Дві Душі: Інший шлях

Розділ 9

Тіріон

Тіріон їхав у колоні емірійців, відчуваючи незвичну вагу на лівому стегні. «Крилата блискавка» була легкою, але вона наче пульсувала в такт його серцю. Він згадав слова матері: «Він завжди йшов з нами в найтемніші часи». Його вітчим, агент короля Олександра, знав таємниці, які не записували в хроніки. Те, що цей меч належав батьку Неї, тепер здавалося Тіріону чимось більшим, ніж випадковістю — це був зв’язок, який пронизував час і кров.

Даріан Геліас, чий плащ кольору моху робив його майже невидимим серед дерев, притримав коня. Його погляд знову ковзнув по ефесу у формі крил, а ще в очі юнака в яких ще не вщухла буря, все ще живі були образи Верніс і Неї, особливо Неї під дощем. Вона ж напевно зараз ридає, бо він знов від неї тікає.

— Я мало пам’ятаю, але пам’ятаю мужа, котрий колись зупинявся в Лані. У нього ще очі були дивні. Одне платинове, а інше сіре, він зазвичай ховав його за пов’язкою. Гарний був чоловік, пишався своїм малим сином… А потім зник. Тіло так і не знайшли. Тільки через роки меч виявили — на лезі чорна пляма, ніби щось його вкусила чи меч вкусив Щось. 

Рідний, кровний батько Тіріона помер тільки но той народився, від Чихачки. Мати казала, що навіть білі маги не змогли його врятувати. Чихачка це ніби прокляття, якщо людина її сама не переборює, якщо у неї починають боліти груди, то людина не виживає. Буквально згоряє. А от іншого батька, батька Неї він трохи пам’ятав.

Тіріон мовчав. Він пам’ятав Ерроу. Не все, але достатньо. Йому було п’ять, коли той ще був удома. Високий чоловік з пов’язкою на оці, який підіймав його на плечі й казав: «Тримайся міцніше, Тірі, бо світ великий, а ти ще маленький». Який вчив його тримати дерев’яний меч і сміявся, коли Тіріон замахувався занадто сильно. Який колихав Нею і шепотів їй щось ельфійською, від чого вона сміялася. А потім... потім він пішов. І не повернувся.

Мати розповіла правду пізніше, коли їм було вже по 12–13. Тихо, біля каміна. «Ви від різних батьків. Тіріоне, твій справжній батько помер одразу після твого народження. Від Чихачки. А Неїн батько — це сер Ерроу. Він був мені як брат, а потім став чоловіком. І він любив вас обох, як своїх».

З того вечора Нея почала змінюватися. Не різко. Просто... почала дивитися на нього інакше. Не як на брата, а як на когось, хто може бути... іншим. І саме тоді в ній почало народжуватися те, що зараз розривало її на шматки.

— Так, це мій батько.

— Так знай, він би пишався тобою, - підтримав юнака сер Геліас. 

— Я ще нічого не зробив.

— Мені розповіли, що ти врятував маленьку дівчинку від демонічної тварюки в середині її, провівши … диво. Я б її вбив, а ти її врятував. Мені розповіла травниця Марта, як ви з графинею ввалились до неї вночі. І те що я почув, це свідчення дива. 

Тіріон стиснув руків’я сильніше. Чорна пляма на лезі була холодною, ніби ще зберігала дотик тієї крові — чорної, демонічної.

— Якщо я не повернуся, — сказав він раптом, — скажи матері, що я намагався. І Неї... скажи, що вона не винна.

Сер Геліас подивився на нього довго.

— Я скажу. Але спробуй повернутися. Бо схоже ти від чогось чи Когось тікаєш, а втеча це не рішення. 

Тіріон не відповів. Він тільки стиснув руків’я сильніше.

Попереду вже виднілися дерева — густі, темні, за якими мала чекати пастка. Річка Листвинниця гула позаду, вони її щойно проїхали, річка була наполеглива, ніби попереджала. Десь там, попереду, Володар Монстрів.

А в серці Тіріона — дві жінки, яких він не міг обрати. Верніс, яка попросила рік, бо боялася. Нея, яка плакала під дощем, бо він знов тікав. І меч, який важив більше, ніж сталь. І спогад про людину, яка пішла в темряву — і, можливо, ще чекає, щоб хтось продовжив її справу.

Він не знав, чи готовий.

Але знав одне: він не відступить.

Колона увійшла в ліс.

Сільвана підняла руку — сигнал.

Колона зупинилася.

Вона повернулася до Тіріона.

— Готовий?

Він не відповів. Просто зліз з коня.

Чорна пляма на лезі ніби ожила — на мить здалося, що вона рухається, ніби кров усередині ще тепла.

Він ступив уперед.

І ліс ковтнув його.

Сільвана

Сільвана ковзала між деревами, мов розлите чорнило. Її не турбував холодний дощ — вона звикла відчувати стихії як частину свого тіла. Але лист від Магнуса, принесений соколом, палив їй груди сильніше за будь-який мороз. «Форт впаде до вечора». Жодного жалю, жодного слова про тих, хто зараз стікав кров’ю на мурах Фейрілу. Вона пам’ятала іншого Магнуса. Того, хто три тижні тому, забувши про договори й політику, кинувся рятувати її.

«Це той самий Магнус, Сільвано, просто він побачив смерть там, в іншому вимірі», — прошепотів їй вітер чи, можливо, сам Бог Часу.

Вона погодилася на його план. Не лише тому, що Володаря Монстрів треба було зупинити, а й тому, що кохання ельфа — це вирок. Одне і на все життя.

 На світанку Сільвана повернулась до мосту через Листвинницю, там вона і зустріла гвардійців. Капітан про щось розмовляв з зовсім молодим хлопцем що їхав поряд. Від меча віяло темрявою, не тією коли сам меч нею був, ні, він відчув темряву, бився з нею. На ньому була демонічна кров, не демонічного створіння. Самого демона в його істинній формі. Це напевно батько цього юнака, подумала ельфійка. Емірійці бились з демонами та монстрами разом з ельфами, але хлопець здавалось не був емірійцем. Він схожий був на сина Півдня. Отже серед синів Ерланда теж були сміливці.

