Прожити чуже життя

За вікном летить помаранчеве та пісочне листя разом з білими крупинками.

Старицький ходить, вдивляючись у згорблені спини учнів, які пишуть контрольну. Більшість стараються, але є й такі, що блукають поглядом по класу, очікуючи, коли вчитель відвернеться, займеться журналом чи газетою й тоді можна списати, діставши з-під парти і поклавши на коліна підручник.

Михайло знає усі ці фокуси, і уважно дивиться на одного з учнів, і той одразу надає собі вигляду задумливої загадковості.

Спочатку школа зустріла Михайла неласково. На першому уроці школярі галасували, хуліганили. Один чорнявий рішучий хлопчина на ім'я Кузьма все намагався поставити питання про харчування.

- Тарілки масні. Запах від їжі огидний. Ось ви спробуйте – самі це будете їсти? Ми ж не собаки.

Інша дівчинка Василіса вимагала, щоб вирішили питання з умивальниками.

- Їх лише два, утворюється довга черга!

Інші були незадоволені навантаженням з математики, кількість годин на яку збільшили.

Старицькому ледь удалося заспокоїти дітей. Він тут же призначив писарем учня з найкращим почерком.

- Ось, сідай. Кричати усі майстри! Давайте усе зафіксуємо на папері... Заголовок: «Наші вимоги».

І обіцяв усе передати дирекції.

Вчителі з ранку до вечора сиділи у школі – вони були перевантажені роботою. Батькам було не до дітей.

Але, як не дивно, Михайло був радий цій роботі. Після того, що він пережив, йому все тут здавалося якщо не раєм, то принаймні хорошим і гідним життям.

За цей місяць Старицький поступово призвичаївся до ролі вчителя. Ретельна підготовка і відмінна від природи пам'ять допомагали йому добре запам'ятовувати матеріал, а говорити, ораторствувати, розповідати він поступово навчився: від мовлення боязким, уривчастим голосом - до впевненого звучного баритона. Виробив свою систему, як дивитися на учнів. У його очах були подив, суворість, докор, жорсткість... Підготовлені ним «пастки» - цікаві розповіді допомагали тримати урок, навіть якщо дисципліна розсипалася. Тоді він починав таємниче: «А чи знаєте...»

І виникали оповідання про святий Грааль, лицарів Круглого столу, Річарда Левине серце, про альбігойський похід... І пливли під вітром крутобокі каравели, і меч Кортеса падав на державу ацтеків, і Мартін Лютер прибивав свої тези до дверей церкви, а сміливий Джордано Бруно доводив існування зоряних світів. Старицький навіть зумів зацікавити історією Леру Ладнову. Дівчина захопилася тамплієрами та збиралася писати твір про них.

Особливо зблизилися вони після того, як він, Михайло, врятував її від хуліганів.

Вони були школярами – так, звичайна шпана, урки. Як вона пояснила – просто зустрічалися в різних компаніях. Ці шибеники вже курили і не проти були випити. Якось необдумано Лера пообіцяла трьом темним особам похід після уроків на річку Томь, але раптово на неї звалилося безліч домашніх завдань, та й мати того дня просила прийти раніше.

Коли Лера повідомила, що похід скасовується, її навали «пустомелею» і зрадницею, і потягли на «суд» на якийсь глухий пустир, де поряд були покинуті будинки та будівельне сміття.

Михайло якраз виходив зі школи, коли йому про це, захлинаючись від хвилювання, розповіла Шурка Хмельницька, подруга Лери.

Не роздумуючи, Михайло кинувся за Шуркою. Він мчав, не дивлячись на калюжі та осінній бруд.

Лера, з розбитою губою, ревла, прив'язана до дерева. Михайло налетів раптово. По-своєму селищному досвіду кулачних колотнеч він добре знав, що ефект раптовості діє безвідмовно. Одним ударом збив з ніг рудого здоровила, іншому, щуплому і прищавому, дав підніжку - той шльопнувся в багнюку. Третій, приземкуватий кирпатий шкет, виставив ніж - це було вже серйозніше.

