Прожити чуже життя

Вийшовши з дверей школи, Старицький замилувався легким сніжком. Він лежав рівним ніжним пластом, Навіть не хотілося наступати на нього, щоб не руйнувати його незайману чарівну красу.

Якась темна фігурка приткнулася біля огорожі.

- А ти чого тут, Ісаков? Чому не йдеш додому? – запитав Старицький.

- Не хочу, - відповів хлопчик. - У мене немає дому!

– Як немає? – здивувався Михайло. – А де твої тато та мама?

Він смикнув плечима.

– Їх немає. Ну, насправді, вони є, але... вони не люблять мене…

- Ну, цього не може бути. Усі тата та мами повинні любити своїх дітей. Може, вони цього відкрито не показують, але... люблять.

- А мене ні. Мене ніхто не любить, - сумно промовив хлопчик.

- Ну, брате, ти даєш! - промовив Старицький, не знаючи, що порадити в такій ситуації. Досвіду в тонких педагогічних справах йому явно не вистачало.

Сергій Ісаков насупився і дивився кудись у сніг.

- Що ж робити? - сказав Михайло, задаючи питання також самому собі.

- Михайле Олексійовичу, а можна і мені з вами? – попросився Сергійко, довірливо дивлячись у вічі.

– Куди? Я вже йду додому. Ти що, до мене у гості хочеш?

Хлопчик нервово знизав плечима.

- Якщо ви не проти. Ви ж обіцяли мені показати книгу про Єгипет.

Михайло замислився.

- Обіцяв, - усміхнувся він. – Що ж робити? Ну, пішли тоді... Але ж удома кинуться – шукатимуть.

— Ні, не кинуться. Папа поїхав у справах, а мамі не до мене.

- Ах, ось воно в чому річ!

- Я їсти хочу, - тихо сказав хлопчик.

- Ну… Тоді пішли.

Вони наближалися до воріт, коли їх наздогнала Лера.

- Михайле Олексійовичу, зачекайте! Куди ви ведете цього баламута? До батьків? Він що, хуліганив?

- Сама ти баламут! - похмуро відрізав Сергійка.

- Ні, Леро. У хлопчика щось сталося, він не може повернутися додому. Якийсь психологічний надрив.

Лера сказала:

- Тоді давайте до нас. Мама пішла зі школи рано і, мабуть, смачну вечерю приготувала.

Вони пішли вулицями, насолоджуючись снігом.

Михайло, щоб трохи розвеселити компанію, розповів про те, як один із учнів п'ятого класу привів на урок маленьку собачку Кнопку та сховав її під партою. Його викликали відповідати, а над партою сіренький хвостик ворушиться.

- У нас справи гірші бувають, - підхопила розмова Лера. - У вас там собака Кнопка, а у нас хлопчаки якось реальну кнопку підклали вчительці хімії. Вона сіла на стілець, та як скрикне, як верескне! Весь клас падав зо сміху!

– І це - старший клас! Треба бути у вашому віці трохи серйознішими. І відповідальними. Вам будувати майбутнє!

- Так ми й будуємо. І веселимось одночасно. До речі, незабаром очікується снігопад. Готуємо лижний пробіг. Ви підете з ними, Михайле Олексійовичу?

- М-м. Подумаю.

- А мені можна з вами? – нерішуче запитав Сергійко.

- Ти ще не доріс, - скептично відповіла Лера.

У відповідь Сергійко зліпив сніжок і запустив Лері в спину.

Лера не залишилася в боргу і незабаром почався шалений поєдинок сніжками.

- Гей, годі! – засміявся Михайло. – Вже зовсім темно. Підемо далі.

***

Антоніна Борисівна Ладнова здивувалась такому напливу гостей.

- Ну що ж, заходьте, якщо прийшли. У мене сьогодні пельмені. Роздягайтеся, мийте руки, проходьте до кімнат. Лера – допомагати мені!

- Добре!

- А я поки що додому заскочу, - сказав Михайло. - Заодно переодягнуся...

Вдома він залишив зошити, передягся, знайшов книгу про стародавній Єгипет для Сергія.

Прокричавши Секлеті Іванівні, що, можливо, він буде пізно, Старицький вийшов.