Виставивши дозорного вони розбили табір всередині лісу. Ну як, невеличкі вогнища, поки армія монстрів досить далеко, але не великі костри котрі можуть помітити шпигуни ворога. Тільки ті котрі дозволять зігрітись. Сільвана підійшла до вогнища де сиділи Тіріон і сер Геліас.

Сільвана підійшла до вогнища без звуків — ніби не йшла, а ковзала. Дощ змивав з її волосся краплі, але вона не звертала на них уваги. Вона сіла навпроти, склавши ноги під себе, і простягла руки до вогню.

— У мене вказання герцога Тіріена. На світанку ми залягаємо до землі разом з кіньми. Герцог написав що ви вмієте це робити. Сподіваюсь, хлопець теж. І чекаємо. Коли почнеться битва ми повинні чекати на сигнал, він нам вкаже напрям куди і коли атакувати.

— Я допоможу хлопцю, сказав сер Геліас.

— Я вірю, - потім повернулась до Тіріона, - Я знаю що ти бився з Альбертом. З його псами. І потім знов з Альбертом в його демонічнІй формі. І що ти вивів Верніс, Нею і Лею живими. Це все, що мені потрібно знати. Я теж в тебе вірю.

Вона подивилася на меч юнака. Вона не знала імені цієї зброї, не знала, чий майстер викував ці розкриті крила на ефесі. Але вона відчувала пляму. Для людського ока це був просто старий слід від запеклої крові, який не взяв час. Для Сільвани це був маяк.

«Демон», — пульсувало в її скронях. Щось на кшталт того що жило в Альберті. Сільвана ніколи не бачила таких істот наживо, але відчувала і трохи не піддалась на його трюки.

Вона глянула на Тіріона. Хлопець тримався за це руків'я так, ніби воно було його єдиним якорем у штормі. «Він навіть не підозрює, наскільки це могутній меч», — подумала Сільвана. Його лезо... воно було давнім. Можливо, навіть давнішим за її діда.

— Хлопче, — тихо промовила вона, не обертаючись. — Не стискай його так сильно. Сталь відчуває твій страх. Ельфійська сталь — а я майже впевнена, що це вона — любить холодний розум, а не гарячі пальці.

ТІріон

Тіріон вперше бачив повнокровного ельфа зблизька. Колись тут жили напівкровки, але їх виловили, коли король Олександр ніби зійшов з глузду (виявилось, його Альберт перетворив на демонічне створіння). А ще раніше навіть купці їздили в Ерланд, як розповідав майстер Тейрін. А тепер він бачить ельфійку на власні очі. Сер Геліас розповів що Сільвана поцілила в око лорда монстрів і цим врятувала Магнуса в Битві з Дзеркалами, а потім поцілила в доросле створіння Альберта. Тіріон уявляв собі сувору воїтильку. А виявилось… на вигляд Сільвані було не більше 20-и чи навіть менше, все ще юні обриси обличчя, великі смарагдові очі і довге срібне волосся. Якби не довгі вуха, що витикались через волосся, могло здаватись що це якась одногрупниця з Академії. Але в її словах відчувалось те що вона значно старша.

Зараз, дивлячись на «Блискавку», він відчував дивну провину. Цей меч бачив перемоги і поразки. Він бачив, як його вітчим, сер Ерроу, напевно загинув захищаючи його, світ і… Нею. Тіріон же відчував себе лише тінню великої людини.

Він знову згадав Нею. Якби вона була тут, вона б напевно обійняла його, щоб розрядити атмосферу. Вона б штовхнула його в плече і заявила, що меч — це просто залізо, а він — це він. Але її не було. Був тільки мокрий ліс, мовчазні емірійці та ельфійка, яка бачила його наскрізь.

«Я не втечу», — пообіцяв він собі, відчуваючи, як холодний метал меча через шкіряну рукавичку ніби висмоктує тепло з його долоні. — «Цього разу — ні за що».

Десь заспівала полівка, приривісто, три рази.

Сер Геліас, затушив вогнище і допоміг Тіріону покласти коня на землю. Сільвана лягла поряд з ними.

— Юначе, можна я поряд з тобою?, - сказала дівчина поклавши свою білосніжну кобилу, подарунок Магнуса, на землю.

Тіріон подивився на капітана, той кивнув.

— Я, Тіріон. 

Сільвана

— Сільвана, я б потисла тобі руку, але трохи зайнята, - посміхнулась ельфійка. І ця посмішка була не сурової воїтельки, а молодої дівчини, котра не проти пошуткувати.

Знов почулась полівка, тепер чотири рази.

— Ви, тихіше, монстри йдуть, - прошепотів сер Геліас.

Тіріон почав тихо кріпити нарукавник.

— Дай я тобі допоможу одягати обладунки, - прошепотіла ельфійка.

Тіріон мовчки кивнув, це дійсно було важко, потрібно було поглажувати тварину, щоб та не підвелась. Зі звичайними конями це було неможливо, та коні в гвардії були навчені. Та все одно, хоч гвардійські обладунки не були чимось важким, хлопець вже був вдягнений в шкіряний дублет, але для кавалерійського натиску він мав ще надягнути, наколінники, нарукавники, горжет котрий прикриватиме шию, та нагрудник.

Ще декілька днів тому вона допомагала їх одягнути Магнусу, а тепер іншому хлопцю. Цікаво, чому він такий молодий, напевно дворянин, в такій небезпечній місії. Від чого він тікає. От вона тікає від Магнуса. Може він теж тікає від того, з ким не може бути разом? 

Вона взяла наплечник і зав’язала його на плечі юнака. Потім інший, потім навколішки переповзла наперед і зав’язала наколінники. В кінці допомогла з нагрудникомю.

— Дай я і тобі допоможу

— Та в мене тільки наплічник, налокотники і нарукавники, я можу і сама… але через паузу, - добре, допоможи.

Обладунки Сільвани були шкіряні. Звісно вона не мала приймати участь в натиску, а підтримувати гвардію у другому ряду, зі своїми стрілами. 

