Прожити чуже життя

Густе весняне тепло розливалося садом.

Лера стояла посеред ділянки, прикусивши губу.

– Отже, що саджаємо на грядках? – діловито запитала хатня робітниця Віра Василівна.

- Ну, щось таке, щоб салат завжди можна було приготувати, - відповіла Лера. - Помідори, огірки, перець, морква, буряк... Цибуля... От ще думаю...

- Картопля, капуста...

- О, ні, з цим возитися не будемо. Це завжди можна купити та в багажнику привезти. Щось просте, що не потребує тривалого догляду.

Бачачи її нерішучість, Віра Василівна вирішила підказати:

- Ну… мабуть, зелень якусь. Кріп, петрушку, базилік, кінзу, салат. Це прикрасить стіл, та й у кулінарії можна використовувати.

- О, я пекти не дуже люблю. Хоча... можна навчитися... Тоді можна й це посадити. Так, ще ягоди... Може полуницю?

– Ось не думаю. Хоча, як хочете ... А смородина та малина тут й так вже є. І агрус. Прекрасно – жива огорожа.

Лера пішла стежкою, оглядаючи дерева. Хрущ злетів, ударився об дерево, ніби кулька, упав, засмикав лапками.

Лера перевернула його спинкою нагору і оглянула садибу.

- То що у нас тут? Яблуня... Це добре. Вишня…

- Я там й грушу бачила. Сливу можна посадити. І завжди будуть свої плоди. Окрім того ці дерева - довгожителі та прикрашають сад.

- Згодна. А біля дому обов'язково маленький квітник, - запропонувала Лера. - Люблю квіти. Там, де пройшло моє дитинство, з цим було важко. Загалом, помічником буде цей... Яковченко.

- А, дядько Коля...

У цей час завизгла металева хвіртка. Ведучи велосипед, у двір увійшов кучерявий, по-спортивному одягнений молодик. Він зніяковіло посміхався. На рамі велосипеда сиділа усміхнена дівчина в сукні у бузкову квіточку.

- Славко, де це можна з ранку їздити? – перебільшено суворо запитала Лера. - А хто обіцяв дров нарубати?

- Мамо, нарубаю, не проблема, ти краще ось познайомся. Це Ніна.

Ніна зніяковіло кивнула.

Лера поблажливо глянула на дівчину і кивнула.

- Валерія Сергіївна. Приємно...

І повернувшись до хатньої робітниці, попросила:

- Віро Василівно, чайник поставите?

…Незабаром усі пили чай на веранді, милуючись буйною весною.

- Ах, які запахи, мамо, - говорив Слава.

А потім, глянувши на принишклу Ніну, добавив:

- Мамо, а Ніна вірші пише.

- Вірші пише? Це непогано. Краще, ніж вештатися вулицями з сумнівними компаніями, – промовила Лера.

Слава легенько штовхнув дівчину ліктем.

- Нін, почитай.

Ніна смикнула плічком, почервоніла, її фіалкові очі затуманилися.

- Може колись. Потім...

- Закінчуєш школу? - запитала Лера, сьорбнувши з чашки.

- Так.

- Куди збираєтесь вступати?

- На літературний…

Лера мало не поперхнулася чаєм.

- Уфф... Навколо одні літератори... І ви не могли обрати іншу професію?

Ніна опустила очі.

- Мамо, припини, - прошипів Слава. – Нормально… Інтелігентна професія.

- І то вірно, - хтось промовив з-за рогу будинку.

- Ой, Мишко приїхав! - вигукнула Лера.

Піднявшись, вона кинулася в обійми чоловіка. Той міцно охопив її руками.

- Ти чого так непомітно підібрався?

- Та ви тут сидите, теревените, радіо грає... Кожен може пройти непомітно.

- Треба буде собаку завести, - сказала Лера, цілуючи чоловіка в щоку.

– А хто це? – запитав Михайло.

- Це Славко свою наречену привів, - пошепки сказала Лера.

- Ну, так здорово! А чого ти дівчину бентежиш...

- Нічого, нехай звикає!

У цей час Слава і Ніна вийшли з-за столу.

– Досить вам обійматися, – сказав Слава. - Ось познайомся, тату. Це Ніна. Вона вірші пише.

- Вірші? Це добре, – сказав Михайло, окидаючи поглядом дівчину.

***

Вдень привезли телеграму. На дачі ще не провели телефону.