Небо висвітлилося, місяць виглядав з-за хмарки. Відблиски його іскристо блищали на купках снігу. З вікон будинків струменіло лагідне світло.

...Коли він повернувся до Ладнових із книжкою, всі вже сідали за стіл. Антоніна Борисівна у своїй шоколадно-коричневій шовковій сукні з буфами та мереживною наколкою виглядала якось особливо урочисто.

У фаянсовому блюді паром дихала гірка пельменів.

- Ось, спробуйте! - запросила господиня.

– А що за начинка?

- О, дуже смачна! Для сибірських пельменів я зазвичай використовую два види м'яса – яловичина та свинина – у співвідношенні 1:1. М'ясо рубається вручну, тому соковите, смачне!

- І пробуйте мою підливу! – вигукнула Лера. - Сама тушила: морква, цибуля, перець у томатному соусі.

Усі з задоволенням насичувалися пельменями. Сергійко їв так, ніби з якогось голодного краю, як відзначив сам Михайло. Старий, натертий до блиску самовар, пригостив усіх найсмачнішим чаєм.

Після вечері вирішували що робити, відправити Сергійка додому чи укласти спати тут.

- На вулиці мете. Хай вже побуде в нас, - сказала Антоніна Борисівна.

- Мене ніхто шукати не буде, - запевнив Сергій. – Тата зараз немає, мама з цим, як його, женихом новим. Подумає, що я в бабусі лишився.

– Але ж… у вас є телефон, – суворо сказала Антоніна Борисівна. - Подзвонимо, попередимо.

Сергійко погодився дуже неохоче.

Трубку взяв якийсь чоловік, він передав її Сергієвій мамі.

- Розумієте, після уроків Сергій зайшов до нас. А на вулиці розігралася хуртовина. Нехай він краще тут переночує, тим більше від нас йому завтра до школи ближче йти.

- Ми могли б надіслати машину. Але якщо мій син так хоче – нехай вже залишається, - сказала жінка на тому боці дроту.

- Уроки вивчимо, скажи, - прошепотіла Лера через мамине плече.

- Так. Уроки ми зробимо, - сказала Антоніна Борисівна.

- Не маю сумнівів!

На тому боці поклали слухавку.

- Яка безтурботність та безвідповідальність, - тихо промовила Антоніна Борисівна, коли Сергійко пішов із Лерою вчити уроки.

- Відчувається, що пацан нікому не потрібний, - сказав Михайло. – Хоча, що ми знаємо про його рідних?

- Та дещо знаємо, - відповіла Антоніна Борисівна. – Батько, великий науковець, завідувач лабораторії. Звичайно, роботи у нього хоч греблю гати! А його дружина не працює. Є хатня робітниця та інше.

- Найголовніше, що між матір'ю та батьком велика різниця у віці, - промовила Лера, зачиняючи двері до кімнати, де займався хлопчик.

- Ну то й що? - з іронією в голосі запитала Антоніна Борисівна.

- А те, що цей старий уже не влаштовує молоду дружину, як чоловік.

Михайло посміхнувся, а Антоніна Борисівна мало не впала зі стільця.

- Лера-Лерочко - звідки в тобі усе це?

- Нормально, мамо!

- Геть з очей моїх!

Посміхнувшись, дівчина пішла до іншої кімнати.

- Важкий період. пубертатна фаза. Важко зараз із нею. Вплив вулиці, подружок...

– Це все, на жаль, неминуче, – сказав Михайло. - Я залишуся ненадовго, почитаю хлопчику. Я йому обіцяв.

- Ви можете переночувати тут на дивані. Навіщо вам бігти додому?

...Він сидів на стільці біля ліжка Сергія. Читали вони міфи Стародавнього Єгипту.

- У ті далекі часи, коли Єгиптом правили боги, царював мудрий і справедливий Осіріс. Під його керівництвом країна процвітала: поля давали багаті врожаї, люди жили у світі та достатку. Але заздрив Осірісу його підступний брат Сет. Жага влади мучила його душу, і він задумав підступний план. Якось Сет, під виглядом дружнього подарунку, подарував Осірісу розкішний саркофаг, майстерно прикрашений золотом. Під час бенкету, коли Осіріс, сп'янілий веселощами, ліг у ложі, Сет закрив кришку і скинув саркофаг у води Нілу.