Коли Тіріон завершив зав’язувати шкіряні обладунки дівчини, та тихо прошепотіла, - У тебе напевно є молодша сестра, тільки старші брати зав’язують такі милі бантики, - пошепки мовила дівчина. В очах Тіріона ніби щось прослизнуло, біль. Він не видав емоцій, та Сільвана зрозуміла від кого той тікає.

Тіріон промовчав.

Польовка заспівала п’ять разів, це означало що Армія монстрів чи її розвідники входять в ліс і потрібно сховатись.

Магнус

Магнус стояв на березі Листвинниці, ноги по щиколотки в холодній калюжі, що утворилася після нічної зливи. Дощ уже скінчився, але повітря залишалося сирим і важким, ніби весь ліс дихав йому в обличчя. Він не рухався. Просто дивився на протилежний берег — сірий, розмитий, ще не освітлений сонцем, яке мало зійти за годину.

Барабани почулися першими.

Спочатку тихо, ніби хтось постукував пальцями по дерев’яному столу десь далеко. Потім сильніше — глухий, ритмічний гул, що котився над водою, відбивався від дерев і повертався назад, ніби армія монстрів уже не йшла, а дихала разом з ними. Один ритм. Один пульс. Магнус відчував його в грудях — не страх, не лють, а щось гірше: знайомість. Він уже чув цей ритм. У Лані. У снах. У тих ночах, коли прокидався від власного крику.

Він стиснув руків’я меча. Не для того, щоб дістати його. Просто щоб відчути холод металу. Щоб нагадати собі, що він ще тут, ще живий, ще тримає щось у руках.

Позаду чулося тихе брязкання обладунків — воїни готувалися. Хтось кашлянув, хтось тихо матюкався, хтось молився. Магнус не обертався. Він знав, що вони дивляться на нього. Знають, що він бачив смерть ближче, ніж будь-хто з них. І все одно чекають, що він скаже щось — слово, яке зробить цю мить менш страшною.

Він мовчав.

Сонце ще не зійшло, але небо вже посвітлішало — блідо-сіре, ніби хтось розбавив чорнило водою. На протилежному березі почали рухатися тіні. Спочатку невиразні, потім чіткіші — постаті, що вишиковувалися в лінію. Барабани стали голоснішими. Тепер вони били не десь далеко — вони били в нього.

Магнус повільно видихнув.

Напевно так само дивився король Олександр п’ятнадцять років тому, коли злякався ворожого війська, ворожих барабанів. Навіть Магнус відчував страх, Володар вважався непереможним. І навіть штандарти Луїзи, Марії, Квінтри, союзників з Норланда і Скотії, баронств Вікторія і Сія, і навіть підрозділ бойових монахів Єпископа Надії не давали спокою. Магнус ніби пригадав дитинство, палаючу Лану, страшних рогатих монстрів котрі були більше за людину.  Що якшо монстри викрили його засідку з Сільваною і гвардією. 

На обрії розвиднюватись і стала виходити ворожа армія. Море монстрів з грязі, море мутантів чогось з людиною в пухирях, чорні лицарі в обладунках з чорного металу, наїздники Східних кланів котрі колись присягнули Володарю Монстрів, звіролюди з головами левів і тигрів зі світу Любові. На деяких з монстрів були шоломи з людських черепів, і намистини з людських вух. 

Спереду вони несли хрести, а на них розіп’ятих захисників Фейрілу.

Хтось за спиною прокричав, - Ми усі помремо.

А по центру, о жах, була ельфійка з срібним волоссям. Її оголене тіло на хресті було в численних травмах і порізах. По сірому кольору шкіри було зрозуміло що вона померла досить давно.

Невже це Сільвана, спочатку подумав Магну, ще дужче схопившись за руків’я меча. Але зрозумівши потім що ця нещасна померла декілька днів тому, її напевно зберігали саме на такий випадок як цей, герцог заспокоївся. Це була сестра Сільвани. Дівчина, котру гвалтували в селищі коли він врятував Сільвану, дівчина котра пожертвувала собою заради сестри.

Вперед виїхав вершник, Чорний лицар на коні. Раніше Магнус не помічав, але зараз здалось, що кінь емірійської породи.

— Люди Ерланда, ми вам не вороги і не хочемо вам зла. Єдине, що потрібно нам, це винищити богомерзких ельфів і територію, яку ми вже захопили. . Адже немає потреби вам людям захищати їх ціною ваших життів. Нас безліч і ми зітремо ваше королівство миттєво.  Володар чекає на відповідь… Щоб доказати те що ми вам не вороги, я знімаю шолом.

Це була людина, по акценту, схоже емірієць.

Магнус підійшов до одного з лучників, взяв лук і стрілу.

Герцог під’їхав до кромки річки. В цьому місці річка була доситть вузькою і тому Магнус вирішив що основний удар Володаря буде саме тут. І зійшов з коня.

— У мене є відповідь для Володаря, - прокричав герцог, так щоб посол його почув

— Яка, - запитав криком посол.

— Ось яка, - герцог вмить підняв лук і вистрілив,

— Герцоге Тіріен… я ж теж з Ла…

Посол хитнувся, зробив безглуздий крок назад, потім розвернуся і важко звалився у прибережну твань. Чорний обладунок ляснув об воду, і течія Листвинниці почала повільно вимивати з-під шолома сіру рідину, що колись була мозком емірійця.

Норландці і скоти заревіли, жінки-воїтельки цього союзного племені заверещали. А лицарі почали стукати в щити.

Магнус підняв руку, і все затихло.

— Друзі, сьогодні ми або виправимо гріхи наших батьків, або загинимо.

— В будь-якому випадку нас оспівають в легендах, - почувся голос лорда Ясакура, вождя Нордів і Скотів, котрий під’їхав на коні до герцога.

Стало чутно звук барабанів. А потім і страшний рев від якого здригнулась земля. Монстри пішли в наступ.

Листвинниця була швидкою річкою, особливо весною. Її течія мала сповільнити рух ворожого війська.

Тому Магнус від’їхав від берега і скомандував артилерії катапульт, лучникам і застрільникам приготуватись. Страшний рев наближався, рогаті монстри влетіли в води річки. Небо розсікли перші вогняні кулі з ворожого боку.

Були чутні команди офіцерів, - Розсипний стрій! Але деякі ворожі кулі досягали своєї цілі і чутно було крики тих хто загорівся.

