Прожити чуже життя

Гортаючи збірку віршів Свідзінського, Михайло не міг зосередитись і частіше дивився у вікно.

Потяг летів, прорізуючи глибокі та дрімучі ліси. Ось джерельний вітер влетів у вікно – промайнула синя ковдра річки. Холодне сонце пливло у воді, залишаючи багряний слід.

Раптом річка зникла, потяг влетів у широкий гомін лісу. Гнучкі гілки різко хльоснули у шибку, кілька листочків упало всередину.

Михайло згадав, як вони з мамою гребли осіннє листя за хатою. На деяких був іній, а повітря було ламке і прозоре, мов скло...

Жінка в кучерях попросила закрити вікно - ставало холодно.

Чоловік у м'якому капелюсі, схожий на інженера чи вченого, чухав борідку та все роздивлявся якісь креслення та машинописні листки.

Михайло і сам вирішив заглибитись у книгу. І хоча поезія вже стала трохи набридати, він все ж таки знайшов зворушливий вірш:

Холодна тиша. Місяцю надламаний,

Зо мною будь і освяти печаль мою.

Вона, як сніг на вітах, умирилася,

Вона, як сніг на вітах, і осиплеться.

Три радості у мене неодіймані:

Самотність, труд, мовчання. Туги злобної

Немає більше. Місяцю надламаний,

Я виноград відновлення у ніч несу.

На мертвім полі стану помолитися,

І будуть зорі біля мене падати.

Читав і дуже мріяв, що настане час, коли він забуде про свою самотність і прийде ввечері з роботи до свого дому, його радісно зустрінуть рідні та люблячі, і чистий рушник подадуть, і стіл накриють.

Вийшовши з рідного селища, він навчався в технікумі, а потім працював на заводі, жив з хлопцями в гуртожитку і не було кому радіти його поверненням, хіба що друзям. Від батька та матері він давно відвик. А зараз їхав на зустріч із ними, сповнений теплих і радісних надій.

***

Незважаючи на те, що по дорозі їх облив сніг з дощем, Новосибірськ радував сухою і відносно теплою погодою, лише прохолодні потоки вітру іноді пронизували наскрізь.

Будівля вокзалу була великою, масивною і витягнутою в довжину. Де ж шукати тут рідних, що, ймовірно, вже приїхали? На пероні його ніхто не зустрів. У залах з високими стелями та з величезними люстрами було безліч людей. Одні сиділи з млявим і напівсонним виглядом, інші похмуро стояли в черзі біля кас, треті поспішали до поїзда. Бродили якісь розхристані жінки та прудконогі обірвані пацани.

Старицький пройшовся вокзалом. Можливо, тато і мама ще не приїхали, або вийшли кудись за потребою.

Величезна привокзальна площа з поважними голубами, запах поїздів... До основної будівлі приєднано приміський вокзал, між яким розташована вежа з годинником.

Михайло навіть не помітив, як перед ним виникли двоє міліціонерів, представилися, віддавши честь, одразу зажадали документів, попросили пройти у відділення. Там старший начальник довго вивчав його папери, потім повернув із порадою вже зараз придбати зворотний білет, щоб не застрягти тут надовго.

У Михайла відлягло від серця. Залишивши речі в кімнаті схову, він так і вчинив.

Потім побродив по вокзалу, дійшов до пішохідного мосту через залізничні колії, неквапливо пройшовся ним, зупинився, спершись на перила. Він відчув себе в центрі якоїсь «розв'язки» Транссибірської магістралі з усією її жвавістю, з потягами, що прямують до Владивостока або центральної частини країни.

З'явилося відчуття, що він зараз перебуває у центрі «шовкового шляху», про який читав у підручнику історії.

Через залізничну колію пробирався чоловік у пом'ятому сірому демісезонному пальті. Він щойно набирав із крана воду у пляшку.

У Михайла сперло подих – він упізнав батька!

Він крикнув, махнув рукою, побіг мостом, скотився сходами вниз.

