Дорога до Неба

В диханні ночі поступ осіння

вчувається вічним лісам.

Скінчається час, вершить Коло Свароже...

І вже майже скінчилось відведене нам.

Відгуляла весна, співи літа забулись...

І ми, безтілесні, скоро канемо в сон...

Тіні вітру забудемо, шепіт листя залишимо

Затихать серед гомону трав.

Спіть тихенько ті, кому не пізнати життя...

Спіть, заколисані небом і спокоєм...

Спіть же, залишені між буттям і не-буттям...

Спіть же, покарані вічністю не-забуття...

Що лишилось від нас? Спомин сонних дібров,

Сива тінь на пожухлій траві...

Як прийшли у цей світ, засинаємо знов -

Безтілесні, не-мертві, але й - не-живі...

Ми безсмертні, але, не пізнавши життя,

Чи є сенс говорити про колір небес?...

Колір ночі, туману, а далі - імла,

Що розчинить в собі навіть спомин про нас...

Спіть тихенько ті, кому не пізнати життя...

Спіть, заколисані небом і спокоєм...

Спіть же, залишені між буттям і не-буттям...

Спіть же, покарані вічністю не-забуття...

На пожовклому листі нагадують кров

Плями сонця, що рухає час до кінця.

Прозорості неба зникає покров,

Щоб відкрити красу зорянОго вінця...

У тиші зимовій прадавніх лісів

Ми оживемо лиш голосом еха...

Місячним сяйвом із тисячі стріл

Прокладена духам дорога до неба.