Коли ворог добрався до середини ріки, а на їх берегу утворився натовп.  Магнус підняв руку і крізь стрій лучників і застрільників виступили копійники, щитники Нордів і сформували стрй біля берега. А лучники, застрільщики і артилерія зробили залп.

Річка окрасилась в червоний колір, зі згустками білої грязі. Тіла монстрів заважали їм пересуватись, та ворог продовжував несамовито тиснути…

Тягнулись години. Ворог добрався до щитників і копійників і там почалась рубка.

Крики, ріки крові, вогонь, відрублені конічності. Ось ворог проривається на гору, Сам Магнус бачить якогось рогатого бико-мужа, сходиться з ним в двобої, герцогська булава розбиває тому череп наче гнилий томат. Інший монстр валить коня герцога… Де, де ж сигнал.

Удар, ще удар. Все ніби мариво з грязі, попелу, криків, крові і вогню. Як тоді коли він стояв малим хлопчиком в Лані.

Зібравшись з духом, Магнус проревів - За Ерланд, За Арію! За Надію! і з несамовитою люттю почав рубати ворога ще дужче.

Міхаель Дружко

Битва мала бути за декілька кілометрів від міста, звісно тут можливо теж мали б бути війська монстрів. Тому коли на обрії з’явились війська монстрів, захисники Еміля не думали що буде щось нове. Все ж таки штурмувати річку легше, ніж річку і містечко з кам’яними мурами. Благо стіну встигли полагодити після битви з немертвими. Все починалрось як і у Магнуса на берегу річці. Рогаті монстри почали форсувати річку, полетіли вогняні снаряди, з обох сторін. Як і у Магнуса битва стала пеклом, вогнем, криками, ревом монстрів.

Міхаель в ранці напився, він знав що сьогодні загине. Він не вірив в перемогу людей. Добре що Лея, там в Луїзі, проживе трохи довше.

Навіть таран і осадні башти не здивували капітана гвардії міста, Сер Луціюс був готовий. Вони навіть евакуювали мирних жителів до Луїзи. Але він не був готовий бачити вершників на рогатих конях, котрим річка була по коліно. Точніше він не встиг здивуватитсь, як його вбила вогняна куля з катапульти. Зруйнувавши частину стіни.

Сер Дружко вирішив продати життя задорого. Він пригадав юність і рубався словно вовк, але тут з одній з башт він побачив щось дивне. На одному з тих рогатих коней був вершник в золотій броні, а біля везли яскраві кристали, котрі світились райдужним світлом.

— Що це?

— Напевно це те про що нам казали, запалити вогні на центральній башні. Побігли.

Дружко і його напарник вибігли на вулицю, де всюди йшов бій і побігли до площі, де була церква з тією баштою. Але не встигли вони вибігти на площу, як їх оточили чорні лицарі. І Дружко отримав по голові.

Він не пам’ятав скільки пролежав, але очнувся, в очах було криваве марево. В місті все ще лунав бій, але схоже місто скоро впаде

Міхаель торкнувся голови, там відчувалось щось мокре, липке і тепле.

Та вогонь все ще не горів.

На ногах, хитаючись, він піднявся на башту.

Спробував підпалити.

Не вийшло.

Старий гвардієць пригадав свою покійну дружину, - Міхо, якщо кресало не дає іскру з першого разу, воно дасть з другого.

Спробував знов,

Загорілось.

В небо почав підніматись червоний дим. Колись давно це був знак що в королівстві новий король. Символічно… це зараз.

Міхаель Дружко сів біля стіни.

Він потягнувся до шиї — там, під коміром, висів маленький шкіряний мішечок. Усередині — пасмо волосся Леї, зав’язане стрічкою, яку вона колись сплела для нього, ще до того, як він почав пити. Ще до того як він перестав бути для неї батьком…

— Лейо, доню, пробач мені…

І замовк.

А над містом піднімався червоний дим.

***

— О дивиться мілорде, над містом червоний дим.

— Напевно ці трусливі людишкі вітають нас як їх нового короля, Володаря.

Тіріон і Сільвана

Тиша тривала дуже довге. Ну як, тиша, вдалечині лунали крики і шум битви. Аж знов заспівала польовка, шість разів, а потім прирівісто два рази.

— Дивно, це інша сторона… Виступаєм, тихо сказав сер Геліас.

Вершники піднялись на коні і схопили свої довгі піки, тихо рушили в сторону від битви. Але там теж був цей шум. Тіріон одягнув шолом і сам підняв коня, а потім сів на нього.

— Цей покидьок розділив армію на дві частини, - крізь зуби підсумував капітан емірійської гвардії.

Через довгі хвилини, що казались вічністю, гвардійці виїхали туди де закінчувався ліс.

Армія Володаря штурмувала місто, схоже це Еміль. І схоже бої вже на вулицях. Чи напевно різанина. Та їх ціль була перед мурами, сер Даріан Геліас впізнав кристали. Вони вже зруйнували одного разу подібні, в Битві (за Фейріл) з Дзеркалами, та битва де вперше вони перемогли монстрів.

Там були і величезні вершники в золотих обладунках, котрі охороняли ці кристали. З іншої сторони майже біля лісу стояла артилерія.

Сільвана подала знак капітану, спішавшись як і деілька гвардійців. І рушили в сторону артилерії.

Сер Геліас повернувся в сторону гвардії.

— Сьогодні ми переможемо або помремо! Але хай нам посміхнеться Надія!

— Хлопче, тримайся за мною, мовив він вже Тіріону.

Юний барон кивнув, поправляючи плюм-хвіст свого шолома.

Сільвана і її загін зникли в хащах.

Капітан підняв піку до верху, а потім направив її в сторону ворога.

— За Емірі, За Надію! І гвардія ринулась в атаку.

Коли вони від’їхали з лісу, капітан скомандував, -  Клин! 

***

— Мілорде, артилерія замовкла.

— Цікаво чому…

Володар монстрів розвернувся і побачив чому, та вдіяти він вже нічого не міг. На нього, ощетинившись піками, під синім прапором з білим хрестом неслись вершники. Єдине що він встигав це запригнути на свого гігантського скакуна і повернутись в сторону ворога і витягти гігантський Моргенштерн.

