10 50

Були часи далекі, помаранчеві та ясні

Гули маршрути в ранковій тиші

Та злість пасажирів як хвиля жорстка

Летять нам скарги… до цього звикли вже сповна.

Рідко, ой рідко, подяку напишуть

Частіше емеїл з докором нам лишать.

Та інколи світло крізь втому й роки

Приходять хороші люди й несуть подяки.

Ах, десять п’ятдесят… яскравий був він,

Хоч долею битий, подертий з сторін.

Та їхав прекрасно, надійний, як друг,

Старенький ЗиУшка, перевірений рух.

У цьому є правда, своя естетика днів:

Коли отримуєш маршрут до «своїх» кермів.

Звикаєш до машини, до шуму в кабіні, до ходу,

Вона вже як рідна, у спеку й негоду.

Є в цьому духовність проста й трудова:

Дбаєш про неї, немов то жива

Бо хто ж захоче на зміну вирушать

На тій, що буде в дорозі як мертва мовчать…

І серед стоянки, де сотні машин,

Ти бачиш свою, той помаранчевий спомин.

Та час невблаганний, і біль крізь плече…

Її забирають. Іншу дають. І вже…

Як ото… десять тридцять. Мов новий початок.

Та в серці лишився, з тих далеких часів, помаранчевий згадок.