XIV
Я невідривно дивилася на хвилі океану, які білою піною розбивалися об берег. У мене вдома сиділи дві найдорожчі для мене люлини, і я не знала, чи сваряться вони чи ні.
Напевно, Махеро намагався заспокоїти Йошино, пояснити йому моє становище. Це не надто допомогало. Подекуди я чула як огризався Йошино, і як сварився на нього Махеро.
Серед їхньої нової словесної перепалки я ледве почула кроки, які поволі наближалися до мене. Ніхто не обізвався до мене, отже це була Хоказе.
Вона стала поруч, не сказавши ні слова. Я глянула на неї. Вона також дивилася на хвилі.
— Прийшла читати мені нотації як турботлива старша сестра?
Вона важко похитала головою, але так і нічого не сказала. Краще б вона кричала. Так було б легше.
— Я навіть не знаю що відчувати до тебе. Злість через те, що ти вирішила все сама і не розповіла мені про наших з тобою батьків та свій план чи провину за те, що ти весь цей час була сама, а я була з ними.
— Вони, якщо чесно, така собі компанія. Їх не так просто і терпіти.
Хоказе засміялася, а тоді подивилася на мене. На її очах видінилися сльози.
— У мене є дещо для тебе.
Я потягнулася до шиї і зняла з неї ланцюжок з кулоном. Простягнула Хоказе. Та зацікавлено подивилась на нього.
— Що це?
— Відкрий і побачиш.
Хоказе боязко відкрила кулон. Вона невідривно дивилася на фотографію, яка була у ньому. Сльози вже лилися по її щоках.
— Це ж... Це ж ми з тобою, — тремтливим голосом обізвалась вона.
— З мамою і татом.
— Ти так схожа на тата.
— А ти на маму.
Вона усміхнено кивнула. Хоказе торкалася кулона, як якогось дорогоцінного скарбу.
— Потрібно зробити ще один такий, — крізь сльози сказала вона. — Щоб ми обоє мали його.
— Гарна ідея.
Вона закрила кулон і уважно подивилася на мене.
— Мені важко.
— Я знаю. Мені також.
— Я б хотіла краще тебе пізнати, сестро.
Вона злегка торкнулася мого плеча, і я не в силі себе більше стримувати заплакала, дозволивши обійняти себе.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!