Але цей юний мерзотник був ще недосвідчений, не знав до ладу, як правильно захистити себе. Він залишив неприкритими вразливі місця. Цим і вирішив скористатися Михайло: ухилившись від ножа, він зробив два удари: в горло і в пах. Ворог заскавучав, витріщивши очі, зігнувся і впав ниць.

Михайло відвів додому заплакану Леру, звелів тепер бути обережною.

***

Одного вечора, коли сидячи за столом при світлі лампи, Старицький перевіряв роботи учнів, у двері його кімнати постукали.

Михайло поспішив відкрити.

- Тут до вас Костя прийшов, - сказала квартирна господарка, і з темряви ступив чоловік у шинелі.

У Михайла тьохнуло серце. Гачкуватий ніс робив лице цього чоловіка примітним. Це був Ладнов, тільки тепер у нього вже були відзнаки майора.

- Вечір добрий. Так ось де мешкає громадянин Старицький!

- О, привіт! Не чекав, - трохи розгубився Михайло. - Проходьте, сідайте.

- А у вас тут не так уже й тепло.

- Тільки ось ця стінка праворуч, що викладена кахлем, тепла. Коли Секлета Іванівна топить піч – стінка нагрівається і в мене тепло. Але... зараз ще не розкочегарилося..., - охоче пояснив Михайло.

Майор приклав долоні до кахлю.

- Так, так. Поступово теплішає. Гаразд, не змерзнете. Ну, розказуйте, як живете? Ніхто не заїдає?

- Загалом ні, товаришу майор. Ось тільки...

Старицький замовк, роздумуючи.

– Що?

- Та … виселити можуть... Домоуправ забрав паспорт і каже, що... незаконно житлоплощу займаю, що ворогам народу тут не місце...

- Але... хіба це кімната? – змахнув рукою Ладнов. - Це ж закуток! Ну, ніша відгороджена, та все ж не кімната!

- Саме так вже казав йому.

- Це хто, Сироватов тут права качає? Ну, з ним я домовлюся, не переймайтеся. Все буде гаразд.

Ладнов важко опустився на рипучий стілець, взяв зошит.

- Контрольні? Працюєте? Добре! За це хвалю, – сказав майор. - А ось за все інше. Тут серйозна розмова має місце бути. Вдягайтесь, пішли.

Старицький злякався.

- Але... за що, товаришу майор? Що я такого накоїв?

- Та не переживайте, я не заарештовувати прийшов, - сказав Ладнов, посміхаючись одними губами. - Просто пройдемося, свіжим повітрям подихаємо. Тут вже душно стає. Та й вуха в стінах мають місце бути…

Вже було темно і холодно, відчуття прохолоди посилював західний вітер, що хитав тонкі гілки й ніс хмари при повному місяці.

Минувши двір, вони вийшли на вулицю і пішли алеєю вздовж дороги.

Сховавши цигарку від вітру, майор закурив і промовив:

- Настають холоди, даром що вересень...

- Це відчувається. На моїй батьківщині Україні вересень іноді вважають літнім місяцем, – сказав Старицький.

- Мені доводилося бувати там. Прекрасна, благословенна країна. І люди там зовсім інші. До речі, як вам тутешні учні?

- Різні. Звичайні дівчатка та хлопчики. Хтось сповнений бажання будувати нове суспільство, хтось, мабуть, хоче прожити тихцем, а хтось просто нічого не розуміє.

– Нічого, це ще діти. Нове покоління ми виховаємо. А війна їх загартує.

Михайло подивився в обличчя Ладнову, оповите гіркою цигарковою хмаркою.

- Вважаєте, що буде війна, товаришу майоре?

- Майже впевнений.

Якийсь час панувало мовчання. Нечисленні перехожі тулилися до будинків.

Вони повільно йшли в невідомість, коли раптом майор промовив:

- Вам, громадянине Петро Максимов, мабуть, захочеться повернутися? Повернутись додому, в Україну, після заслання.

