Потоп святого Валентина

Секунда — і світ, який щойно складався з джазу, ніжності та аромату парфумів, перетворився на філію пекла.

Струмінь окропу, іржавий, гарячий і абсолютно нещадний, бив зі стику старої чавунної батареї прямісінько в ідеально натертий паркет. Звук був таким, наче в кімнаті злітав реактивний літак.

ПШШШШШШ!

Кімнату миттєво почала заповнювати густа біла пара. Стало волого і душно, як у турецькій лазні, тільки замість розслаблення тут пахло іржею і катастрофою.

Поліна стояла, вчепившись руками в плечі Жені, і не могла поворухнутися. Її мозок, який ще хвилину тому генерував романтичні думки, тепер видав "синій екран смерті". Вона тупо дивилася, як руда калюжа розповзається по підлозі, підбираючись до килима.

"Мій паркет... — промайнуло в голові. — Сусіди знизу... Ремонт..."

— Поліно! — голос Жені прорізав шум води, як ніж масло, вона струсонула її за плечі, вириваючи зі ступору. — Де вентиль?! Де перекривається вода?!

Але Поліна лише хапала ротом повітря, як риба.

У цей момент котяча частина населення квартири вирішила, що настав Апокаліпсис, і рятуватися треба хто як може.

Озя, забувши про свій статус, вік і зайву вагу, здійснив вертикальний зліт, гідний олімпійського чемпіона. Він одним стрибком вискочив на спинку крісла, а звідти — на найвищу шафу.

БАБАХ!

Там, де щойно сидів кіт, на підлогу полетіла важка енциклопедія "Лікарські рослини України", яку Озя використав як трамплін.

Мурчик обрав іншу тактику — бігти. Він рвонув у бік коридору, але закони фізики були проти нього. Його лапи потрапили на мокрий паркет, і замість стрімкого ривка вийшов мультяшний дрифт. Він буксував на місці секунду, смішно перебираючи лапами, а потім, як хокейна шайба, проковзнув через пів кімнати і з глухим стуком влетів під диван.

— Вентиль! — крикнула Женя, вже не питаючи, а діючи.

Вона пірнула в хмару пари, як у відкритий космос, схопила кран — старий, чавунний, зафарбований десятьма шарами білої фарби ще за часів царя Гороха.

Він був гарячим, як пекло.

— А-а-а, чорт! — скрикнула вона, натягуючи рукав светра на долоню, і з усієї сили налягла на кран.

Він не зрушив ні на міліметр. З таким самим успіхом вона могла б намагатися повернути Ейфелеву вежу.

— Він прикипів! — крикнула вона крізь шум води. — Поліно, не стій! Тазик! Ганчірки! Все, що вбирає воду!

Поліна, нарешті вийшовши зі ступору, увімкнула режим "Турбо". Вона метнулася у ванну, послизнулася на повороті (паркет уже перетворився на ковзанку), дивом втримала рівновагу і повернулася через секунду з рожевим пластмасовим тазиком і оберемком якихось рушників.

— Підставляй! — скомандувала Женя.

Вона спробувала притиснути товстий махровий рушник до місця прориву, щоб хоч трохи зменшити напір, але окріп миттєво просочив тканину і бризнув в усі боки.

— Ай! — Поліна підставила тазик під струмінь. Вода з гуркотом вдарила в пластик. Руда, брудна рідина, яка зовсім не пасувала до білих тюльпанів на столі.

— Дзвони в аварійку! — гаркнула Женя, намагаючись втримати мокрий і гарячий компрес на трубі. — Швидко!

— А як же тазик?!

— Я потримаю! Дзвони!

Поліна кинула тазик, схопила телефон мокрими руками. Екран не реагував на дотики. Вона витерла пальці об штани (прощавай, ідеальний домашній аутфіт) і почала гарячково гуглити номер аварійної служби тепломереж.

— Зайнято! — крикнула вона через хвилину. — Там музика грає! Вівальді, блін!

Тазик наповнився миттєво.

— Виливай! — скомандувала Женя.

Поліна схопила важку ємкість, побігла у ванну, вилила брудну воду, розхлюпуючи половину по дорозі, і примчала назад.

— Ще!

Це нагадувало божевільний фітнес. Присід, тазик, ривок, пробіжка, вилив, пробіжка, присід.

Через п'ять хвилин вони обидві виглядали так, ніби пройшли крізь ураган.

Волосся Жені, яке вона так старанно вкладала, прилипло до лоба мокрими бурульками. Туш потекла, перетворивши її на сумну панду-гота.

Поліна була не кращою — мокра одежа прилипла до тіла, а на носі була пляма іржі.

— Вони не беруть слухавку! — у відчаї вигукнула Поліна, передаючи Жені порожній тазик. — Кажуть "Ваша позиція в черзі — двадцять п'ята"!

Женя глянула на неї божевільними очима панди.

— Двадцять п'ята?! Ми тут потонемо раніше! Є хтось інший? Сусід? Сантехнік? Супермен?

Тут Поліну осяяло.

— Дядя Міша!

І вона почала шукати в контактах потрібний номер.

— Алло! Дядя Міша! — заволала Поліна в трубку через секунду, перекрикуючи шум води. — Це Поліна з третього поверху! Ми тонемо! І вас топимо! Рятуйте!

У трубці почулося важке зітхання, сповнене вікової мудрості.

