Потоп святого Валентина

Поцілунок, який почався як несміливе запитання, швидко перетворився на ствердну відповідь. Навіть на знак оклику.

Світ довкола стиснувся до розмірів цього імпровізованого гнізда з ковдр. Зникли мокрий паркет, труби, які чекали на ремонт, і навіть коти (які, мудрі створіння, тактовно зникли в найтемнішому кутку квартири). Залишилися лише вони двоє і танець вогню в біокаміні.

Руки Жені, які досі обережно гладили шию Поліни, стали сміливішими. Вони ковзнули вниз, під тканину її домашньої футболки, обпікаючи шкіру гарячими долонями. Поліна різко вдихнула повітря, вигнувшись назустріч цьому дотику.

— Ти пахнеш... — прошепотіла Женя між поцілунками, опускаючись губами до чутливої ямки біля ключиці. — Ти пахнеш щастям. І трохи — пригорілими круасанами.

Поліна тихо розсміялася, відкидаючи голову назад, відкриваючи шию для нових дотиків.

— А ти пахнеш моїм гелем для душу. І це найкращий запах у світі.

Величезна футболка з логотипом NASA, яка ще хвилину тому здавалася милою і затишною, раптом стала зайвою. Перешкодою між ними, яку потрібно було усунути негайно.

Поліна потягнулася до краю футболки, яку сама ж дала Жені пів години тому.

— Знімаємо скафандр, — прошепотіла вона, дивлячись у темні, розширені очі навпроти. — Гравітація скасовується.

Женя слухняно підняла руки, дозволяючи стягнути з себе тканину.

У м’якому світлі каміна її шкіра здавалася золотистою. Тіні від вогню танцювали на її плечах, на вигині шиї, на грудях, малюючи візерунки, які хотілося вивчати не очима, а губами.

Поліна провела пальцями по її плечу, вниз до ліктя, а потім переплела їхні пальці.

— Ти неймовірна, — видихнула вона.

Женя не відповіла. Замість слів вона потягнула Поліну на себе, перекидаючи її на спину, в м’яку безодню подушок.

Тепер Женя була зверху. Її волосся, все ще вологе після душу, лоскотало обличчя Поліни, створюючи інтимну завісу від решти світу. Вона дивилася на Поліну так, ніби бачила найцінніший скарб у своєму житті. З ніжністю, але й з голодом, який неможливо було приховати.

— Я хочу запам'ятати тебе такою, — прошепотіла Женя, проводячи рукою по стегну Поліни, підіймаючи край її піжами. — Тут, зараз, у цьому божевільному хаосі.

Її рука ковзнула вище, і Поліна відчула, як по тілу пробіг електричний струм.

Смішні вовняні шкарпетки з оленями полетіли кудись у темряву кімнати. Слідом за ними полетіла піжама з авокадо.

Залишилося тільки тепло. Шкіра до шкіри.

Це було не схоже на кіно. Це було краще. Це було сплетіння дихання, тихих стогонів і шепоту, який не мав сенсу ні для кого, крім них двох. Це було вивчення карти тіла: родимка на плечі, шрам від качелі на коліні, ямочки на попереку.

Кожен дотик Жені був як обіцянка. Кожен подих Поліни був як згода.

У напівтемряві, під тріск біопалива, вони розчинялися одна в одній, забуваючи, де закінчується одна і починається інша. І в цей момент, коли Женя нахилилася до її губ, щоб забрати черговий стогін, Поліна зрозуміла одну просту істину: жоден ідеальний план не зрівняється з цим хаосом, якщо в його центрі — кохання.

15 лютого увірвалося в квартиру нахабним сонячним променем, що пробився крізь щілину в шторах і впав прямо на обличчя Поліни.

Вона замружилася і спробувала перевернутися на інший бік, але виявила, що заблокована. На її плечі, закинувши по-хазяйськи руку, спала Женя.

Поліна завмерла, боячись поворухнутися.

У ранковому світлі, з розкуйовдженим темним волоссям, що стирчало в різні боки, Женя виглядала ще ріднішою. Вона тихо посопувала, трохи відкривши рот, і час від часу смішно морщила ніс уві сні.

"Боже, — подумала Поліна, відчуваючи, як у грудях розливається тепла хвиля ніжності. — Я не хочу, щоб вона їхала. Я хочу прокидатися так і завтра. І післязавтра".

Вона обережно, кінчиками пальців, прибрала пасмо волосся з лоба Жені.

Вії дівчини здригнулися, вона глибоко вдихнула, потягнулася всім тілом під ковдрою і розплющила одне око. Воно було сонним і трохи каламутним.

— Мгмм... — видала вона глибокодумний звук, який можна було перекласти як "Доброго ранку, світ".

— Привіт, соня, — прошепотіла Поліна, усміхаючись. — Як спалося в гнізді?

Женя нарешті сфокусувала погляд на Поліні. Її обличчя повільно розпливлося в лінивій, задоволеній усмішці.