Батько вже стояв на пероні, і вітер грав його сивими волосинками з-під старомодного м'ятого капелюха.

***

Вони сиділи у ресторанчику. який славився стравами «північної кухні» та чекали на замовлення.

Батько дивився на нього мокрими синіми очима і багато говорив.

- Як же так, Петрусю, ми мало не розминулись із тобою! Оце так! А я ще з учорашнього дня чекаю.

- Стривай, а мати де?

- Ой, з матір'ю біда! Ногу зламала! - з гіркотою розповідав батько. - І якраз напередодні від'їзду! Їй їхати, а вона не може кроку ступити! Та просто впала... Зачепилась ногою за якийсь дріт і впала. Температура, їй погано, нудить... Ну, я у Саньків воза попросив і до лікарні довіз. А вона без кінця плаче. Каже, ти хоч зафотографуй його, синочка мого, щоб я потім дивилася й надивитися не могла. Карточку, значить, зроби! В аптекаря візьми фотоапарат. А може вмовиш його додому приїхати...

- Ой, ні, тату, додому ще довго не зможу. Відкрию тобі одну таємницю – тримай її в секреті. Я тепер ще й особливе завдання виконую, тому живу під чужим ім'ям. І якщо писатимеш мені – пиши Михайлові Старицькому. Втім, адресу я дам.

Батько нахилився і зашепотів:

- Значить, повірили тобі, Петю.

І він посміхнувся, ляснув Михайла-Петра по плечу і додав:

- І звільнили швидко! А нам, як прийшло сповіщення – помер – ми вже й поховали тебе!

Очі його, припухлі, з мішками, знову засльозилися, і він прошепотів:

- А потім – лист із запрошенням на зустріч. Квитки! Ні, думаю, щось тут не так, раз живим залишився й усе так обставлено…

Михайлу - Петру тяжко і страшно було дивитися на змученого батька.

- Тату, нікому про це...

- Та зрозумів я...

Михайло перевів розмову на інше.

- Ну, а працюєш ти зараз, де? А мама? Усе так само?

- Так, куди я дінусь? Рахівник у радгоспі. А ось мати тепер вахтерка в нашому клубі. Пішла з польових робіт. здоров'я неважне. А в клубі все-таки тихіше, затишніше.

Принесли замовлення. Обидва, зголоднівши, налягли на їжу.

Трохи наситивши голод, батько почав докладно описувати селищне життя, перебираючи сусідів, родичів, знайомих.

Коли зібралися йти, Михайло спитав:

- А де ж речі твої? У камері схову?

Батько ніби хитнувся, махнув рукою, одягаючи пальто і промовив, оглядаючись навколо:

- Потім, на вулиці...

На місто давно навалився вечір, де-не-де горіли ліхтарі, кидаючи сріблясте світло.

- До речі, якщо ти хотів клацнути мене для мами, краще було б зробити там, у ресторанному залі. Де фотоапарат?

Батько схилив голову. Капелюх злетів, він встиг його зловити на вітрі.

- Тут таке діло. Пограбували мене, Петрусю.

- Як пограбували?!

- Почистили до нитки! І фотоапарат також! А я ж його на якийсь час взяв, як розплачуватимуся – не знаю.

Михайло - Петро дивився і не впізнавав батька. Ще не так давно це був високий, сильний, впевнений в собі чоловік. Він міг довести свою правоту, поставити на місце нахабу, відшмагати його, Петька, як сидорову козу, за непослух. Ще не так давно він хвацько їздив на радгоспному коні, будував свою хату, лагодив дах, обробляв город, вирішував математичні завдання. Зараз він зовсім змарнів, втратив стать і силу, виглядав нещасним.

- Тату, хто це зробив? Ти у міліцію заявив?

- Коли я приїхав – ночувати десь треба було, - пояснював батько. - На вокзалі сам знаєш – хіба там відпочинеш? Підходить жінка – начебто така усміхнена, добра, в пуховій хустинці, ніби циганка, а ніби й ні. Запропонувала ночівлю. Недорого. Ну я здуру і пішов за нею, радіючи, що ляжу, відпочину.