Ізіда, вірна дружина Осіріса, не могла змиритися з втратою. Вона невпинно шукала тіло чоловіка, доки не знайшла його в далекому Біблосі. За допомогою своїх магічних чар Ізіда оживила Осіріса, але він уже не міг повернутися до життя серед людей. Відтепер його долею стало правити царством мертвих.

Тим часом Гор, син Осіріса та Ізіди, виріс і змужнів. Він був сповнений рішучості помститися за смерть батька. У чесному поєдинку він воював із Сетом і, здобувши перемогу, повернув собі трон. Справедливість перемогла. Гор став мудрим і справедливим царем, продовживши справу батька. Ізіда ж стала уособленням вірності та материнської любові.

Як бачиш легенда про Сета та Осіріса - це не просто казкова історія. Це вічна легенда про боротьбу добра зі злом, про любов і вірність, про силу та підступність, про справедливість та відплату.

- Я хотів би стати таким, як Гор, – тихо сказав Сергійко.

- Чому саме як Гор?

- Він сильний і перемагає зло. Він справедливий.

- Усе вірно. Ну, а зараз лягай та відпочивай.

- А ви підете до себе?

- Якщо ти не проти, я ляжу з тобою разом на цьому дивані. Ляжемо валетом.

- О, здорово!

Старицький накрив хлопчика, пригасив світло і підійшов до вікна.

На вулиці мело і насипало лілейні кучугури, схожі на дрібний цукор.

- А мені в цьому оповіданні найбільше подобається Ізіда.

Михайло побачив відображення у склі Лери. Вона стояла в нічній сорочці з розпущеним волоссям.

- Ізіда - символ вірності та материнської любові, - сказала вона.

- А ти звідки знаєш, непосида? – з усмішкою спитав Михайло. - Підслухувала?

- Ні, - хитнула головою Лера, її біляве волосся розсипалося по плечах. - Я й раніше читала цей міф. Михайле Олександровичу, вам хочеться спати?

– Хочеться, – відповів Старицький. – Я дуже втомився.

- Зрозуміло, - зітхнула Лера. - А то поговорили б...

- Ні, Леро. І тобі, і мені треба відпочити. А ти про що хотіла б поговорити?

- Ось давайте на хвилинку вимкнемо світло і підійдемо до вікна. Дивіться. Було звичайне, а стало незвичайне! На наших очах дерева стають казковими, одягаються в блискучі вбрання зі сніжинок. Звичайнісінькі будинки та вулиці перетворюються на засніжені королівства.

Михайло якусь хвилину оглядав описану Лерою картину.

- Так, це чудово! - нарешті сказав він. - І добре, що ти вмієш все це бачити! Я, напевно, занадто огрубів у жорстких умовах тайги та важкої роботи.

- Та ні, що ви… Коли розповідаєте – ви так заворожуєте…!

- До речі… Я помітив, що шум падаючого снігу заспокоює і утихомирює. Я неодноразово це спостерігав! У тиші снігопаду можна поринути у свої думки та мрії. Сніг дарує відчуття чистоти та оновлення.

- Чистоти та оновлення. Гарно! - замріяно прошептала Лера.

На якусь мить, коли вони дивилися у вікно, вона, ніби випадково, доторкнулася плечем до його плеча, якийсь час стояла так, а потім ніби мимоволі відсахнулася, одразу промовивши:

- Сніг - це не тільки перешкода, але й можливість для нових занять. Можна вирушити на лижну прогулянку, покататися на ковзанах, збудувати сніговий форт. Як ви щодо цього?

- Але ми начебто вже ухвалили рішення щодо лиж, - твердо сказав Михайло. - Зима – це час для нових пригод. Я – не проти.

Він був напружений: ситуація з Лерою дійшла якогось невидимого бар'єру.

- А зараз, Леро, спати, спати... Іди до себе.

Вона хитнулася, ніби всім тілом хотіла притулитись до нього, але він, взявши її ніжні руки у свої великі, мозолисті, зупинив її рух.