— Спалося... епічно. — Вона потягнулася до Поліни і чмокнула її в ніс. — Привіт, моя рятівниця.

Женя сіла, притримуючи ковдру на грудях. Вона озирнулася навколо. Кімната нагадувала поле битви після вечірки: розкидані подушки, порожня пляшка вина, залишки сиру на столі і... її валіза, яка так і стояла в кутку, розкрита і забута.

Погляд Жені зачепився за щось чорне, що виглядало з валізи.

Вона раптом ляснула себе долонею по лобі.

— Блін!

— Що таке? — злякалася Поліна. — Голова болить? Води?

— Ні, — Женя трагічно вказала пальцем на валізу. — Ти бачиш оте? Отам, збоку?

Поліна придивилася.

— Ну... схоже на щось мереживне.

— Це воно і є! — простогнала Женя, падаючи назад на подушки і закриваючи обличчя руками. — Чорний комплект! Італійське мереживо! Я віддала за нього половину авансу! Я везла його як "важку артилерію", щоб вразити тебе наповал!

Поліна почала хихотіти.

— І що?

— І що?! — Женя прибрала руки від обличчя, дивлячись на неї з удаваним обуренням. — А те, що замість фатальної жінки в мереживі ти отримала мокру панду в шкарпетках з оленями!

Вона театрально зітхнула.

— Весь план коту під хвіст. Буквально. До речі, де Озя?

Поліна вже сміялася в голос, притискаючись до Жені.

— Женю, — вона поцілувала її в скроню. — Ти й без мережива вразила мене наповал. Чесно. А шкарпетки з оленями — це навіть сексуальніше.

Женя скосила на неї око.

— Серйозно?

— Абсолютно. Але... — Поліна грайливо провела пальцем по її плечу. — Якщо ти дуже хочеш, можеш влаштувати дефіле прямо зараз. Поки кава вариться.

Женя хмикнула, обіймаючи її і завалюючи назад на подушки.

— Ну вже ні. Дефіле буде наступного разу. А зараз я хочу кави. І тебе. Бажано одночасно.

На кухні пахло свіжозвареною кавою, і цей аромат нарешті переміг запах вчорашнього потопу.

Поліна стояла біля плити, помішуючи турку. Вона була в піжамі з авокадо, а Женя, загорнута в ковдру, як римський патрицій у тогу, сиділа на підвіконні.

На диво, Оз Великий та Жахливий не виявляв жодних ознак агресії. Він сидів поруч із Женею, дозволяючи їй чухати себе за вухом, і навіть час від часу видавав звук, схожий на мурчання трактора, що заглох.

— Ти підкупила його, — констатувала Поліна, розливаючи каву у горнятка. — Зізнавайся, скільки паличок із лососем пішло на цей мирний договір?

— Дипломатична таємниця, — усміхнулася Женя, приймаючи чашку, вона зробила ковток і блаженно примружилася. — Боже, це смачно. Набагато краще, ніж кава на вокзалі.

При згадці про вокзал усмішка Поліни трохи згасла.

— О котрій у тебе поїзд назад?

Женя перестала чухати Озю. Вона подивилася у вікно, де зимове київське сонце виблискувало на бурульках, а потім перевела погляд на Поліну.

— О десятій вечора.

— Ще цілий день, — спробувала бадьоро сказати Поліна, але голос її зрадив.

Женя відставила чашку на підвіконня. Вона розгорнула ковдру, підійшла до Поліни і обійняла її ззаду, поклавши підборіддя їй на плече.

— Поліно, — тихо сказала вона. — Послухай. Я не збираюся зникати. У мене тут... незакінчені справи.

— Які саме? — Поліна накрила її руки своїми.

Женя кивнула в бік багатостраждальної батареї, на якій красувався гумовий хомут дяді Міші.

— Ну, по-перше, цей "подорожник" довго не протримається. Тут потрібен серйозний нагляд. Кваліфікований контроль. Розумієш? Я просто зобов'язана приїздити сюди кожні вихідні. Суто з міркувань безпеки. Щоб перевіряти труби.

Поліна розвернулася в її обіймах, дивлячись у ці хитрі, сяючі очі.

— Тобто, ти будеш моїм особистим сантехнічним інспектором?

— Саме так, — серйозно кивнула Женя, хоча кутики її губ тремтіли від усмішки. — І ще... мені треба перевірити, як почувається той кіт на Пейзажній алеї. І ми так і не дослухали Еллу Фіцджеральд. Роботи непочатий край.

Поліна піднялася навшпиньки і поцілувала її — коротко, але з обіцянкою всього того часу, що був у них попереду.

— Гаразд. Технічний нагляд затверджено. Але з однією умовою.

— Якою?

— Наступного разу ти все ж таки вдягнеш те італійське мереживо.

Женя розсміялася, притискаючи її до себе міцніше.

— Домовилися. Але теплі шкарпетки теж візьму. Про всяк випадок.

***

Через чотири місяці у квартирі на Подолі з'явилися нова батарея, робочий стіл для дизайнера і зубна щітка, яка більше нікуди не їздила.