокої.

На пухнастому килимку сидів Він. Оз Великий та Жахливий. Рудий кіт вагою у сім кілограмів чистої зневаги. Він дивився на Поліну своїми бурштиновими очима так, наче вона особисто вкрала в нього дві години життя, поки була на роботі.

Поруч із ним крутився Мурчик — звичайний сірий смугастик, якого Поліна підібрала біля під'їзду пів року тому. Мурчик не мав амбіцій імператора, він просто хотів любові й терся об ноги Поліни, ледь не збиваючи її з ніг.

— Ну все, все, дайте хоч роззутися, — бурмотіла вона, намагаючись не наступити на хвостату братію.

Від Поліни пахло спиртом, хлоргексидином і чужим страхом — звичайний букет ароматів після десятигодинної зміни на ресепшені ветеринарної клініки "Хвостик". За сьогодні вона встигла заспокоїти трьох істеричних хаскі, двох переляканих бабусь з папугами й одного чоловіка, який знепритомнів, коли його мопсу стригли кігті.

Але вдома клієнти були вимогливішими.

Озя підвівся, важко зітхнув і повільно попрямував на кухню, всім своїм виглядом показуючи: "Слідуй за мною, двонога, і не забудь відкрити холодильник".

Квартира зустріла її звичним затишком бабусиного спадку: високі стелі, паркет, який пам'ятав ще радянські часи, і величезні книжкові шафи, забиті всім на світі — від класики до сучасних детективів. Поліна любила це місце. Тут було тихо. Тут був її світ.

Вона насипала корм у миски. Хрускіт сухариків на мить заглушив власні думки.

Поліна глянула на годинник. 19:45.

— Чорт! — вона ляснула себе по чолу. — Женя!

Через п'ятнадцять хвилин вона повинна зідзвонитися з нею.

Втома миттєво зникла, поступившись місцем знайомому трепету десь у районі шлунка. Поліна побігла у ванну, дорогою скидаючи робочий світшот.

Дзеркало над умивальником безжально показало правду: короткі темні кучері стирчали в різні боки, як антени зв'язку з космосом, під очима залягли легкі тіні.

— Красуня, нічого не скажеш, — хмикнула вона своєму відображенню. — Сподіваюся, камера трохи "замилить" цей жах.

Вона швидко вмила обличчя, нанесла трохи зволожуючого крему і спробувала приборкати волосся водою. Марна справа. Кучері жили своїм життям. Ну й нехай. Женя казала, що їй подобається цей "творчий безлад".

Поліна всміхнулася, згадавши голос Жені. Низький, впевнений, з тим особливим харківським "шо", яке змушувало Поліну усміхатися щоразу, як вона його чула. Вона кинула погляд на екран смартфона, де світилася іконка синьої пташки. Хто б міг подумати, що все це — дзвінки, метелики в животі, плани — виросте зі звичайної інтернет-сварки? А почалося все, як не дивно, зі смітника.

Це був жовтень.

Київ заливало дощами вже другий тиждень поспіль. Сіре небо лежало на дахах Подолу важкою мокрою ковдрою, і настрій у Поліни був відповідним.

Вона сиділа на кухні, загорнута у плед, сьорбала чай і гортала стрічку Твіттеру. Це було її улюблене заняття для прокрастинації — дивитися, як люди сваряться через політику, рецепти борщу чи правильну назву "флешки".

У стрічку залетів черговий тред про благоустрій. Хтось із харків'ян вихвалявся фотографіями центрального парку, де все сяяло чистотою, а газони були підстрижені під лінійку.

Поліну, яка щойно повернулася додому, перестрибуючи калюжі й гори сміття біля переповнених баків на Валах, це зачепило за живе.

Пальці самі потягнулися до клавіатури.

"Ну звісно, — набрала вона, додаючи фото переповненої урни біля Золотих Воріт. — Зате у нас в Києві сміття — це частина історичного ландшафту. Атмосфера, розумієте? А ваші ідеальні парки виглядають як декорації до фільму про стерильне майбутнє. Де душа? Де, я вас питаю, романтика розкиданих стаканчиків з-під кави?"

Вона натиснула "Твітнути" і відклала телефон, очікуючи на звичні коментарі про "київський снобізм".

Але першим прилетіло сповіщення від незнайомого акаунту @Zhenya_Design. На юзерпіку було стилізоване око в трикутнику, а в біо — "Роблю красиво. Харків — найкраще місто".

Відповідь була лаконічною. Женя прикріпила фото якоїсь пафосної харківської урни з гербом і золотим обідком.

"Шановна, ця урна коштує більше, ніж моя нирка. Якщо я кину в неї папірець, вона повинна сказати мені 'Дякую, пані' голосом Кернеса. А ваша київська романтика пахне щурами. 1:0 на користь стерильності".

Поліна пирхнула в чашку з чаєм.

"Зате у нас метро глибше, — парирувала вона, не здаючись. — Можна сховатися від сорому за ваші золоті урни. 1:1".

"А у нас площа більша, — миттєво прилетіло у відповідь. — Можна заблукати й не знайти вихід із депресії. 2:1".

Поліна засміялася вголос. Озя, який спав на підвіконні, невдоволено смикнув вухом.

