Потоп святого Валентина

Поїзд №63 "Оберіг" ритмічно постукував колесами, прорізаючи сірий лютневий ранок. За вікном миготіли похмурі пейзажі передмістя: гаражі, засніжені поля і бетонні паркани, розписані графіті.

У купе номер п'ять пахло солодким чаєм у підстаканниках і вчорашньою постіллю.

Женя сиділа на своїй нижній полиці, впершись колінами в стіну для стійкості, і намагалася здійснити подвиг, гідний циркового акробата: намалювати ідеальну стрілку на оці в вагоні, що хитається.

— Ну давай, не підведи, — шепотіла вона своєму відображенню в маленькому кишеньковому дзеркальці.

Поїзд хитнуло на стрілці. Рука здригнулася. Чорна лінія лайнера, замість того щоб злетіти витонченим хвостиком до скроні, різко пішла вниз, перетворюючи Женю на сумного П'єро.

— Трясця! — вилаялася вона пошепки, хапаючи ватну паличку.

— Дитинко, ти так око собі виколеш, — пролунав голос з сусідньої полиці.

Жіночка років п'ятдесяти, яка прокинулася ще до Борисполя і вже встигла розкласти на столику стратегічний запас їжі (варені яйця, хліб і термос з кавою), з цікавістю спостерігала за муками творчості.

— Не виколю, — буркнула Женя, витираючи "П'єро" і починаючи заново. — У мене стаж. Я малювала стрілки в маршрутці на бруківці Сумської.

Жіночка схвально хмикнула, очищаючи яйце.

— Ну, то діло таке. А чого так стараєшся? Така краля, наче на власне весілля збираєшся. Хлопець хоч зустрічає?

Женя нарешті вивела ідеальну лінію. Вона відклала лайнер, подивилася на себе в дзеркало — втомлена після безсонної ночі, але щаслива — і загадково усміхнулася.

— Краще, — відповіла вона, підморгуючи своєму відображенню. — Мене зустрічає доля.

Сусідка пожувала губами, переварюючи інформацію.

— Доля — це добре, — філософськи зауважила вона. — Аби ця доля з квітами була. І з машиною. Бо холодно там, вітер.

Женя глянула у вікно. Київ наближався. Величезні будинки лівого берега вже виростали з туману, як велетні.

Вона потягнулася за своєю валізою. Мамин сірий шарф, який вона слухняно взяла з собою, лежав зверху, нагадуючи про турботу і про те, що "любов гріє, але менінгіт не лікує".

— Буде і з квітами, і з теплом, — впевнено сказала Женя, намотуючи шарф на шию. — Все буде ідеально.

Поїзд почав гальмувати, і склянка з чаєм на столі дзенькнула, ніби підтверджуючи її слова. Або, можливо, попереджаючи про зворотне.

А для Поліни 14 лютого почалося не з кави, і навіть не з будильника. Воно почалося з ароматів вершкового масла і теплого тіста, що повільно заповнювали квартиру, витісняючи звичний запах старих книг і котячого корму.

Вона стояла посеред кухні в піжамі з принтом авокадо, критично оглядаючи свої володіння.

Вчорашній день пройшов не дарма. Поліна взяла відгул, виміняла зміни в клініці й влаштувала генеральне прибирання, гідне візиту королеви Англії (або дизайнерки з Харкова, що було значно важливіше). Старий дубовий паркет, який зазвичай ховався під шаром пилу і котячих іграшок, тепер тьмяно виблискував. Жодної зайвої шкарпетки на спинці стільця. Жодної немитої чашки в раковині.

Навіть магніти на холодильнику були вирівняні по лінійці.

— Ну що, хлопці, — звернулася вона до своєї пухнастої аудиторії. — Як вам?

Оз Великий та Жахливий сидів на своєму троні — широкому підвіконні — і мружився на зимове сонце. Він був ситий, вичесаний і підозріло спокійний. Очевидно, той факт, що його людина стирчить удома вже другий день поспіль і справно наповнює миску, змінив гнів на милість.

Мурчик, на відміну від свого монаршого брата, просто радів життю. Він ганяв по чистій підлозі випадково знайдену оливку, час від часу врізаючись у ніжки столу.

Поліна відкрила холодильник.

Внутрішній простір нагадував натюрморт голландських майстрів, тільки в сучасній обробці. На середній полиці охолоджувалася пляшка "Ріслінгу". Поруч, як солдати в строю, лежали сири: брі, горгонзола і якийсь хитрий козячий сир, який їй порадили в магазині. У контейнері чекали свого часу стейки з лосося для вечері.

— Так, їжа є, вино є, коти добрі, — пробурмотіла Поліна, закриваючи дверцята.

Вона взяла телефон і відкрила нотатки. Список під назвою "День Х" виглядав переконливо:

10:00 — Кава в "Kharms" або "EspressoHolic" на Подолі (атмосферно, книжки, все як вона любить).

12:00 — Прогулянка Пейзажною алеєю (показати їй мозаїчних котів, обов'язково!).

14:00 — Музей Ханенків (там тепло і красиво).

17:00 — Повернення додому, приготування вечері.

Поліна задоволено кивнула. План був ідеальним. Вона врахувала все: погоду, маршрут, любов Жені до мистецтва і смачної кави. Здавалося, жодна сила у світі не могла б зіпсувати цей день.

Дзижчання таймера духовки вивело Поліну з задуми.

— Круасани! — зойкнула вона, хапаючи рушник.

Через хвилину на столі вже стояла тарілка з рум'яною, гарячою випічкою. Від неї підіймалася легка пара, наповнюючи кухню ароматом затишку і французької пекарні.

Поліна глянула на годинник. Поїзд "Оберіг" прибув сорок хвилин тому. Женя вже мала бути в таксі.

Серце тьохнуло і покотилося кудись у район п'ят.

— Все буде добре, — сказала вона Мурчику, який вже принюхувався до круасанів. — Це просто побачення. Просто найкраще побачення в моєму житті.

Поліна швидко перевдяглася в футболку та джинси й повернулася на кухню.

У квартирі запала тиша. Чути було лише, як цокає годинник у коридорі і як Мурчик хрумтить сухим кормом.

Все було ідеально. Настільки ідеально, що ставало лячно.

І тут тишу розрізав різкий, пронизливий звук старого домофона.

Дззззззззз!

Поліна здригнулася, наче від пострілу. Серце підстрибнуло кудись до горла і там і залишилося, шалено гупаючи: тук-тук-тук.

Озя, який дрімав на стільці, невдоволено розплющив одне око і смикнув вухом, ніби кажучи: "Кого там ще нечиста принесла в таку рань?". Мурчик, навпаки, зацікавлено витягнув шию в бік коридору.

— Це вона, — прошепотіла Поліна сама собі. — Господи, це вона.

Ноги стали ватяними, але вона змусила себе зробити крок. Потім ще один.

Вона підійшла до слухавки, що висіла біля вхідних дверей. Рука трохи тремтіла, коли вона знімала її з важеля.

— Алло? — голос звучав неприродно високо.

— Привіт, — пролунало з динаміка, трохи спотворене перешкодами, але таке впізнаване і рідне. — Це доставка щастя з Харкова. Відчиняй.

Поліна натиснула кнопку відкриття дверей, відчуваючи, як кутики губ самі собою розтягуються в усмішку.

— Третій поверх, — видихнула вона.

Вона відчинила двері квартири і стала на порозі, вслухаючись у гудіння ліфта, що повільно підіймався вгору.