Ішли довго. Якісь будиночки почалися… Йшли-йшли, увійшли до хати. Там ніби її чоловік і брат. Але… якось не сподобалися вони мені… Вибачився, хотів піти. Ну, вони тут наставили ножа, револьвера. Я пробував заперечувати, вдарили по голові. Прийшов до тями на пустирі… Ось так я і втратив речі.

Михайло закипів.

- Батьку, ти мені ту хату покажеш?

***

Зорі світили, наче маяки.

Переступаючи через калюжі, вони підійшли до хати на околиці. За нею починався яр, далі, вздовж нього, в темряві майоріли неясні обриси чи людських помешкань, чи сараїв. Михайло йшов, для бадьорості прокручуючи в голові мелодію із «Чарівної флейти».

Відмахнувшись від батьківських відмов, звелівши чекати сигналу, Старицький постукав у оббиту залізом хвіртку, і десь залилися гавкотом собаки. У вікні будинку світився лукавий вогник, але ніхто не відчиняв.

Нарешті почулися кроки. Відкрила жінка, загорнута в шаль, на її обличчі можна було розгледіти велику родимку. На пальцях блиснули срібні перстні.

Старицький – Максимов зібрав в себе усю мужність і винахідливість, весь налився силою і рішучістю.

- Що треба? – грубувато запитала жінка.

- Вечір добрий! Мені переночувати, лише на одну ніч...

- З вокзалу? Пасажир? Кімнати не здаємо.

- Але... куди йти? Розумієте, я обійшов усі тутешні хати - або відмовляють, або не відкривають, - пояснював Михайло.

- То йдіть на вокзал і ночуйте. Ми вам що, готель, дім колгоспника?

- Але мені на поїзд тільки о десятій ранку. Втомився смертельно, йти кудись уже сил немає.

Жінка мовчки дивилася чорними бездонними очима, ніби оцінюючи пізнього гостя.

- То не пустите? Ну що ж, тоді піду...

- Стривай. За кімнату платити треба. Гроші у тебе є?

- Звичайно, я заплачу, - вхопився за цю ідею Михайло.

- У нас, правда, не панські хороми. А сам ти хто?

Михайло раптом згадав поїзд, свого сусіда із паперами.

– Я інженер. У відрядження їду, а в Новосибірську у мене пересадка.

- Інженер? - зацікавлено запитала жінка. - Ну, заходь! Пішли у дім…

Пройшовши повз флігель, у вікні якого танцював вогник, повз дерев'яну діжку, що пахла гнилою дощовою водою, вони, штовхнувши грубі важкі двері, потрапили в сіни.

Тут стояв дух чогось їстівного, змішаного із запахами горілки та тютюну.

Увійшли до кімнати. Патефон хрипко видавав звуки романсу «Ах, навіщо ця ніч».

У прокислому тютюновому диму, за вкритому зеленим сукном і заваленому м’ятими грошима, сиділи двоє грізних чоловіків і грали засмальцьованими картами.

Долинали уривчасті вигуки:

- Банкуй, Афоня.

- Карту, чорт...

Михайло дивився перед собою, намагаючись зрозуміти обстановку. Він навіть хотів зробити героїчну спробу вимагати батьківське майно, але, вловивши погляд сидячого, змовчав, ловлячи мурашки розгубленими пальцями по обличчю. Він намагався набратися мужності, рішучості та злості, бути нахабним і спритним, щоб не пропасти в цьому злодійському кублі.

Той, хто сидів до входу обличчям, був сивим, бородатим, одягненим у сірий картатий піджак явно з чужого плеча. Він улупився вивчаючим поглядом у прибулого.

— Ось, Афоню, проситься чоловік на одну ніч, — промовила чорнява жінка. Вона вже зняла хустку і постала в рожевій сукні з фестонами.