— Але мілорде, вам потрібне відступити в місто, там ми їх зажмемо

— Щоб я, Володар Непереможний, творіння Любові боявся якихось людисьок. Кожен мій гвардієць вартий їх десяти, разом з конями. 

— Але…

— Ти сумніваєшся?

З цим питанням Володар кинувся на вершника що був попереду.

***

Тіріон побачив що ці гіганти в золотих обладунках не встигали сформувати стрій проти клину котрий на них нісся, тому вирішили прийняти бій персонально.

На них, точніше на сера Геліаса нісся найбільший з гігантів. Ось він замахується на капітана. А піка сера Геліаса прямує в самого золотого лицаря.

Піка вдаряє першою за моргенштерн, та ламається. Сила удару мала б скинути вершника. Та ні. Сер Геліас від сили протиудару нахиляється назад і тут його разом з конем змітає моргенштерн. Тіріон встигає стрибнути з коня в останній момент, коли Володар проноситься повз. Той повертається до нього лицем. 

***

Володар знісши одного вершника з конем, побачив що інший кинув піку і стрибнув з коня. Треба було полишити, зайнятись іншими гвардійцями. Та Володар відчув щось. Сморід. У цього була ельфійська сталь і ще щось… демонічна кров на ній.

Володар почав повертати свого коня в сторону Тіріона.

***

На землі Тіріон миттю піднявся і оцінив супротивника, єдине не прикрите місце це нижня частина його скакуна. І щілини між пластинами обладунку, особливо на ногах і руках. І він неймовірно сильний, якщо та штука, моргенштерн влучить - Я труп, - подумав молодий барон.

— Що хлопчику, боїшся, вже впісявся? Віддай мені свій меч і смерть твоя буде швидкою.

Це чудовисько вміло говорити людською мовою, - подумав Тіріон. У відповідь він Тіріон посміхнувся і зробив декілька кроків тримаючи щит, до піки що лежала поряд.

— Добре хлопчику, ти помреш дуже боляче.

Володар розвернувся і попер на Тірон. В останній момент коли той вже стрибав на хлопця, барон присів і підняв піку, тримаючи її двома руками, коли один кінець встромлений в землю, а гострий підняв прямо в пащу тварюці.

Тріск дерева був подібний до пострілу з гармати. Піка ввійшла глибоко в груди скакуна, і той, видавши захлинаючий рев, почав завалюватися вперед, перетворюючись із грізної зброї на гору мертвого м’яса. Володар, не очікувавши такого примітивного, але смертоносного прийому, вилетів із сідла. Золоті обладунки гучно брязнули по бруківці тракту перед містом.

Тіріон встиг відкотитись, але рука онеміла від удару. Добре що це була ліва рука з щитом. Юнак вихопив Блискаву, ельфійський метал вібрував в руках. Древня сталь чула давнього ворога.

***

Володар відчув азарт котрого давно не було, напевно з часів боїв в Аваліні. Коли він бився з князем ельфів. Звісно з хитрощами, він же пам’ятав що його має вбити ельф. Це ж була людина, хлопчик. Але розумний хлопчик. Навіть захотілось зробити його Чорним лицарем. Ехх, - подумав Володар.

Розвернувшись, приготувався вбити цього “молокососа”.

***

Звісно впавши цей в обладунках не загинув, він піднявся і почав розкручувати свою зброю. Тіріон не чекав коли супротивник атакує, атакував сам, різко змінивши напрям бігу в момент коли моргенштерн мав би його прикончити. Тіріон користуючись що він швидший ніж Володарь, піднирнув і наніс удар між пластин котрі захищали ногу, перерізаючи сухожилля ноги. Та вже коли він відпригував наступний удар моргенштерна налетів на нього, Тіріон тільки встиг вскинути руку, котра прийняла удар. І відлетів на декілька метрів.

І відчув різку біль в цій руці. Напевно вона зламана. Юнак встав, відкинувши залишки щита. Хлопця врятувало те що удар був трохи по касательній.

Сільвана покінчивши з катапультами, через те що ельфійський зір значно гостріший за людей, побачила що Тіріон б’ється з найбільшим з золотим. Перед нею пропливли картини як її батько і дядько бились з цим чудовиськом на вулицях Аваліну. І зараз це чудовисько зараз вб’є цього сміливого юнака.

Ельфійка свиснула і до неї прилетіла її кобила. Вскочивши Сільвана кинулась в сторону Тіріона

Володар монстрів посміхнувся і піднявшись, кульгаючи почав наближатись до Тіріона.

— Мати, пробач мені, я не схоже не повернусь.  Верніс, схоже я не дочекаюсь… Нея… Посміхаючись монстру у відповідь, перехвативши правою рукою Блискавку, Тіріон вже готувався прийняти смерть.

Та тут Володар шарпнувся, зупинившись. З його плеча стирчала стріла.

***

Звісно з ногою проблема, треба віддати цьому хлопчику належне, він хороший воїн, можна прям закохатись в ці карі очі. Та зараз я його вб’ю, - думав Володар

Ось він вже розкручує монгерштерн. Як він чує свист, сильний удар і біль в плечі.

Це ще хто.

На білому коні, зі срібним волоссям, лучниця. Ельф.

І тут на Володаря накатується страх. “Тебе вб’є найкрасивіше зі створінь Надії, ельф”, - чує він слова пророчиці сказані багато віків тому.

— Володарю, кристали розбиті, потрібно відступати.

Володар Монстрів так захопився двобієм, як і його гвардійці споглядаючи за цим, що не помітили що емірійці знищили кристали. Більш за те, емірійці зрозуміли як бити цих гігантів, оточували по кілька і цілили в місця між пластин. Емірійці не дрогнули навіть втративши свого капітана.

І Тіріон дав їм час. Дав час гвардійцям

Нажаханий, Володар машинально кинув моргенштерн, і вхопившись за руку одного зі своїх лицарів застрибнув на скакуна,  а потім вони втекли, як і залишки його гвардії.

Побачивши втечу свого лідера, серед лав монстрів почався хаос. Грязеві монстри розпадались. Емірійці били тих Чорних лицарів котрі чинили опір, і інші створіння, котре не тікали. Та стало зрозуміло, Ерланд переміг.