– Що там? - крикнула Лера, гладячи білизну в сусідній кімнаті.

- На жаль, нам знову доведеться розлучитися. Літературний симпозіум у Чехословаччині. До Праги треба їхати.

- Ну і... чудово. Ти став відомим. Я теж їду, - оголосила Лера.

- Ні, відрядження лише на одного.

- Ну, знов ти без мене!

– Ну, до Болгарії на відпочинок ти їздила, люба, – зауважив Михайло. - У Польщу -на літературні читання теж їздила зі мною… А тут – спеціалізований захід.

Лера невдоволено забурчала.

Відставивши праску, вона підійшла до плетеного крісла, в якому сидів Михайло і сіла до нього на коліна.

- Я знову сумуватиму, - тихо промовила Лера, пригорнувшись до Михайла.

– Та це недовго.

- Я вже скучила за твоїми ласками, по твоїх руках, - пошепки казала вона, цілуючи чоловіка, дивлячись добрими короткозорими очима.

Його поцілунки пробіглися по її губах, щоках, шиї, початку грудей.

- Ах, який ти, коханий мій…

- А ти - пристрасна, вогненна... Нічого, ось вечір прийде, побачимо, хто переможе!

- А навіщо ж чекати вечора? У нас затишна кімнатка нагорі... Я чекатиму на тебе, я завжди на тебе чекаю... Пам'ятаєш, як тоді, біля моря... Які це були дні!

...Він згадав ті благословенні дні, які вони на гарячому півдні. Море спалахнуло в глибині її очей синіми дзеркалами. Запахи солоного свіжого вітру, прибережного гаю дарували нескінченні мрії.

Вони жили у круглій кімнаті-вежі.

Щодня він дивився на густі сади, на дахи будинків, на крони пальм на березі, на пристань, освітлену сонцем. А поряд із ним була вона – у блиску енергійної молодості. Пристрасна, п'янка...

Сонце щодня вибухало світлом, виливаючи жар сонця на людей, а ввечері занурювалося в море.

Ніч опускалася на землю, як благословення.

...Вона поставала перед ним у всьому блиску краси та пристрасті тридцятирічної жінки. Очі чисті, немов джерело... Ніби з морських хвиль вийшла сама богиня Афродіта, тремтячи гострими грудьми, апетитними, як полуниця, вичавлюючи морські струмені зі світлого волосся... Струнка, як кипарис... Округлі, наче персики стегна, які він обводив руками по ніжній шкірі, зупиняючись на тонкій осиній талії… Рука ковзала до глибокого, палкого жаром царства лона, кузні Гефеста, де стукає молот, несамовито, прискорюючись у куванні заліза.

Так минали дні – тихі, гарячі, важкі, провалюючись у безодню.

***

Місто заворожило з першого погляду. Готична архітектура соборів сусідила з барочними фасадами палаців та модерністськими будинками. Здавалося, що каміння, дома, дороги зберігають у собі свої історії.

Після розселення в готелі та відпочинку гостям запропонували прогулянку Прагою.

Михайло не дуже любив офіційні екскурсії. Нудному проведенню часу в музеях і галереях він віддавав перевагу самостійним прогулянкам. З ним напросився фотокореспондент Георгій Новиченко, якого всі називали Жоржем.

Вони довго гуляли Прагою. Жорж клацав фотоапаратом і багато жартував, а Михайло час від часу заносив особисті враження до блокноту.

Насамперед його вразила атмосфера затишку. Мальовничі вулички, вимощені бруківкою, дворики, де бігали діти і сиділи старі люди. Безліч кафетеріїв та ресторанчиків, де можна насолодитися місцевою кухнею та просто відпочити.

Вони зайшли в один із таких закладів скуштувати місцевий гуляш із кнедликами та перехилити кухоль пива.

Наступного дня вони відвідали Петршинську вежу, з якої відкриваються види на місто. Не забули прикрашений скульптурами святих елегантний Карлів міст через Влтаву, що з'єднував Старе місто з Малою Країною.

Симпозіум літераторів проходив три дні і особливим нічим не відзначався. Хіба що, на подив Михайла, у своїй промові якийсь чеський письменник назвав його одним із найкращих сучасних представників гостросюжетної літератури. Виявляється, шанувальники жанру детективу в Чехословаччині вже встигли познайомитися з двома романами Старицького «Промінь смерті» та «Вбивця приходить у сутінках», які вийшли у спеціальній детективній серії та мали успіх.