Він тримав її руки, як вазу з тонкої порцеляни.

- Іди, дівчинко, йди. На добраніч.

Не знаючи, як виплутатися з ситуації, не маючи належного досвіду, він поцілував тильну сторону її долоні і, взявши легенько за тендітні плечі, повів до дверей.

Коли Лера вийшла, насамкінець кинувши погляд блакитних примарних очей, Михайло полегшено зітхнув.

***

Сергію так сподобався у Ладнових, що він просився залишитися в них ще. Антоніна Борисівна, яка, долаючи з хлопчиком снігові замети, привела його до школи дуже рано, була проти:

- Сергію, у тебе свій дім, свої мама та тато. Побував у гостях та й годі!

Але хлопчик плакав і просився. Вдень він ще кріпився, а після уроків став скиглити.

- Ну, що робити? Коли тато приїжджає? За два дні? - запитала Антоніна Борисівна.

- Так. Я хочу, щоби приїхав тато. Мені тоді буде вдома добре.

Антоніна Борисівна порадилася зі Старицьким.

Михайло довго думав.

- Ну, давайте я візьму його до себе. Щоб він вам там не заважав...

– Куди? У вашу холодну кімнатку, де тепла лише одна стіна? Застудити хочете хлопця? Ні, Сергійко залишиться у нас. Квартира у нас велика, місця вистачить усім!

Антоніна Борисівна зателефонувала зі школи Ісаковій– мамі Сергія.

Та, звичайно, не заперечувала.

- Я ж казав, що мама буде тільки рада, - сказав Сергій.

- Так, досить теревенити, - сказав завуч Віктор Семенович, з яким до кабінету влетіли запахи тютюну. – Усі на вулицю – чистити шкільне подвір'я. Чистити двір...

Від очищення двору звільняли лише найменших.

Але навіть хлопці середніх класів не стільки працювали, скільки балувалися, граючи в сніжки та спорудивши снігову фортецю.

Вихід дорослих з лопатами їх навіть не заспокоїв – азарт снігометання був непереборним!

Довелося рішуче наводити лад.

Старицькому, із виділеною групою старшокласників, дісталося розчищення доріжок шкільного саду.

Він і сам узявся попрацювати лопатою на морозі.

Він бачив, як гаряче допомагає Сергій і радів тому, що у хлопця гарний настрій.

***

У їдальні стояв шум і гам, дзвін тарілок та ложок. Чергова вчителька з пов'язкою різким тоном віддавала накази, такі ж чергові школярі (два хлопчики та дві дівчинки) підбирали кинутий на столах посуд і несли на мийку, нянечка витирала мокрою та жирною ганчіркою столи.

На стінах була велика кількість плакатів, присвячених дітям та правильному харчуванню.

Михайло сів за столик біля вікна, спостерігаючи, як ворони сідають на гілці, обтрушуючи сніговий пил.

Тільки узявся за їжу, як до нього підсів Іван Дмитрович Спаський. То був високий худий чоловік років двадцяти п'яти. Він викладав у школі малювання та креслення, завжди тримався доброзичливо та ввічливо, але якось особняком.

Про Івана Дмитровича ходили різні небилиці, на більшість яких Михайло просто не звертав уваги. Про нібито здатність його з'являтися відразу в кількох місцях. Про те, що коли він з'являвся на березі, то у всіх рибалок раптово починало клювати. Про те, що він уже який вік сидить тут у Сибіру в різних містах і йому має бути вже близько трьохсот років, а виглядає молодим. І інша нісенітниця.

- Дозволите? Тут єдине вільне місце.

- Звісно, прошу вас, - відказав Михайло.

- Смачного!

Вони їли мовчки, адже стояв гамір. Згодом поступово все стихло, бо дзвоник задзеленчав й учні почали випаровуватися зі їдальні, щоб встигнути на урок.

Михайло зараз мав «вікно», але він вважав за краще їсти на великій перерві, тому що після неї зазвичай майже нічого не залишалося. Деякі вчителі, переважно керівництво школи, привілейовані «старожили» мали тут своєрідний блат, їм залишали пайку, але Старицькому відповідали сухо «вам не положено». Кілька разів, ще восени, він бігав на фабрику-кухню, але взимку це було незручно.