- Хто такий будеш? – спитав бородатий тип у піджаку.

- Інженер. Їду у відрядження. Мені б тільки переночувати.

Широка спина сидячого у синій шовковій сорочці обернулася. Це був мордатий чорнявий чоловік. Він усміхнувся у густі вуса, показуючи золотий зуб. Його усмішка здавалася хижою, а чорні очі хитрими та підступними.

- Я - Цагар, - представився він. – А ти хто такий?

- Роман Кирилович, - вигадав на ходу Михайло. – Я інженер.

- Хм... Будуємо соціалізм! «Революцьонний держіть шаг!» - вигукнув Цагар. - Може, в карти? Га?

– Ні, – м'яко заперечив Михайло. - Вибачте, товариші, дуже втомився. Мені б… перекусити та відпочити. Я заплачу.

- Це зрозуміло, - іронічно сказав Цагар. - Значить, грати не будеш? Ну як хочеш, як хочеш.

Вусатий ледь помітно підморгнув жінці.

Старицький глянув на неї, але усмішка вже миттю зникла з вуст жінки.

- Це усі ваші речі? – глухо запитав бородатий Афоня, спритно тасуючи колоду.

- Так, я тільки з речовим мішком. Була усяка їжа, але... злопав у поїзді.

Афоня і Цагар посміхнулися.

- Самогон будеш? - запитав Цагар.

– Не проти.

- Афонь, пригости гостя, постав пляшечку, як належить. А ти, Заро, проведи і закусочку зметикуй.

І він підморгнув, усміхаючись.

- До горілки чого будеш? -запитала Зара.

– А що є?

- Можу оселедець з цибулькою зварганити.

- То добре.

Жінка повела його. Дорогою Михайло помітив дзеркало в ніші: було видно кімнату і як двоє про щось шепочуться.

Зара відчинила двері ключем. Приміщення було зовсім глухе, без вікон, надто гаряче натоплене. Тут був стіл з лампадою і свічкою, купа карт таро на столі, портрет якоїсь людини у формі, ліжко, вкрите атласною ковдрою, гобелен з озером і качками. На підлозі лежав потертий килим.

Михайло скинув речовий мішок і сів на стілець.

- Що робити далі? - подумалося йому.

Він пішов на це з досади та злості, через образу за батька. У таборі він, звичайно, мав досвід спілкування з карними злочинцями, але чи вистачить сил і спритності зараз якось упоратися з ними? Сил – мабуть ні, він ще не такий сильний після табору, хоча вправності і спритності набув. Треба щось придумати. Але що? Чи зможе він взагалі вийти звідси?

У кімнату увійшов бородатий Афоня в піджаку, поставив на стіл пляшку з каламутною рідиною і підморгнув.

- Вип'ємо? Зараз чарочки.

Він повернувся і відкрив буфет, маючи намір дістати чарки, під піджаком чітко позначилася зброя.

Михайло похолов. Вб'ють!

Він пройшов через таке пекло і гинути зараз так безглуздо і бридко йому не хотілося! А десь там батько, бідний, пограбований та нещасний, що буде з ним? І ці мерзотники знущалися з нього!

Михайло встав і, ніби знічев'я, узяв пляшку, розглядаючи її на світлі. І раптом різко, щосили вдарив бородатого по голові.

Уламки розлетілися, різко запахло самогоном. Михайло тут же підхопив під руки Афоню, на тім’і якого проступала кров.

Він обережно нахилив тіло на підлогу. Помацав під піджаком.

Ось він, браунінг. Вивчаючи військову справу у технікумі, він, пам'ятається. бачив навчальний плакат із таким пістолетом. Здається модель 1910 року.

Він вийняв обойму – так і є, 9 набоїв. Він знав цю зброю!

У вбивчій тиші чувся віддалений звук грамофона.

Михайло сховав пістолет, зняв ремінь із штанів Афоні. Перевернувши тіло обличчям донизу, він зв'язав руки.