— Та бачу вже, Поліночко. У мене на стелі у кімнаті пляма вже розпливається. Зараз піднімуся. Відкривай двері.

Поліна кинула телефон на диван і побігла до вхідних дверей, по дорозі мало не збивши з ніг Женю, яка героїчно тримала оборону з рожевим тазиком.

Через хвилину на порозі з'явився Він.

Дядя Міша. В розтягнутих синіх треніках з білими смужками, у майці-"алкоголічці" і шльопанцях на босу ногу. У руці він стискав величезний розвідний ключ, як Тор свій молот.

Він спокійно оглянув мокру Поліну, з якої текла вода, потім перевів погляд у кімнату, де Женя намагалася заткнути фонтан рушником.

— Н-да, — промовив він філософськи. — Ніагара.

Він пройшов у квартиру, не роззуваючись, і попрямував до батареї.

— Ану, дівчата, розступіться. Дайте майстру дорогу.

Женя відскочила вбік, притискаючи до грудей мокрий рушник.

Дядя Міша нахилився, крекнув, наче піднімав штангу, накинув ключ на заіржавілий вентиль і з силою рвонув його.

Крррр-ххх! — проскреготав метал. ПШШШШ... пшш... пш...

Звук реактивного літака почав стихати, перетворюючись на жалібне шипіння, а потім і зовсім зник.

У кімнаті запала тиша. Тільки краплі конденсату падали зі стелі і важко дихали дві мокрі дівчини.

Дядя Міша витер чоло тильною стороною долоні, дістав із кишені якийсь шматок гуми і металевий хомут. За хвилину він майстерно наклав латку на місце прориву і затягнув болти.

— Оце так, — задоволено хмикнув він, випростуючись. — Жити будете. Але це, дівчата, тимчасово. Як подорожник.

Він постукав ключем по трубі.

— У понеділок зранку дзвоніть в аварійку, хай приїжджають зі зварюванням. Бо якщо знову рвоне — то вже разом попливемо до Дніпра.

Поліна сповзла по стіні на підлогу, не звертаючи уваги на калюжу.

— Дякую, дядя Міша. Ви наш рятівник.

Сусід усміхнувся в вуса, оглядаючи розгромлену кімнату. Його погляд зачепився за мокрі тюльпани, перекинуті келихи і пляшку вина, що сиротливо стояла на столі серед хаосу. Потім він глянув на Женю, у якої по щоках текли чорні патьоки туші, і на Поліну, схожу на мокре курча.

— Ну, дівчата, — він підморгнув. — З легким паром вас. Кохання — воно таке діло, гаряче.

Він розвернувся і почовгав до виходу, залишаючи за собою мокрі сліди.

— І воду зберіть, поки паркет не здувся! — гукнув він уже з коридору. — А то буде вам не романтика, а ремонт!

Двері зачинилися за дядьком Мішею з гучним клацанням, і у квартирі запала тиша, яку порушувало лише ритмічне кап-кап-кап зі стелі та хлюп-хлюп десь під шафою. Пара повільно осідала, відкриваючи масштаби катастрофи. Паркет нагадував венеціанський канал у мініатюрі. Килим перетворився на мокру губку. Білі тюльпани у вазі виглядали так, ніби пережили шторм.

Женя повільно повернулася до Поліни.

Вона виглядала як потерпіла в корабельній аварії, яку викинуло на берег разом із рештками корабля. Її дизайнерський светр потемнів від води і розтягнувся до колін. Туш розмазалася чорними колами навколо очей.

Поліна виглядала не краще. Її футболка з джинсами прилипли до тіла, а волосся стирчало в різні боки, як у божевільного вченого після невдалого експерименту.

Вони дивилися одна на одну хвилину. Потім другу.

У Жені сіпнувся кутик рота. Поліна спробувала зберегти серйозний вираз обличчя, але з її носа зірвалася крапля іржі і впала на груди. Вона хрюкнула.

І тут їх прорвало.

Це був не просто сміх — це була істерика. Вони реготали, зігнувшись навпіл, хапаючись за животи й витираючи сльози, які змішувалися з водою на обличчях.

— Ти... ти бачила себе?! — простогнала Женя, вказуючи пальцем на Поліну. — Ти схожа на мокре курча!

— А ти?! — захлиналася сміхом Поліна. — Ти панда! Панда в розтягнутому светрі!

— "Гаряче кохання"! — передражнила Женя дядю Мішу, сповзаючи по стіні просто в калюжу, бо ноги вже не тримали. — Оце так романтика! Оце так пристрасть!

— Я хотіла... — Поліна намагалася вдихнути, — я хотіла ідеальне побачення! Свічки! Джаз!

— Ну так ось тобі джаз! — Женя махнула рукою на батарею, з якої все ще капало. — Імпровізація, бейбі! Найкраща в світі!

Вони сміялися до болю в ребрах, поки сили остаточно не покинули їх. Поліна опустилася поруч із Женею, просто на мокру підлогу, і притулилася головою до її плеча. Мокрого, але такого вже рідного.

— Боже, який жах, — видихнула вона, витираючи очі. — Пробач. Я зіпсувала тобі Валентина.

Женя обняла її однією рукою, притискаючи до себе.

— Ти дурепа, Поліно, — м’яко сказала вона. — Це найкращий Валентин у моєму житті. Я запам'ятаю його назавжди. А музей... Та ну його, той музей. Там нудно і сухо.