Сама собою зав’язалася звичайна «вчительська розмова. Старицький захопився, розповідаючи Спаському різні прийоми, придумані ним для недбайливих учнів і порушників, зокрема, сказав і про Сергія Ісакова, про якого Спаський відгукнувся, як про ледачого хлопчика.

- Він здатний, повірте, просто ці можливості ще не узріли! Як він цікавиться історією, скажімо, давнім Єгиптом, – запевняв Старицький.

- Ви абсолютно правильно робите, що простягаєте йому руку допомоги, - промовив Спаський. – Ситуація у нього нелегка, може погано скінчитися.

Він пронизав поглядом своїх світло-блакитних очей. Взагалі, зовнішність у нього була незвичайна: видовжене серйозне обличчя, з трохи запалими щоками, густі брови, орлиний римський ніс. Він іноді нагадував стародавнього римлянина, перенесеного у двадцяте століття, а часом чарівника з казки. Іван Спаський усе вмів робити вправно, акуратно та швидко.

Він підвівся і поніс посуд на таці на мийку.

Михайло зробив те саме, попрямував був до виходу, коли краєм ока помітив, що Спаський повернувся до свого місця і взяв щось схоже на скриньку, загорнуту в газету.

- Посилка? – поцікавився Михайло, йдучи трохи попереду, скоса поглядаючи.

- Ні, це я купив на барахолці в одного колишнього залізничника.

– Цікаво. А що ж це?

- Старовинний залізничний ліхтар, - пояснив Спаський.

- А навіщо вам?

- Я колекціоную різні старі ліхтарі.

– Цікаво! – вигукнув Михайло. – Значить у вас мабуть вже ціла колекція!

– Дещо є. Якщо зацікавились – можу показати.

Вони стояли на сходах, Спаський трохи вище на сходах, а Старицький нижче (він саме збирався сходити униз до фізкультурників).

- Було б непогано.

- Запрошую в гості. Наприклад, завтра.

Чи то Спаський говорив так переконливо, чи Михайлові справді стало цікаво, але він погодився.

«Я живу в цьому місті, але фактично ніде не буваю…Вся географія: кімнатка – школа, ну ще заходжу до Ладнових. Завтра субота, день короткий, чому б не зайти до товариша по роботі?» - думав Старицький.

***

За дерев'яними парканами ховалися непоказні будинки з черепичними, схожими на панцир черепахи, дахами, вкритими синюватим снігом. Велика кількість дерев створювало враження зимового саду, всередині якого зручно розмістилися людські житла.

Вони увійшли до будинку на Червоноармійській. Старицький, який чекав численного сімейства, був вражений тишею, а також просторами квартири. Тут панувала вишукана атмосфера старовинних речей, книг і, звичайно, ліхтарів.

- Моя колекція поки що невелика, - сказав Іван Дмитрович, коли вони випили смачного червоного липкого вина, закусивши негострим молодим сиром.

Він стояв посеред кімнати довгий, як жердина, але його постать здавалася міцною, плечистою. Говорив він чітко і правильно, як справжній лектор.

– Це здається, що нас оточать цивілізація. Вона існує секунди, за космічними мірками це нічого не означає, і з часом вона зникне. Всі ці соціалізми та фашизми, аристократії та демократії підуть у небуття, разом із людьми.

Михайло трохи напружився. Спаський говорив досить сміливо, але робив це вільно, невимушено, без жодної побоювання.

- Окрім сонячного світла, сяйва зірок нас оточує Темрява, - продовжував Іван Дмитрович. - Як орієнтуватися у Темряві? У цьому може допомогти ліхтар. Це великий винахід людського розуму. Також ліхтар називають світочем знань, у переносному значенні, звісно. Ці знання, це світло я даю дітям у школі. А ліхтарі я люблю збирати через те, що вони своїм світлом розсіюють Темряву. Я не лише їх збираю, а й реставрую, намагаючись підібрати автентичні частини.

Іван Дмитрович почав показувати деякі ліхтарі.

- Ось цікава штука, нещодавно відреставрував. Старовинний залізничний ліхтар. Ось тут ... червоне скло розбилося. дуже важко було знайти нове. Але вдалося..., дістав один знайомий обхідник.