— Тіріоне, не треба так бігти на зустріч зі смерттю. Ти ж знаєш хто це був, - до Тіріона підійшла Сільвана, попередньо стрибнувши з коня.

— Не знаю. Хто це був?

— Це сам Володар Монстрів.

— Ось тепер у мене трохи трусяться ноги, - відповів Тіріон.

— Розумію, - посміхнулась ельфійка, - як плече?

— Болить.

— Магнус написав що ти плануєш йти в Авалін. Щодо того щоб знайти як спосіб запечатати Дарк Блад. Я тобі допоможу.

— Дякую.

— Не дякуй, ти допоможеш і мені, - а потім додала, - Сподіваюсь ми станемо друзями.

— Теж сподіваюсь, до речі … якщо вже до того йде, називай мене Тірі. Як друзі називають.

— Сільфа…

— Як духа вітру?

— Так мене називала сестра.

Коли юнак пішов в сторону капітана, Сільвана додала, - Тільки Тірі… пообіцяй мені наступного разу позовеш на допомогу, бо я можу не побачити. А я більше… більше не хочу втрачати дорогих мені людей.

Магнус

Трохи перед тими що були описані попередньо. Монстри вибрались на берег і почали тіснити, вже лівий фланг був продавлений. Там з останніх сил бився Ланс і Срібні Лелеки. Ворог був вже біля самого герцога. І саме страшне. Чорні лицарі це його земляки, емірійці. Вони зрадили, зрадили пам’яті батька Магнуса, сер Кай Тіріен бився за них, помер за них. А вони…

Удар, ще удар. Герцог відчув біль в руці. Він встиг прикритись тільки рукою від булави.

Повітря, повітря нема.

Навколо грязь, він падає. Потом підіймається. Хтось б’є його по голові. Він падає знов, Його підхватують під руки.

Вже втрачаючи свідомість він чує, - Вони розпадаються, вони розпадаються! Їм вдалось!

— В Атаку, за Ерланд, за Надію, - кричить хтось поряд.

Тіріон

Після слів Сільвани, котра йшла поряд, Тіріон зрозумів що йому повезло вижити. Але Надія всміхнулась не всім. Багато хто не вижив або став калікою на все життя. І Вона не всміхнулась капітану емірійської гвардії, серу Даріану Геліасу.

Він лежав на землі. Мало того що він був під своїм конем, своїм старим другом, голова котрого зараз була схожа на криваве місиво, так він ще розумів, метал кольчуги зараз змішався з його нутрощами, ребра і ліва рука розтрощені і там напевно крововилив. Жити залишилось хвилини. Але він радів. Ні, не смерті. Вони розбили Армію Володаря Монстрів. Він бачив як це страшне військо перетворилось на переляканий натовп. Як сам Володар Монстрів втік. Котрого переміг молодий хлопець, для котрого це була перша повноцінна битва і тендітна ельфійська дівчина.

— Пане Геліасе, ми вас витащимо. Сільвано, знайди чим можна приподняти коня, щоб витащити цього лицаря. А я побіг шукати білого мага.

— Тіріоне… якщо ми його порушемо, він відразу помре від крововиливу.

— Тіріоне, стривай, дівчина права, повір старому гвардійцю.  У мене для вас двох є прохання. Я знаю що у вас важлива місія в ельфійських землях. Прошу, щоб що не сталось, після, кхе-кхе, - гвардієць закашлявся кров’ю. Сільвана сіла на коліна й витерла пальцями кров з його губ. — Щоб що не сталось, ви повернетесь і будете поряд герцо…га. Якщо, - кха-кха, - лицар знов закашлявся - від кого ті тікаєш це через…правила. Подумай, чи так це важливо. І ти дівчино теж. О… Лізо. Ти тут теж? Так, я йду, нарешті вільний…

Лицар не дочекався відповідь, але напевно знав що ті двоє погодяться. Примуть цю ношу без питань.

Сільвана закрила очі гвардійця рукою і прошепотіла, - Нехай світ Надії пребуває з тобою, сер Даріан Геліас, і освітить світлом у Вічності. Твій шлях, твоя битва завершена, тепер ти можеш бути з рідними.

Але після цього постала пауза. Сільвана і Тіріон дивились один на одного. Бо вони знали від кого вони тікають.

Почулись кроки. Втомлені гвардійці, дехто кульгаючи, підійшли до тіла свого капітана. Вони зняли шоломи, ті хто ще був в них. Тіріон теж… Піддавши своє мокре, спітніле волосся повітрю, котрий ніс в далечинь гарь битви і душу сера Геліаса.

Шолом гупнув на землю, хлопець вже думав іти у місто. Йому потрібен був білий маг чи лікар. Та позаду почалось.

— Тіріон! Тіріон…

Хлопець повернув голову, Сільвана втомлено усміхнулась і теж почала скандувати, - Тіріон, Тіріон.

Гвардійці оточили хлопця і підняли на руки. Хтось крикнув «За Надію!», хтось просто повторював його ім’я — ніби молитву.

Тіріон і собі почав скандувати, - Сільвана! Сільвана!

Дівчина зробила вигляд, - “Чому. Я?”, та хлопця почули і гвардійці підхопили і ельфійку.

Гвардійці оточили хлопця і підняли на руки. Хтось крикнув «За Надію!», хтось просто повторював його ім’я — ніби молитву.

Тіріон і собі почав скандувати:

— Сільвана! Сільвана!

Дівчина зробила вигляд, що здивована — «Чому я?» — злегка розвела руками, усміхнулася кутиком губ, але очі її вже блищали. Гвардійці підхопили крик миттєво, як вогонь по сухій траві. Хтось навіть засвистів, хтось ударив кулаком по нагруднику — звук вийшов глухий, але радісний.

Її теж підняли — легко, ніби вона не важила нічого. Срібне волосся розлетілося, довгі вуха на мить виблиснули в останньому промені сонця, що пробивався крізь дим. Вона спочатку спробувала вирватися — рефлекторно, по-ельфійськи, — але потім здалася, розсміялася тихо, але щиро. Руки її лягли на плечі двох гвардійців, ніби вона справді боялася впасти, хоча всі знали: вона б і в повітрі втрималася б стрілою.