«Хм... Мої книги друкувалися в Чехословаччині, а я і не знав про це», - подумав Михайло.

З нагоди закриття симпозіуму був фуршет, а також концерт у престижній залі "Рудольфінум".

Жора Новиченко зрадів концерту.

- Я бачу, тобі не терпиться побувати у концертній залі, - зауважив Михайло.

- Не скажу, Мишко, що я такий великий шанувальник класичної музики. Але... цей зал. Я давно мріяв потрапити до нього! Там були знамениті композитори! Крім того, Дворжак Холл славиться своєю винятковою акустикою, яка дозволяє музикантам створювати воістину чарівне звучання. Сама будівля «Рудольфінуму» є витвором мистецтва, там є що фотографувати! А ти що, передумав іти?

– Ні, чому ж…. Класику я якраз люблю. Особливо Моцарта.

Справді, «Рудольфінум» виявився не просто концертною залою, а справжньою неоренесансною пам'яткою архітектури, розташованою на набережній Влтави…

І ось диригент натхненно змахнув паличкою. Статечний і манірний симфонічний оркестр здригнувся, заграв, видаючи спочатку урочисту, а потім полум'яну й натхненну музику. Гармонії великих композиторів створювали багату та різноманітну палітру звуків, яка поступово зачаровувала будь-якого, навіть далекого від музики. Михайла спочатку трохи відволікав зал, який він довго роздивлявся, а потім і його захлиснула музична хвиля.

Згодом почалися сольні виступи скрипаля, альтистки, але вони не викликали особливого ентузіазму у Михайла. Набагато тепліше стало на душі від фортепіано, адже жінка в темній оксамитовій сукні, що облягала фігуру, грала просто і щиро. Вона виконувала арії з "Весілля Фігаро", "Дон Жуана" та "Чарівної флейти" Моцарта як фортепіанні п'єси, а в окремих композиціях їй допомагав оркестр.

Коли залунала арія Цариці ночі з «Чарівної флейти», руки Старицького вчепилися в крісло, стискаючи його. Усе довкола зникло. Він був уже не Михайлом, а Петром Максимовим, молодим, зухвалим, закоханим до самих небес!

Ось піаністка перестала грати, вийшла до зали, вклонилася і … Михайло завмер. Вона дуже була схожа на Люцину!

Чорне волосся укладене в більш пишні локони; царські витончені ніжні руки, жіночні апетитні форми - ніби вигин пісочного годинника.

Лице не можна було добре роздивитися, тому Михайло навіть підвівся, аплодуючи і шкодував, що не узяв театрального бінокля…

Він хотів подарувати квіти, але їх абсолютно не було де взяти.

Коли глядачі почали виходити, він попрямував до сцени, гадаючи, як йому побачити музикантку.

– Ти куди? – здивовано спитав Жора Новиченко.

- Жоро, ти йди... Я тут одну гарну знайому бачив. Хочу з нею зустрітися.

– А хто вона?

- Та піаністка.

- Гарні у тебе знайомі! До речі, я її знімав. А можеш її сфоткати зблизька?

- Жоро, клянуся, мені не до цього! Окрім того, я не впевнений, що це саме вона, та сама...

- Її, здається, оголошували, як пані Люцину Голубову, - не відставав Новиченко.

- О! У тебе чудовий слух! Але, може це й не вона. У тієї було інше прізвище...

- Ну, могла одружитися, змінити прізвище, - припустив Жора.

- Ймовірно. Добре. Давай вже зустрінемося у готелі…

Але за лаштунки Михайла не пустили.

- Пані Голубова в грим-вбиральні, - ламаною мовою говорив одягнений з голочки чоловік із прилизаним волоссям... - Туди, пане, ніяк не можна... Біля входу... Шанувальники там...

Біля входу шанувальників було небагато, мабуть їх налякав кропивний дощ. Помітивши в одного молодика два букети, Михайло зібрався вмовити його продати один, як тут вийшли артисти і до них кинулися їхні поціновувачі.

Михайло сховався під деревом. Пахло дощем, який трохи прибив пил, квітами та цукерками.

Він помітив пані Голубову і вже хотів підійти, але його випередив якийсь незнайомий тип, який подав помаранчеву парасольку, а собі відкрив чорну.