Михайло довго оглядав прямокутний ліхтар із мідним корпусом.

- Важкий...

- Він має бути міцним, щоб витримувати удари та вібрацію поїзда, - пояснив Спаський.

– А це? Сюди вставляється свічка? - запитав Михайло, оглядаючи наступний ліхтар.

- Так. Це найстаріший тип переносного ліхтаря. Цей різновид використовувався століттями. Взагалі, старовинні переносні ліхтарі красиві та історично значущі.

– Цікаво, – вигукнув Старицький. - Не думав, що існує така різноманітність ліхтарів. Є он якісь візерунчасті, із завитками.

- Ліхтарі прикрашалися по-різному... Є простакуваті, практичні на вигляд, а є й такі... представницькі, мистецькі чи що... А це ліхтарі. як бачите, на підставці. Призначені для встановлення на стіл або на іншу поверхню.

- Я дивлюся у вас тут ліхтарі навіть на стіні, - сказав Михайло, озираючись на всі боки.

– Так… Існує багато ліхтарів, призначених для кріплення до стіни.

- А це ліхтар «Летюча миша»? — спитав Михайло, беручи за ручку ліхтар із відбивачем та ґнотом усередині.

- Значить, чули про нього?

- Доводилося бачити та читати про нього.

- Він створений у дев'ятнадцятому столітті. Має складну конструкцію, що робить його компактним та зручним для перенесення. Він був популярний серед залізничників, робітників, яким було потрібне надійне джерело світла.

Михайла привабив конусоподібний ліхтар на невеликому стовпчику.

- А це "Діоген"! Він був названий на честь грецького філософа Діогена, який, як відомо, ходив удень із ліхтарем у пошуках чесних людей. Такий ліхтар і в армії використовувався, і в побуті. Цей екземпляр виконаний з латуні, як бачите, ось має форму купола із заскленими стінками. Усередині знаходиться гасова лампа... А ось зверніть увагу на газові ліхтарі. Працюють за рахунок спалювання газу, тож мають спеціальний резервуар.

- А це? - Михайло показав на лампи видовженої форми.

- Це стоять масляні лампи. Вони ще більш досконалі, ніж свічки чи ліхтарі, дають яскравіше світло.

- Дивно!

- Я вас замучив цими оповіданнями, мабуть, ви втомилися.

– Що ви, було цікаво!

Іван Дмитрович ще якийсь час розповідав з виглядом людини, що сів на улюбленого коника.

Потім вони присіли на диван у кутку кімнати.

– А цей будинок? Дістався у спадок? - запитав Михайло.

– Ні, знімаю. Я ж не тутешній, - сказав Іван Дмитрович, відображення якого Михайло чомусь ніяк не міг вловити в дзеркальних дверцятах шафи.

- Ось як! Не скажеш... Думав, місцевий мешканець. Але дивувався, чому сім'ї нема?

Іван Дмитрович спокійно пояснив:

- Я був одружений, але зараз, як кажуть, вільний. Я сам із Києва.

- О, майже земляк! А як тут опинилися?

Спаський глянув кудись у вікно і промовив з сумом:

- На засланні я. Тому й нової родини не заводжу...

- Ви теж сюди заслані по суду? – здивувався Михайло. - Але… за що, дозвольте дізнатися?

- За пропаганду псевдонаукових культів, - виразно промовив Спаський, чітко вимовляючи слова.

- Нічого собі!

- Так - так... Стаття 58-10 Кримінального кодексу...

- Я чув про цих, теософів.

- Було діло! У тридцять четвертому була кампанія проти теософії, окультизму та астрології. Так званих пропагандистів цих «псевдонаукових культів» відправляли на заслання, у в'язниці... Я відвідував один теософський гурток. І був засуджений до десяти років заслання до Сибіру.

Михайло задумався.

- Так, не пощастило вам. Ваше ж захоплення стало для вас бідою. І не скоро додому повернетесь.

Іван Дмитрович усміхнувся одними губами.

- А ви, звісно, плануєте повернутися?