Тіріон, все ще на руках у інших, простягнув до неї долоню. Вона відповіла — їхні пальці стикнулися на мить, міцно, як клятва. Гвардійці заревли ще голосніше, змішуючи два імені в один ритм:

— Тіріон! Сільвана! Тіріон! Сільвана!

І в той момент, серед криків, диму й запаху крові, щось змінилося. Не перемога над Володарєм — вона вже була. А щось інше, маленьке й дуже людське: вони двоє, які щойно билися пліч-о-пліч проти найстрашнішого ворога, тепер стояли (чи висіли) на руках у тих, хто бачив у них не просто юнака й ельфійку, а тих, хто дав надію, коли її майже не лишилося.

Тіріон подивився на Сільвану крізь гамір. Вона подивилася на нього. І в її очах було не здивування, а розуміння — те саме, що він відчував сам: ми ще не закінчили тікати, але за ними є ці мужні люди.

Гвардійці повільно опустили їх на землю. Хтось плеснув Тіріона по здоровому плечу, хтось поцілував Сільвану в тильну сторону долоні — старий емірійський жест поваги. А потім усі замовкли, бо зрозуміли, це тільки початок війни. Їм ще потрібно звільнити свою батьківщину, Емірі. 

Емірі ще не вільна. Фортеці, що століттями стримували степ і демонів, досі в руках ворога — або в руїнах. А для багатьох із них, старих гвардійців із сивиною під шоломами й шрамами старішими за Тіріона, ця земля — не просто поле бою. Це їхня батьківщина. Та, за яку вони присягали ще хлопцями, коли Емірі була окремою країною, а не захоплена монстрами земля. Та, де вони ховали матерів, де освячували дітей, де колись сподівалися померти спокійно, а не під копитами монстрів.

Тіріон підняв Крилату Блискавку і щосили гукнув, - За Ерланд, За Емірі, За Надію.

— За Ерланд, за Емірі, - відповіли гвардійці.

Скандування стихло повільно, ніби хвиля відійшла. Гвардійці почали розходитися, хтось уже шукав мага, хтось просто сидів біля вогнищ.

Сільвана вже була в сідлі.

— Я тебе знайду пізніше. Відпочивай.

І поїхала в сторону де був Магнус.

Магнус

Відкривши очі, перше що побачив це Сільвану.

— Сільвано…

— Мовчи, тебе сильно поранено. Але Білі маги сказали що через декілька днів ти встанеш.

— Як битва?

— Ми перемогли.

— Невже… , - герцог сіпнувся щоб піднятись.

— Так, той юнак, котрого ти прислав, бився з Володарем Монстрів. Один на один.

— Тіріон? Барон Ітіль?

— Так, він… і він переміг.

— Думаю, ти йому допомогла, … як допомогала мені завжди. 

— Трохи.

Але герцог вже почув “Сільвана, Сільвана, Срібна зоря.”

— Вони скандують твоє ім’я.

— Так, через Тіріона. Вирішив розділити свою славу

— Я радий що в тебе буде такий супутник… Але, можливо ти залишишся, - запитав поранений герцог, - ти мені потрібна, я знайду тобі місце при дворі. Вів’єн хороша, красива, але… Мені потрібна саме ти.

Сільвана

Сільвані хотілось сказати так, кинутись до цього пораненого воїна. Але…

— Ти знаєш, я хочу. Але не можу.

— Я звільню Авалін…

— Після Емірі. З кожним днем моїх людей менше.

— Це відмовка, Сільвано, - потім герцог додав, -  Ти робиш мене нещасним.

— Ти старший за Вів’єн. Ти несеш за неї відповідальність.

— А якби її не було?

Сільвана підвелася. Очі сухі, але голос тремтів:

— Ні. Навіть тоді — ні.

Ти б міг би не обирати корону, міг би зробити свого друга королем. І я б билась з тобою до самої смерті, - але ці слова звучали тільки в голові Сільвани.

Нея

Вночі новини про перемогу в битві на річці Листвинниці долетіли до Луїзи. Магнус написав листа Верніс про своє поранення і тому та сприйняла наступну звістку про поранення Магнуса спокійно, а от Тіріон на свою вдачу (чи ні, вирішувати тобі любий читачу) не писав своїм. Напевно знав як відреагують його жінки. Але написали за нього. Лист був дуже короткий. “Бився з Володарем монстрів. Поранений”

Глашатай щасливий, бо перемога, але зі сльозьми на очах увірвався до маєтку Ітілів в Луїзі. Нея якраз спускалась з другого поверху, як побачила як леді Кетрін зблідла і впала. Нея мігом кинулась до матері, разом зі служкою. Той приводив жінку до тями. Листа, на своє горе леді Кетрін випустила з рук.

Нея розгорнула листа. Зблідла. Очі розширилися, ніби хтось ударив. Вона не сказала ні слова — просто вилетіла з дому в хатньому легкому одязі, боса, волосся розпатлане. Заскочила на кобилу матері й помчала в ніч, у бік Еміля, ніби від цього залежало її власне дихання.

— Ех… — видихнула Кетрін, трохи зібравшись.

Вона подивилася на двері, куди щойно вилетіла дочка.

— Вранці я теж поїду в Еміль.

Служка мовчки подала їй склянку води. Леді Кетрін узяла її тремтячою рукою.

«Тільки б він був живий», — подумала вона.

Верніс

Верніс якраз гуляла вулицями Луїзи, коли повз пролетіла Нея — вихор із волосся й легкої тканини. Верніс упізнала її миттєво. В ній щось клацнуло.

— Вер, хто це? 

— Думаю, це Нея.

— Сестра Тірі?

— Так… — задумливо відповіла Верніс.

— Вер, слухай. Якщо вона так полетіла, то й ти маєш теж.

— А як же ти?

— Я вже не маленька. Ви вдвох з Тірі мене врятували. Ти мені дала дах над головою. Біжи до свого хлопця,— мовила Лея.