Вони попрямували кудись убік, і Михайло дивився їм услід. І подався за ними. Йому важливо було розглянути артистку Голубову зблизька.

«Можливо, вони йдуть на стоянку до машини, тоді нічого не вийде», - думав Старицький. – «Втім, можливо це зовсім не Люцина, а просто схожа на неї жінка».

Від річки віяло свіжістю, а в Старицького з'явилася ідея кинути це безглузде спостереження та повернутися до готелю.

Але безм6овна пара, що йшла попереду, не використала ніякого авто: просто жінка і чоловік йшли поруч, підставивши парасольки від дрібного дощу.

Потім зникли в під'їзді старовинного будинку.

***

Через день вони мали їхати, тому члени делегації розійшлися за сувенірами та покупками.

Сусіда вранці вже не було. Ще ввечері Жора захоплено розповідав про Єврейський квартал між правим берегом річки Влтави та Староміською площею. На його території знаходяться залишки колишнього єврейського гетто Праги з таємничими легендами про містичний Голема. І Жора помчав ці місця знімати.

Купивши необхідне, Михайло повернувся до готелю, зібрав валізу, а потім вийшов. Було душно, як перед грозою, але він не помічав цього. Ноги самі понесли до того старовинного будинку.

Знайти його було непросто. Сьогодні була субота та була якась надія, що артистка Голубова не в театрі. Але ні квартири, ні поверху Михайло не знав. Він постояв у внутрішньому дворику. Потім сів на лаву, дивлячись на дітлахів, що бігали навкруги.

Якась ясноока повненька жінка років п'ятдесяти, що несла молоко, запитала його:

- Вибачте, мені здається ви тут не живете, я вас не знаю. Може, пан когось чекає?

Михайло трохи розгубився, але підвівся і підняв капелюха, вітаючи даму.

- Вибачте пані, у вашій країні я недавній гість, тому дуже погано розмовляю чеською. Я український письменник і мені скоро їхати. Моє ім'я Старицький, Михайло Старицький.

- А я Гелена. То пан із Союзу? Україна?

- Так, так. Але мені дуже хотілося б зустрітися з пані Голубовою, якщо тут живе така.

- Пані Голубова, артистка? - Жінка лукаво подивилася на Михайла. - О, так, вона живе в цьому будинку, хто ж її не знає? Але... вона навряд чи вас прийме. Вдома вона нікого не приймає.

- Пані Гелено, я зовсім не збираюся турбувати шановну артистку у її квартирі. Може, вона вийде сюди, до мене. Скажіть, що я не з числа фанатів, не поціновувач... Самі бачите, у мене ні платівки, ні квітів. Але мені дуже хотілося б поговорити з нею, бо, як мені здалося, ми з нею давно знайомі...

Пані Гелена підняла брови і стиснула губи, похитуючи головою.

- Зробимо так. Зараз я піднімуся до своєї квартири і подзвоню їй. Добре? А що їй сказати?

- Скажіть, чекає одна... творча людина… давній знайомий... Або краще скажіть так – давній знайомий передав вам слова: «Моцарт. Чарівна флейта». Тільки ці три слова...

- Трохи дивно, - посміхнулася пані Гелена. – Але я спробую. Зараз зателефоную їй зі своєї квартири. Ну, а далі...

Пані Гелена розвела руками.

– Я розумію. Хай буде як буде. Дуже дякую вам.

Вона зайшла в під'їзд, а Старицький почав походжати туди-сюди.

«Боже, чого я наговорив? Цілком можливо, це зовсім інша людина і ніхто не прийде. Але все ж таки... Почекаю якийсь час, може, хвилин двадцять… Як не буде нікого - піду. Боже, це безумство, безумство!

Він навмання поглядав на вікна, ходив нервово, а коли відведений час минув, важко зітхнув і пішов геть.

Але не пройшов він і п'яти кроків, як пролунали слова:

- Шановний пане, ви мене чекали?

Він обернувся.

Біля під'їзду стояла витончена жінка в блакитному плащі. З-під капелюшка вибивалися чорні кучері.

Вона розкрила широко темні очі.

- Боже? Петре Максимов, це ви? Вибачте, Петре...

І закружляли дахи будинків, і підлетіли вгору сполошені голуби, коли Петро Максимов підійшов, щоб поцілувати їй руку, й одразу підхопив жінку. Непритомна, вона завмерла на його руках.