- Так, звичайно. Я дуже сумую за батьківщиною! Тут я задихаюсь. У переносному значенні слова, звісно. Повітря тут, зізнатися, найчистіше, ліси стародавні, гарно, але... все це не рідне.

- Там, на батьківщині, у вас хтось залишився?

- Так, батько та мати. Кохана дівчина. Просто вона не пише мені. Хоча... вона не може писати, бо не знає куди.

Спаський довго й пильно дивився у вічі Михайла. Він "не відпускав" його очі близько хвилини, а потім перевів погляд і сказав.

- Мені здалося, що з вашою дівчиною все добре. Вона мала проблеми, але зараз все добре.

Михайло почервонів:

- Звідки ви знаєте?

Спаський промовчав, не зводячи погляду.

У кутках тинялися тіні і ховалися у ліхтарях. Відблиски масляної лампи танцювали на запалих щоках Спаського, синю відливав невеликий шрам.

- Так, ви справжній теософ! Ви... це... бачите щось у ментальних, астральних планах? – нервово спитав Михайло.

Іван Дмитрович раптом засміявся.

- Можете вважати, що так. Але… послухайте. Будь-яка людина має безліч прихованих здібностей. Потрібно тільки постаратися відкрити їх у собі. Поки вони сховані та замкнені ключем. У багатьох зачинено на все життя.

– Наприклад, які? Які це можливості?

Іван Дмитрович схилив голову і сказав задумливо:

– Ну, скажімо, телепатія. Здатність до пророцтва. Хоча, останнього краще уникати...

- А це добре, коли можна читати чужі думки?

- У певних випадках. А так – краще відключати цю здатність. Можна розчаруватися у людях.

– І це не зовсім етично.

- Згоден! Будь-яка людина має право на таїнство думки.

- А пророцтво?

- Дуже важка здатність. Її багато хто може використовувати, але не хочуть. Я, наприклад, знаю, пройде кілька років – у Європі спалахне нова війна. Страшна! Згодом велику територію нашої країни буде окуповано!

- Так, ну... У нас он армія яка!

- Я знав, що ви так скажете. Але таке пророцтво може видати будь-який аналітик.

- Хм... Можливо. Але, якщо ви такий тонкий аналітик, то скажіть, чим скінчиться війна в Іспанії?

- Та ви самі знаєте, - трохи посміхнувся Спаський.

– Ми програємо?

- На жаль...

Іван Дмитрович розвів руками і подивився на похмурого Старицького.

***

Було пізно, далеко повертатися і тому Михайло Старицький прийняв запрошення Івана Дмитровича переночувати.

Вночі він раптом прокинувся. У бісерній напівтемряві пахло чимось на кшталт ароматичних паличок. У темряві вишикувалися німі ліхтарі, здається, що кожен служив будиночком для якихось маленьких істот, на кшталт гномів із казок. Йому здавалося, що зараз з’являться Дюймовочка, стійкий олов'яний солдатик або Піноккіо з Мальвіною, вони воюватимуть з Мишиним королем... Всі ці образи роїлися, нашаровуючись одні на інші.

Михайло підвівся і підійшов до вікна. Стояла ватяна тиша, місто, засипане снігом, глибоко спало.

Далеко за деревами з'явився бузковий вогник. Він ставав дедалі ближче і вже навис над деревами. На тлі білих гілок виділялася темна постать.

Михайло завмер: за вікном у повітрі висів Спаський і тримав ліхтар. Він довго дивився через скло, а потім почав відчиняти вікно. Свідомість Михайла помутніла, він провалився в небуття...

Але вранці він прокинувся, як ні в чому не бувало. Від нічних видінь не залишалося й сліду.

У ванній перед дзеркалом стояв Іван Дмитрович Спаський і голився небезпечною бритвою, поруч тазик з водою, рушник.

- Встали, Михайле? - сказав він дружелюбно, дивлячись у дзеркало. - На кухні примус - чайник поставите. Снідатимемо.

- Ух, мені таке наснилося, - зізнався Старицький. - Ви літали у повітрі!

Іван засміявся.

- Ну... Будь-що може бути! Уві сні. До речі, левітацію вважаю однією із прихованих здібностей людини. Просто опанувати цю техніку може мізерно малий відсоток населення.