Двері відчинилися, Михайло вихопив пістолет і навів на вусатого. У того одразу втекла з вуст роблена усмішка, він відсахнувся.

- Ти що, інженере?

– Стояти на місці!

Цагар тонко крикнув, відскочив, схопився за ручку, мабуть намагаючись зачинити двері. Знаючи, що потім із кімнати без вікон не вибратися, Михайло вистрілив навмання.

Цагар повис на ручці дверей, а потім поволі опустився на підлогу. На синій сорочці проступала пляма.

Миттю кинувшись уперед, Михайло обшукав Цагара, забрав ножа, сунув за пояс, а потім затяг тіло до кімнати, зачинив двері на ключ.

Далі пішов обережно коридором, намагаючись ступати якомога тихіше. Музика затихла, чути лише скрип платівки.

У кімнаті він направив пістолет на Зару.

- Не рухайся! Стій на місці!

Та дзвінко крикнула і з брязкотом упустила тацю.

Тримаючи її на мушці, Михайло відчинив вхідні двері і гучно свиснув.

Зара тремтіла, мов лист на вітрі.

- Не вбивайте! Не вбивайте!

Михайло притулив палець до губ.

- У будинку є ще хтось?

- Не... А, там у флігелі. Старий, він майже не ходить.

У цей час у двері повільно увійшов батько, тримаючи в руках велику сукувату палицю.

- Тату, палку залиш. Зараз речі свої забереш. А ти, суко, пізнаєш цього мужчину?

- Так, так, він учора в нас був.

- І ви його пограбували? Мерзотники! Ех, шльопнути б тебе - та патрона шкода!

Давай неси сюди його речі. Чи не встигли ще продати?

- Ні, ні... Зараз все буде.

Зара відімкнула комору, Михайло стежив за нею, тримаючи на мушці.

Потім батько з блідим виглядом оглядав речі.

– Фотоапарата немає! – хрипко крикнув він.

– Де?! - Михайло хитнув пістолетом перед фізіономією Зари.

Та знову затремтіла.

- Його Цагар Афоні у карти програв. Зараз принесу...

***

Застигла темно-блакитна ніч. Вони поспішали по брудній вулиці геть від дому, тривожачись з-за можливих інших злодіяк.

Ніж Михайло викинув у яр, але браунінг вирішив поки що залишити при собі.

Враховуючи той факт, що розлючені бандити могли розшукати їх на вокзалі, довелося взяти одне ліжко на двох у кімнаті для відпочиваючих, сильно за нього переплативши. Але лише тут можна було належним чином поспати. Ось лише тепер, коли батько обійняв його міцною рукою, Михайло – Петро відчув смак дитинства, коли він був ще хлопчиськом, і вони часто так лежали разом. Великий та сильний батько розповідав йому казки, або історії з фронтового минулого, під звуки його голосу Петько засинав…

Вдень вони сфотографувалися біля поїзда. Знімала їх маленька тендітна жіночка, кореспондент газети, яка чудово володіла «лійкою».

Плутаючись і ковтаючи слова, батько прощався.

Прощаючись, син сказав батькові:

- Пам'ятай, я Михайло Старицький. Так треба. Поясниш мамі. Карточка моя – тільки для домашнього користування. Нікому не передавай, не показуй.

Батько стояв на сходинці поїзда і махав синові, що поступово віддалявся.

У своєму м'ятому демісезоні батько здавався старим і жалюгідним.

Відмахавши потягу, Михайло поспішив піти з вокзалу.

Він повинен був встигнути зробити грошовий переказ на ім'я Фатіми Махмудівни Ібрагімбекової, (дружині реального покійного Старицького), перш ніж підійде його поїзд. Так вони домовилися з майором Ладновим.

У кабінці туалету, віддерши частину підкладки пальто, Старицький витяг ретельно упаковані гроші, які Ладнов обміняв на золото. Зайшовши на пошту, він перевів дружині Старицького 5000 рублів.