Михайло здригнувся і проковтнув слину:

- Ви обмовилися. Я Старицький...

- Я все знаю, - сказав Ладнов, затягуючись димком. – Не заперечуйте. Ви Максимов, а не Старицький, ви звільнилися замість нього. Чи я не знаю Старицького? До речі, про можливість його швидкої смерті я знав, говорив з лікарем.

Настала німа сцена. Вони зупинилися під покровом дерев. Михайло чув, як їхні верхівки шуміли у зірках.

- Ви здасте мене? – не своїм голосом спитав він.

Затягнувшись, Ладнов кинув недопалок.

- Ні, навіщо? Смерть Старицького мала місце бути, його вже не воскресиш. Крім того, я не настільки дурний, щоб не розуміти, що слідом за вами за грати потраплю я. Відсутність пильності, а може й змова. Все може мати місце. Не хочу. У мене ще син є. Він із колишньою дружиною живе. Навіщо потрібно, щоб він зрікався батька? До того ж, ви чесна, порядна людина, в чому я зміг переконатися.

- Що ж тоді робити? – похмуро запитав Михайло.

- Нічого. Спокійно працювати. Особливо намагатися не висуватись. Живіть тихо .... І ще ... У вас золото має місце бути.

- Яке золото?

– Те, що вам передав Старицький. Адже він намив золото і для себе. Я знаю.

- Та немає нічого...

- Давайте відверто, - промовив Ладнов, усім корпусом повернувшись до Старицького. — Він дав вам золоті крупинки, вони зашиті в поясі... І ви не знаєте, що з ними робити... Потрібно ділитися...

Старицький опустив голову і закусив губу. Помовчавши, він сказав:

- Але... я не можу... Я дав слово.

- Але ж я не сказав «віддайте все». Я сказав «ділитися». Ми обміняємо на гроші. Гроші передайте сім'ї Старицького. Повірте, то краще. Я все організую. Подумайте самі, рідня Старицького сама це зможе зробити? Не зможе, попадуться, сядуть... А я знаю, як це зробити.

Вони дійшли до скверу, сіли на лаву біля ліхтаря.

- А коли... відбудеться цей обмін? Ну… золота… на гроші.

- Поки я тут - цю справу треба обладнати... Цього тижня. Сьогодні давайте товар, я сам все зроблю.

Михайло нічого не відповів. Він мовчав і дивився, як жовтий місяць у повні ховається за тонкою пеленою хмар, схожих на нічне вбрання красуні.

Після довгого мовчання, коли вони прямували напівтемними вулицями назад, Ладнов заговорив про матір і про сестру.

- У моєї мами склалася дуже хороша думка про вас. Дякую, що не забуваєте, допомагаєте. Хвалить вона вас і як учителя. Каже: «Росте, росте Старицький, просто на очах росте».

Коли вони повернулися до кімнати, Старицький дістав із схованки пояс із золотом і віддав його Ладнову.

Той зважив його на руці, промовив "небагато" і кинув на стілець.

- Ось, як додаткова компенсація, - сказав Ладнов, дістаючи щось із кишені шинелі.

– Що це?

- Квиток до Новосибірська. А ось це – дозвіл на купівлю квитка та на виїзд. Нехай завжди буде з вами.

- Але, навіщо мені до Новосибірська? – здивовано спитав Михайло.

- Я викликав туди вашого батька та матір. Щоправда побачення буде недовгим, часу між поїздами не так багато. Але все-таки… Легенду вам придумаємо. Виїзд наступного понеділка, так що зберіться. У школі дадуть відпустку... Час у дорозі становить близько дванадцяти годин.

Приголомшений Михайло не міг повірити!

- Просто навіть не знаю як вам і дякувати! Але за що така увага до мене?

Ладнов мовчки одягнув шинель, застебнувся, узяв у руку кашкет.

- Дуже дякую вам за сестру.

І міцно потиснув руку.