Потоп святого Валентина

Коли істеричний сміх врешті вщух, поступившись місцем холодному усвідомленню реальності (і мокрим штанам), дівчата взялися до діла.

Наступні дві години пройшли під акомпанемент хлюпання ганчірок і дзенькоту відер. Вони працювали злагоджено, як команда піт-стопу на "Формулі-1", тільки замість болідів у них був старий паркет, а замість шампанського — перспектива запалення легень.

Коли остання калюжа була ліквідована, а мокрі килими скручені в рулони і винесені на балкон, Поліна подивилася на Женю. Та тремтіла, обійнявши себе руками. Зуб на зуб не попадав.

— У душ! — скомандувала Поліна тоном генерала. — Негайно! Ти синя, як моя аватарка в Зумі.

Вона буквально запхала Женю у ванну, вручивши їй чистий рушник і свій одяг. Через п'ятнадцять хвилин двері відчинилися й у клубах теплої пари вийшла Женя.

Поліна завмерла. Зникла стильна харківська дизайнерка в чорному пальті і з ідеальними стрілками. Перед нею стояла просто... Женя. З мокрим волоссям, зачесаним назад, з розчервонілим від гарячої води обличчям, без грама косметики.

Вона була вдягнена у величезну сіру футболку з принтом "NASA", яка висіла на ній мішком, відкриваючи одне плече, спортивні лосини і товсті вовняні шкарпетки з оленями. В цих речах вона виглядала такою... домашньою. Такою зворушливою і рідною, що в Поліни защеміло в грудях.

— Ну як я? — Женя сором’язливо потягнула край футболки вниз. — Космонавт готовий до зльоту?

— Ти... ти дуже гарна, — чесно сказала Поліна, і її голос трохи сів. — Тобі пасує мій гардероб.

— Дякую, — Женя усміхнулася, і ця усмішка була теплішою за будь-яку батарею. — Тепер твоя черга. Іди грійся, а я займуся котами.

Коти, до речі, переживали наслідки потопу по-різному.

Оз Великий та Жахливий вирішив, що вода відступила достатньо, щоб спуститися на грішну землю. Він елегантно зістрибнув із шафи — абсолютно сухий, пухнастий і сповнений зневаги до всього, що відбувається. Він пройшов по сирому паркету, гидливо трусонув лапою і сів на сухому кріслі, всім своїм виглядом показуючи: "Я ж казав, що ви, двоногі, ненадійні створіння".

А от з Мурчиком було складніше.

Його довелося витягати з-під дивана шваброю. Коли він виліз, то нагадував не кота, а мокрого гремліна з великими переляканими очима. Шерсть злиплася, пухнастий хвіст перетворився на мишачий, і його трясло дрібним дрожем.

— О, бідненький, — Женя підхопила його на руки, загорнувши в сухий рушник.

Мурчик спробував обуритися ("Няв!"), але тепло махрової тканини і лагідні руки зробили свою справу. Він затих, дозволяючи витирати себе, і лише час від часу кидав на Озю погляди, сповнені заздрості й образи.

— Нічого, малий, — шепотіла йому Женя, розтираючи мокрі вуха. — Зате ти тепер чистий. І ми всі живі. Це головне.

Коли Поліна вийшла з душу — розпарена, рожева і нарешті суха — у квартирі було вже прохолодно. Батарея, перекрита дядьком Мішею, стояла льодяною чавунною брилою, нагадуючи про недавню битву.

Женя сиділа на краєчку дивана, закутана в плед, і намагалася зігріти руки об чашку з чаєм.

— Холодно? — запитала Поліна, відчуваючи провину господині.

— Трохи, — зізналася Женя. — Але жити буду. Головне, що не мокро.

— Чекай! — Поліну раптом осяяло. — Я ж забула! У мене є секретна зброя.

Вона метнулася до шафи-купе в коридорі, залізла в самі надра (туди, де зазвичай живуть пилосос і ялинкові прикраси) і зашаруділа коробками.

— Та-дам! — вона витягла на світло прямокутний скляний пристрій. — Біокамін! Мені його подарували на минулий день народження, я все чекала особливого випадку. Думаю, потоп — це достатньо особливий випадок?

Очі Жені загорілися.

— Ти жартуєш? Це ж геніально! Давай його сюди!

Вони поставили камін на журнальний столик перед диваном. Поліна знайшла пляшку з біопаливом, обережно налила рідину і клацнула запальничкою.

Спалахнув вогонь. Справжній, живий, теплий вогонь, що танцював за склом, відкидаючи на стіни химерні тіні. Кімната миттєво змінилася. Замість сирого і похмурого місця аварії вона перетворилася на затишну печеру.

— А тепер, — скомандувала Поліна, — будуємо гніздо.

Диван, на щастя, дивом залишився сухим — Мурчик і вода оминули його стороною.

