Прожити чуже життя

Петро Максимов увесь тиждень переживав. Він погано спав, а коли йому вдавалося пірнути в хмару сну, йому бачилася Люцина. Він прислухався до кроків у коридорі, чи не кличуть його до телефону? Але інколи стояли шум чи тиша, часто шелестіли кроки, хрипіли грамплатівки, грали на гітарі, шуміли примуси і було ще безліч звуків, бувало когось кликали, він вискакував, але це не його!

Він був у розпачі, раптом вона не подзвонить? У п'ятницю, коли він повертався з роботи, йому сказала тітка Тоня, чергова:

- Ти Максимов, чи що?

- Так, я.

- Тобі дзвонили. Якась дівчина.

Він вигукнув від хвилювання, закрутився на місці дзиґою, тітка Тоня сказала:

- Чого переживаєш? Вона ж телефон продиктувала. Просила, щоб ти зателефонував увечері.

Сяючий Максимов схопив клаптик паперу, там було зазначено: 33 42058 Люцина.

Але що означає вечір? Коли дзвонити? У Максимова це викликало сумнів, хоча він міг уявити собі вечір, але далебі не знав, коли саме він настає.

Він помчав до Назара Цапенка, який умів відповісти на будь яке питання.

- Назаре, скажи, а вечір, це коли?

- Ну, ось... скоро він... настане, - відповів Цапенко, - опускаючи пудову гирю. Він віддихався і промовив:

- Ти що таких дрібниць не знаєш, Петрусю?

– Знаю. Але хотілося б точніше.

Цапенко поставив окуляри, зняв з полиці товсту книгу і діловито почав гортати її.

- Згідно з Тлумачним словником: «зазвичай вечір вважають з 6 або 7 години пополудні до опівночі», тобто з 18:00 або 19:00 до 0:00 за місцевим сонячним часом!

Петро з хвилюванням чекав на цю подію, ніколи час так довго не тягнувся.

Але коли за п'ять хвилин до початку вечірньої години він спустився вниз на вахту, то помітив, що в черзі стоять двоє, а дівчина в червоній косинці щось кричить в слухавку.

Максимов спочатку нервував, але потім заспокоїв себе:

«Чому я хвилююся? Люцина – дівчина розумна. Та й вечір поняття широке. Зачекає!»

Коли, нарешті, дійшла черга до нього, хвилювання вщухло, і він був майже спокійний. Довгі гудки – там не брали слухавку. Позаду вже маячила постать рознощиці телеграм, що бурмотіла в спину «прошу довго не займати, мені за службовою потребою». І в цей же момент у слухавці відповіли.

- Петре, це ти? Як чудово, що ти подзвонив! Вибач, була далеко від телефону, мене покликали, я летіла…

Почувся сміх, ніби дзвіночок калатав.

- Люцина ... Люцино, ми побачимося?

- Так, звичайно. Ти як до музики ставишся?

- Чудово. Чудово! Дуже люблю!

Ззаду його штовхала в спину рознощиця телеграм.

-Тоді…Давай завтра о п'ятій. Прийдеш? У тому ж парку, біля фонтану…

- Звичайно, прийду. Люцино... послухай...

У цей час у рурці щось перервалося. Виявилася, що настирлива рознощиця телеграм натиснула на важіль.

- А щоб вас...! - лаявся Петро. - П'ять хвилин почекати не можна!

Але настрій його був, загалом, добрим!

***

У парку вечірній вітерець розносив запахи зморених трав і духмяних принишклих квітів.

Вода фонтану, підсвічена різнобарвними лампами, злітала вгору і розсипалася бризками, створюючи химерні візерунки. Десь неподалік скрипіла карусель, а з радіо линув хриплуватий голос Утьосова.

Був вже початок шостої, а Люцина усе ще не приходила.

Петро Максимов нервово смикав ремінець годинника. У душі панував калейдоскоп почуттів. Радість і хвилююча ніжність. І переживання через те, що раптом вона не прийде, можливо чомусь образилася чи передумала.

Він подумки уявляв її: ніжний овал обличчя, сяючі темні, як дно колодязя, очі, сонячну посмішку, завите кільцями, подібне до корони, шовковисте волосся.

Раптом він почув стукіт її підборів. Вона йшла швидко, і шуміло листя на гілках, ніби зустрічало її оваціями.

Люцина лагідно посміхається, і його хвилювання тане як дим. Він підходить до неї, каже «привіт», вона простягає обидві руки.

- Люцино, я так радий тебе бачити. Думав, що ти вже не прийдеш.

- Петю, дорогий, ну як я могла не прийти. Ти вибач, мене затримала хатня робітниця, якій раптом знадобився від ключ від комірчини...