Вони сварилися в реплаях ще дві години. Обговорили все: від цін на оренду до якості води в крані (Харків програв із тріском), від кількості "МакДональдзів" до самих дивних пам'ятників.

Це був найвеселіший вечір Поліни за останні пів року після розриву відносин з Максимом.

А потім, коли аргументи про комунальні служби скінчилися, в «лічку» впало сповіщення від Жені.

"Слухай, ти смішна. Я Женя. І я ніколи не була в Києві по-нормальному, тільки проїздом. Невже там справді щури бігають Хрещатиком?"

"Тільки на свята. Я Поліна. І я покажу тобі місця без щурів, якщо наважишся приїхати".

"Ловлю на слові".

Так почалася їхня осінь. Спочатку — листування до третьої ночі. Потім — обмін мемами. А потім — перший відеодзвінок, коли Поліна вперше побачила ці темні очі й почула оте фірмове харківське "шо", від якого всередині щось тьохнуло і попливло, як весняний сніг.

Екран ноутбука засвітився, засліпивши Поліну в напівтемряві кімнати. Вона похапцем змахнула зі спинки дивана самотню смугасту шкарпетку (звідки вона там взялася? Мурчик?) і поправила настільну лампу, намагаючись створити те саме "м’яке кіношне освітлення", про яке читали всі, але яке нікому не вдавалося повторити вдома.

Озя, який спостерігав за цими метаннями з крісла, лише презирливо чхнув.

Рівно о 20:00 пролунав дзвінок у Телеграмі.

Поліна зробила глибокий вдих, натягнула на обличчя усмішку "я зовсім не втомлена і моє життя прекрасне" і натиснула "Відповісти".

Зображення засмикалося, пікселі станцювали ламбаду, і нарешті на екрані з'явилася Вона.

Женя сиділа у своєму робочому кріслі. На задньому плані виднівся стелаж із книгами по дизайну і якийсь абстрактний постер. Її довге темне волосся розсипалося по плечах, на носі сиділи великі окуляри в тонкій оправі, які робили її схожою на дуже сексуальну професорку.

— Привіт, столиця, — усміхнулася Женя, її голос, трохи хрипкий від довгого мовчання за роботою, пролунав через динаміки, і Поліна відчула, як мурашки побігли по спині.

— Привіт, Харків, — відповіла Поліна, машинально поправляючи свої неслухняні кучері. — Ти все ще працюєш?

— Майже закінчила. Замовник хоче, щоб логотип був "більш динамічним". Я намагаюся не надіслати йому гіфку з динамітом. Як твої пацієнти? Нікого не покусали?

— Тільки мою нервову систему. Сьогодні був день істеричних хасок.

Женя розсміялася, відкидаючись на спинку крісла і потягуючись. Її футболка трохи задерлася, оголивши смужку шкіри на животі, і Поліна раптом зрозуміла, що дивиться туди надто пильно.

— А як там Його Величність? — запитала Женя, повертаючи Поліну в реальність.

— Озя? О, він планує захоплення світу. Зараз набирається сил на кріслі.

Поліна розвернула ноутбук, щоб показати руду гору хутра. Озя навіть вухом не повів.

— Красунчик, — прокоментувала Женя. — Слухай, Поль...

Тон її голосу змінився. Він став трохи тихішим, інтимнішим. Поліна повернула камеру на себе. Женя дивилася на неї крізь свої окуляри з якоюсь хитрою іскрою в очах.

— Що?

— Наступний тиждень... Скоро 14 лютого.

Поліна закотила очі.

— Ой, не нагадуй. У нас у клініці акція "Приведи пару — отримай знижку на стерилізацію". Це найромантичніше, що мені світить. Планую купити пляшку вина, замовити піцу і дивитися "Бріджит Джонс".

— Звучить як план, — кивнула Женя, але куточок її губ смикнувся. — А якби... ну, скажімо, у тебе з'явилася компанія? Не тільки котяча?

Серце Поліни пропустило удар.

— Ти про що? — вона намагалася, щоб голос звучав рівно.

— Та так. Просто питаю. Може, я надішлю тобі валентинку. Електронну. З котиком.

Женя підморгнула, але Поліна помітила, що вона трохи нервує — крутить у пальцях олівець.

— Електронна валентинка — це сильно, — розсміялася Поліна, хоча десь у глибині душі кольнуло розчарування: вона так хотіла побачити її наживо, торкнутися руки, відчути запах її парфумів, а не уявляти його. — Я буду чекати.

— Чекай, — серйозно сказала Женя. — Обіцяю, вона тобі сподобається. Ну все, біжи відпочивати, у тебе очі злипаються.

— І тобі добраніч. Не перепрацьовуй.

— Па-па.

Екран згас.

Поліна ще кілька секунд дивилася на своє темне відображення в моніторі.

"Електронна валентинка". Ну звісно. Вони знайомі лише кілька місяців, живуть у різних містах, у кожної своя робота, життя... Чого вона чекала? Що Женя примчить на білому коні або в Інтерсіті?

Поліна зітхнула, закрила ноутбук і пішла на кухню. Мурчик терся об ноги, вимагаючи уваги.

Вона навіть не підозрювала, що в цей самий момент за 480 кілометрів від неї Женя закриває проєкт із логотипом і відкриває сайт "Укрзалізниці".