Ми стоїмо на плечах невідомих

Розказане тут не підтвердить папір,

плівка нітратна вам не покаже.

Як загнаний сонцем у глухий кут вампір,

цей час вам на істину слів моїх вкаже.

Ми стоїмо на плечах невідомих.

Тих, хто ціну мовчанню пізнав,

Люди й події - тіні свідомі,

кого забули вказать без підстав.

Ми ходим місцями, де палили теплиці,

на трамваї ми їдем повз зниклі парки й сади,

але на питання: "де спочиває пан Крістер?"

відповідь буде: "не знаєм самі".

Ми не пізнаєм Ханенків й Старицьких,

чехи забудуть, про Муху чи Франк,

Черговий диктатор підніме свій келих,

за тотальне незнання, за первісний страх.

Щороку чекаєм, що світ стане краще,

щодня відчуваєм, що котиться все,

це констатація: ми втрапили в хащі,

І хто ж тепер Прометеєве світло візьме?

Повітря від напруги продовжить іскритись,

і коли забувають про квітучі сади,

нам залишиться тільки молитись,

аби дожити, хоча б, до весни.