«Хатня робітниця, комірчина, ключ» - все це кудись відлітало вгору, в аквамаринові хмари. Він тонув у її очах, а посмішка зігрівала серце.

У цей момент усе довкола них ніби завмерло. Здавалося, в цілому світі є тільки вони двоє.

- Ідемо?

Вони пішли алеєю, тримаючись за руки. Фонтан мерехтів кольорами, немов проводжаючи їх у щасливу дорогу.

А що буде далі? Про це Петро зовсім не думав. Він відчував її дихання, хоча був досить далеко від неї. він відчував її тіло, хоча навіть не торкався до нього, хіба що тримав її руку, ніжно, наче квітку. Він бачив як б'ється під сукнею в молодих грудях її гаряче серце, хоча ситець приховував усю красу.

У Будинку грамзапису Люцина сказала продавцю у круглих залізних окулярах:

- Мені мали залишити платівку Лемешева.

- Дозвольте поцікавитися вашим прізвищем?

- Леві.

Продавець дістав з-під прилавка конверт із платівкою.

- Прошу вас, товаришко Леві.

Поки Люцина розплачувалась, Петро тримав платівку з якоюсь таємною радістю, ніби вони йшли за скарбом і ось знайшли його.

Сховавши гаманець у сумочку, Люцина запитала:

- Слухай, а тобі подобається Моцарт?

- Моцарт?

Максимов кивнув, невиразно пригадуючи, де він уже чув мелодію цього композитора.

«Ах, так, "Реквієм". Як добре, що згадалося!

До них колись до заводського Палацу культури приїжджав оркестр, виконував різні класичні композиції, серед яких був і «Реквієм» Моцарта.

- Мені дуже подобається «Реквієм». Сумна, але гарна музика!

– «Реквієм» – добре, але як тобі «Чарівна флейта»? Або "Дон Жуан"?

Петро знизав плечима.

- Ось бачиш, ти не знаєш. І не засмучуйся!

Люцина з усмішкою приклала пальчика до його вуст.

- Зараз ми спитаємо.

І вона звернулася до продавця платівок:

- У вас є музика Моцарта?

Вилуплені очі юнака підкреслювали його круглі окуляри.

- Що саме вас цікавить із Моцарта?

- Може є у продажу арії з його опер?

- Ні, на жаль. У цьому жанрі, товаришу, можу запропонувати «Семена Катко» Прокоф'єва. Або ось... пісні з опери «Тихий Дон»...

- Ні, це не те, дякую!

Продавець розвів руками.

- Може, я вам зможу... допомогти? – спитав хтось за їхніми спинами.

То був приємний баритон; слова вимовлялися з паузами та з деяким іноземним акцентом.

Позаду стояла людина середнього зросту у вільному і, очевидно, дорогому сірому костюмі. Під піджаком виднілася жилетка, з кишеньки якої стирчав ланцюжок годинника. Свій капелюх чоловік зняв і тримав у руці, часом помахуючи нею через задуху в магазині, оголивши ретельно прилизану коротку стрижку. Обличчя його було гладко виголеним.

- Ми не потребуємо допомоги, спасибі, - похмуро сказав Максимов.

- Дякую, ми підемо, - сказала Люцина, зиркнувши на Петра.

- Як вам заманеться. Просто... я чув... Моцарт... так, вас цікавить … Моцарт...

- А ви можете щось порадити? – з інтересом запитала Люцина.

- Справа в тому, що проїжджаючи... деякі кількості країн... на шляху до вашої я, як це вірно сказати... придбав кілька платівок. Серед них є дві… арії із… «Чарівної флейти» Моцарта.

- Це чудово! – сплеснула руками дівчина. – А ви не могли б допомогти придбати таку платівку?

- Ймовірно у вашій країні... такої, як ця... немає...

Зирнувши на засмучений вигляд дівчини, іноземець усміхнувся і додав:

- Але ... я можу ... е-е-е ... продати вам свій ... екземпляр, а коли буду ... додому - зможу купити собі ще ....

- Це було б чудово! А як це можна зробити?

Іноземець рухом фокусника дістав із кишені квадратик.

- Ось моя... картка. Тут … телефон. Подзвоніть… увечері, і ми домовимося... про зустріч. На жаль, зараз не можу, прошу вибачити, мені потрібне ... посольство...

Іноземець розкланявся і вийшов.

- А здорово він чеше по-нашому. Понаїхало їх тут! - буркнув Максимов, дивлячись услід інтуристу.

- Ну, що ти, Петре! Такий ввічливий іноземець. Наразі їх багато приїжджає у зв'язку з будівництвом. Індустріалізація... Інженери, фахівці всякі...