Дівчата стягнули туди всі ковдри і подушки, які знайшли в домі. Вони збили величезну, м’яку гору, в яку можна було провалитися з головою.

— Залазь, — запросила Поліна, відкидаючи край ковдри.

Вони залізли в це імпровізоване гніздо. Женя підігнула ноги під себе, все ще в тих кумедних шкарпетках з оленями, і відкинулася на подушки. Поліна примостилася поруч, відчуваючи тепло її плеча.

На столик, поруч із каміном, перекочували врятовані скарби: пляшка вина (яку Женя встигла відкоркувати, поки Поліна була в душі), тарілка з сирами і фрукти.

— Ну, — Женя підняла келих, у якому вигравало полум'я каміна. — За "Титанік", який не потонув?

Поліна цокнулася з нею, сміючись.

— За сантехніка дядю Мішу і його золоті руки. І за те, що ми не змилися в Дніпро.

Вони випили. Вино розлилося всередині приємним теплом, остаточно проганяючи холод і стрес.

Женя відкусила шматочок брі і замружилася від задоволення.

— Знаєш, — сказала вона, дивлячись на вогонь. — Я тут подумала про музей Ханенків.

— Що ми туди не потрапили? — зітхнула Поліна.

— Ні. Що там зараз, мабуть, ходять нудні люди, дивляться на картини і бояться дихати. А ми тут сидимо в гнізді, у нас є вогонь, вино, коти і найкраща історія для онуків. Це краще за будь-який музей, Поліно. Це епічно.

Поліна подивилася на неї. У відблисках вогню обличчя Жені, без макіяжу, у смішній футболці, здавалося найкрасивішим витвором мистецтва у світі.

— Ти права, — тихо сказала вона. — Це набагато краще.

Вогонь у біокаміні танцював свій повільний танець, кидаючи теплі помаранчеві відблиски на стіни, на ковдри й на обличчя Жені. Вона поставила келих на столик і відкинула голову на спинку дивана, прикривши очі. У напівтемряві вона виглядала інакше — м’якшою, вразливішою. Без своєї "броні" з ідеального макіяжу і стильного одягу, у цій безглуздій величезній футболці з NASA, вона була справжньою.

Поліна дивилася на неї й не могла відвести погляду. Всередині розливалося дивне відчуття — суміш спокою і трепету.

Вона наважилася.

Її рука повільно потягнулася до обличчя Жені. Пальці обережно торкнулися пасма темного волосся, яке вже майже висохло, але все ще зберігало легку вологу і запах шампуню Поліни.

Женя не здригнулася. Вона лише трохи повернула голову на дотик, не розплющуючи очей, ніби дозволяючи це. Ніби чекала цього.

Поліна заправила пасмо їй за вухо, а потім провела пальцями по щоці, окреслюючи лінію вилиці. Шкіра була теплою і ніжною.

— Я так хвилювалася, — прошепотіла Поліна, і її голос пролунав надто гучно в цій інтимній тиші. — Я хотіла, щоб усе було ідеально. Свічки, музика, чистота... Я хотіла вразити тебе.

Женя повільно розплющила очі. У них відбивався вогонь, роблячи погляд глибоким і темним.

— Ти мене вразила, — тихо відповіла вона, перехоплюючи руку Поліни і притискаючи її долоню до своєї щоки. — Ти вразила мене ще тоді, коли написала про ті дурні урни. А сьогодні...

Вона трохи підвелася, скорочуючи відстань між ними.

— Поліно, подивись навколо. Ми сидимо в купі ковдр, у нас мокра підлога, коти в шоці, а я в шкарпетках з оленями. І знаєш що? Це найкраще побачення в моєму житті. Бо я тут. З тобою.

Серце Поліни калатало так сильно, що, здавалося, це чути на всю кімнату.

— Справді? — видихнула вона.

— Справді.

Женя нахилилася ближче. Її погляд ковзнув з очей Поліни на її губи і завмер там.

Повітря між ними стало наелектризованим, Поліна подалася вперед, долаючи останні сантиметри.

Їхні губи зустрілися.

Це було обережно, м’яко і водночас жадібно. Спочатку — легкий дотик, питання: "Можна?". А потім, коли Женя відповіла, трохи розімкнувши губи, — глибоке, п’янке занурення.

Поліна відчула смак вина на губах Жені, відчула, як її рука ковзнула їй на потилицю, заплутуючись у волоссі, притягуючи ближче. Вона сама обійняла Женю за шию, притискаючись усім тілом, намагаючись стати з нею одним цілим.

Світ навколо зник. Не було більше ні Києва, ні Харкова, ні відстані в п’ятсот кілометрів. Було тільки це "тут і зараз".

Коли вони нарешті відсторонилися, щоб вдихнути повітря, їхні лоби залишилися притиснутими один до одного.

— Вау, — видихнула Женя, не розплющуючи очей. — Це точно краще за музей.

Поліна тихо засміялася, і цей сміх був найщасливішим звуком у світі.