Вони вийшли із задушливого магазину. Помаранчеве сонце осявало світ, і свіжий вітер заспокоїв їх.

Вони переглянули візитну картку незнайомця. Там був позначений телефон та ім'я "Гвідо Вальдімагр".

- Ага. Валь-ді-магр. Ну й прізвище! Мабуть, купив, як сувеніри, матрьошку, горілку, ікру… Або вусатих козаків... – уїдливо промовив Максимов.

- Так. Посадить поруч козака і матрьошку, а сам ікру жертиме і оковитою запиватиме!

І Люцина залилася сміхом.

- Говорять до кінця п'ятирічки хочуть запросити іноземні делегації, - додала вона. – Цей мабуть у розвідку приїхав!

Надалі Петра ніби прорвало: він багато говорив, жартував, зворушливо упадав за дівчиною в ресторанчику, запросив її на танець. Звучало аргентинське танго «Кумпарсита», палали свічки на столах, горіли різнобарвні лампочки і відблиски стрибали по обличчю Люцини, ніжному, мов кульбаба, і він торкався губами до її вуха, шепотів щось зворушливе.

На естраду вийшов співак і, наслідуючи Вертинського, томно заспівав:

У бананово-лимонному Сінгапурі, в бурю,

Коли співає й плаче океан

Блакить небес там нам дарує,

птахів далекий караван...

У цей момент Люцина ляснула себе по лобі:

- Слухай, ми іноземцю забули зателефонувати.

- Точно! Платівка!

Вони почали слізно просити адміністратора ресторану скористатися телефоном.

- Ви збожеволіли? Це службовий телефон!

Максимов вийняв купюру.

– А якщо так?

Папірець миттєво зник у кишені адміністратора.

– Давайте. Тільки швидко!

На тому кінці відповіли:

- О… пані, нарешті. Вирішили придбати… платівку?

- О, звичайно. Куди нам приїхати?

- А... де... ви... зараз, де?

- Ресторанчик "Ювілейний"... Знаєте?

- О, не турбуйтесь! Чекайте ... біля входу. Мій водій привезе вам!

***

Вночі Петру Максимову не спалося. Приїхав він пізно настільки, що кумедні його друзі змушені були впускати його через вікно в актовому залі – двері чергова наглухо зачинила. Безцеремонні розпитування друзів про «любовні перемоги» Максимов обірвав відразу.

Потім усі заспокоїлися й заснули, але у Петра крутилося в голові побачення, поцілунок, згадалося, що вона назвала його «милим», сяяла усмішка Люцини, її тонкий стан, а коли він, ближче до ранку, він заснув, то бачив уві сні її оголену, і вони палко цілувалися.

Прокинувся Максимов - була неділя і кімната була порожня. Він згадав, що його товариші поїхали допомагати місцевому радгоспу і заодно відпочити на природі. Наразі йшов збір урожаю і від заводу у вихідні їздили добровільні бригади допомагати радгоспу. Але чому його не розбудили?

А не розбудили тому, що сьогодні на четверту годину на нього чекала в гості Люцина! І треба було ще підготуватись до цього важливого візиту.

На столі лежала книжка, в якій виднівся клаптик аркушу. Максимов прочитав записку.

«Виїжджаємо на трудовий десант. Прощай наш Ромео, для вільного братства ти пропав навіки! Бажаємо тобі стати, зрештою, справжнім мужчиною, сподіваємось. А відпрацювати за тебе – відпрацюємо! У добру путь!»

Петро посміхнувся, він чудово знав, хто це писав – Роберт, їхній очкарик та поет.

Він подивився на сторінку книги.

Там були такі вірші:

У завулку вузькому

Тонко мгліє туман;

Тінь високого дому

Полонила майдан.

Наближає смеркання,

Мовкне вітер-казкар…

Холодок зов’явання

Обіймає бульвар.

Ніжним полум’ям канна

Серед скверу горить.

Мить життя несказанна

Невідчутно летить.

Петро глянув на обкладинку – це була збірка поезій Володимира Свідзінського.

***

За залізною брамою з газовим ліхтарем алея вела між квітковими клумбами до дверей двоповерхового будинку. Ніжні бутони якихось невідомих високих блакитних квітів досягали вікон, відбиваючись у шибках. Помаранчеві штори надійно приховували напівтемряву кімнат.

Міцний чорнобородий чоловік в костюмі та фетровому капелюсі стояв біля абрикосового дерева, що росло поблизу цегляної прибудови всередині двору. Помітивши Люцину та її гостя він попрямував до них з усмішкою:

- Як добре, юначе, що ви відвідали нас. Моя донька розповідала про вас з таким захопленням!

Чорнобородий потиснув руку Петрові, а той не знав куди подіти свої багряні щоки.

- Познайомся, Петре, це мій тато, - сказала Люцина.

- Дуже приємно, Марк Натанович Леві, - представився чорнобородий.

Петро назвав себе.

- Наскільки я знаю, ви представник нашого доблесного та героїчного робітничого класу? - запитав Марк Натанович, як здалося Петру, трохи іронічно.

– Так воно і є…

- Ну, як там у вас справи? Сталь гартується, метал кується... перемагаємо у соцзмаганнях і досягаємо вершин?

- Точно так, - зніяковіло відповів Петро.

- Ну, молодці! Отже, сьогодні заслужений відпочинок?

- Та ось... мої товариші радгоспу поїхали помагати. А мене…відпустили, Люцина запросила... Сказали, за мене відпрацюють, – відверто сказав Петро.

- Ось вони - приклади справжнього товариства і дружби! - чи то серйозно, чи то іронічно вигукнув Марк Натанович.

- Тату, ну ми підемо? – нетерпляче промовила Люцина.

- Звичайно, йдіть, душенько... І, доню, будь розумницею. Гадаю, ти зможеш організувати дозвілля нашому гостеві.

- А ти вже їдеш?

- Так, за півгодини мені треба бути у наркома. Справи...

- А за мамою коли?

- Душенько, не раніше вівторка. Так сказали світила медицини.

***

Ймовірно батько Люцини служив у якомусь наркоматі. Але в якому саме – про це Петро спитати не наважувався.

Дівчина повела його у дім. З хвилюванням відчуваючи її вологу долоню, Петро обережно запитав:

- А що з мамою? Вона на лікуванні?

- Так, їй видаляли гланди. Гадаю, повинно бути усе добре, наступного тижня мають виписати.

У заштореній кімнаті Люцина засвітила лампу і влаштувала показ фото своїх родичів. Миготіли елегантно одягнені чоловіки, розкішні пані, яких Петро зовсім не запам'ятав. Його хвилювала і захоплювала сама Люцина. Напівтемна кімната робила її ще більш привабливою і загадковою, а музика Моцарта, що лилася з нещодавно купленої у іноземця платівки, створювала атмосферу казки.

Принагідно з показом фотокарток, Люцина оголошувала:

- Послухай, це починається "Арія цариці ночі".

Вони слухали в таємничому мовчанні.

- Ну як тобі «Чарівна флейта»? - запитала Люцина.

- Знаєш, якось виразно… І, так би мовити, душевно та зворушливо, - знайшов потрібні слова Петро.

- Ось слухай сюди, - промовила Люцина, і очі її загорілися. - Знай одну таємницю: коли тобі важко вимови такі слова: «Моцарт. Чарівна флейта». І тобі стане легше. І все зміниться на краще!

- Запам'ятаю! - посміхнувся Петро, зачарований нею.

Після цього Люцина відкрила велику скриньку з лимонного дерева і показала чудові маленькі рідкості: мініатюрні ножиці з гвинтиком з бурштину, маленький театральний бінокль у футлярі, різні капелюшкові шпильки, вуалі, ножичок, флакон з духами…

Це була якась чарівна гра, і коли Люцина вкотре нахилилася до нього, щось показуючи, він насмілився поцілував її в губи.

Це був дотик до богині! Далі Петро вже не міг стримати себе. Він продовжував цілувати її губи та щоки легкими дотиками своїх губ... Його рука пірнула під сукню, він пристрасно стиснув її персо, відчуваючи набряклий сосок. Люцина відповідала йому палкими поцілунками. Вона розстебнула його сорочку, провела по грудях, ніжно гладячи кільця волосся, а він, глибоко і пристрасно зітхнувши, вже пестив її м'які та шовковисті місця.

У голові промайнуло «а чи замкнені двері?», але він уже не міг зупинитися...

Згодом вони лежали під пледом зовсім голі, а одяг безладно звисав з стільця і валявся на підлозі.

Вона шепотіла йому:

- Тепер ти в мене найулюбленіший!

- А ти, любов моя, дорожче мені всіх дівчат на світі!

І він ніжно поцілував її у вушко.

У сусідній кімнаті пролунав гуркіт, ніби щось упало.

- Ой, що ми лежимо! Це ж Лариса повернулася із лікарні! – вигукнула Люцина.

- Лариса – це хто?

- Хатня робітниця! Швидко одягаємось! – пирснула вона.

А час не чекав нікого. Він невблаганно рухався вперед, демонструючи, що життя – це мить.