Залишивши Лею святкувати на площі, Верніс помчала, до Академії, де тимчасово мешкала. Швидко перевдяглась в тренувальний костюм, потім подивилась на шафу, “Та ж мала дурепа вилетіла в чому була” і взяла кофтинку з шафи.

Після того побігла вниз і сідлала одного з коней Академії. Вона знала де конюх тримає ключ, а той зараз, напевно, як і більшість містян святкує перемогу в трактирі чи на площі… 

Взяла коня, він хоч і був вже поважного віку, але все ще був сильним і виносливим.

— Ксаре, мені потрібна твоя допомога.

— Фрррр, - відповів кінь.

Тіріон

В таборі почалось святкування перемоги. Але Тіріон не міг, перед ним стояло обличчя сера Геліаса. А потім і його вчителів, Тейріна, Сіріола та директора академії Серігуса. А ще загинуло більше людей, навіть сьогодні близько половини гвардійців загинули чи були поранені. Стошнило, чи це ель котрим його вгостили лізе назад. Тіріон не був п’яний, самі ноги його несли спочатку в табір Магнуса, котрий стояв біля міста. З ним навіть привітався якийсь лицар з емблемою лелеки на грудях. Тіріон теж махнув рукою.

Цей хлопець з довгим світлим волоссям було хотів підійти до Тіріона, - але до того підбігли світлі маги, Ваша світлість вам не можна рухати рукою так різко, ми її тільки но приростили.

Далі ноги понесли його за табір.

І там він почув голос, спів — тоненький, дуже красивий і водночас дуже сумний.

— Еййаах, айййаа, еріа лааа нааайана… — линуло здалеку, ніби вітер крізь листя.

(Це поклик: «До Айї… під Айєю… душа тече до Надії…»)

Коли Тіріон вийшов на галявину, він застиг.

Дівчина-ельф, її срібне розпущене волосся світилося в променях Айі, стояла над…

Тіріон усе зрозумів одразу. Закрив очі й подумки почав молитися — людською мовою, тихо, як у дитинстві.

— Зніми обладунки й меч, — почулося шепотіння Сільвани. — Тільки так ми зможемо відправити Беріл у Вічний Храм Надії… щоб вона потім переродилась.

Тіріон мовчки розстебнув ремені. Блискавка лягла на траву, обладунки впали з глухим стуком. Сільвана підійшла й допомогла йому — пальці торкнулися його плеча, коротко, але міцно.

— Це Беріл, моя сестра, — сказала вона тихо. — Вона старша на кілька років. Ми… з матір’ю тікали з Аваліна, вже більше як п’ятнадцять років тому. Знайшли віддалене селище. Ховали вуха. А потім один із селян видав нас монстрам. Маму вбили одразу…

Голос зірвався. Сільвана опустилася на коліна й заплакала — тихо, але так, ніби все, що тримала в собі роками, нарешті прорвалося. Тіріон опустився поруч і обійняв її — не міцно, а так, щоб вона відчула: він тут.

Вона не могла виговоритися з Магнусом — з коханцем є межа. Хоч вони й розділили біль втраченої батьківщини, але зараз, біля тіла сестри, накритої плащем, їй потрібен був хтось, хто не вимагатиме відповіді.

Тіріон дивився на зорі, на промені Айі, що падали на галявину, і думав: у цьому прекрасному світі, під таким світлом, стільки горя. Смерть — і, можливо, щось гірше за смерть. І воно скрізь.

Тіріон і Сільвана

Тільки зараз ельфійка зрозуміла що Тіріон менше її зростом, як її померла сестра, не на дуже багато, хоч зараз вони сиділи. Але він… наче молодший брат. Котрого у неї вже роки не було. Та й той був двоюрідним, братом наслідувачки Аваліну і вони не те щоб спілкувались, і тим більше не ділились болем. І дужче притулилась. Для Тіріона це була несподіванка, бо він ледь відчутно сіпнувся.

— Ще хвилинку, будь-ласка, - прошепотіла дівчина.

— Угу.

Волосся юнака пахло потом, пилом битви.

Заспокоївшись дівчина підвелась і простягла руку Тіріону, - Давай завершимо Айя уноа, проведемо Беріл туди де вона очікуватиме щоб знов переродитись. Можливо в кращому місці.

— Ельфи вірять в переродження, - спитав Тіріон коли підвівся.

— В інших світах. Уяви, можливо колись в якомусь світі я була величної воїтелькою немертвих, - дівчина скорчила “рожу” схожу на зомбі, - “Кхее”, або Королевою банші.

Тіріон зі здивуванням дивився на цю срібноволосу дівчину під променями Айї, ще хвилину вона ридала уткнувшись в його плече, а вже зараз він бачить легку посмішку.

— А ти звісно, теж був величним воїном… з льодяним мечем… ні, з вогняним. І ми билися разом… і проти одного одного.

— Немертві не живі, і я не ельф.

— Проте в іншому світі ти міг би мати крила. І вогонь. І мене на спині, — посміхнулася вона вже ширше.

Тіріон тільки хмикнув, але кутики губ здригнулися.

— Переродження для усіх дітей Надії, - а потім вже більш серйозним тоном запитала.

— Нам потрібен хмиз. Допоможеш мені?

— Звісно.

Тіло було крижане, від нього вже йшов легкий солодкуватий запах гниття. Вони поклали цю нещасну на постіль із гілок і сухого листя. Сільвана знайшла весняні квіти, сплела вінок і одягла на голову Беріл.

Вона подивилася на Тіріона — очі сухі, але голос тремтів.

— Повторюй за мною.

— Беріл ана Сол ум Ая, Наная ар найана…

Тіріон повторив тихо, незграбно, але старанно.

Сільвана продовжила — голос її став чистішим, ніби спів розчиняє холод навколо:

— Беріл ана Сол ум Ая, Данана арана аная ар Найана ундулух Аріа ан тананх Люміріет…

(Переклад приблизно десь такий: Беріл перед Сол і Айя, шлях твій наразі — з Надією з Арії в храм Надії.)

Вона співала, і волосся її знову почало світитися — слабко, але помітно, ніби Айя справді слухала. Тіріон стояв поруч, тримаючи холодну руку Беріл у своїй. Він не знав, чи правильно робить, але відчував — це важливо. Для Сільвани. Для Беріл. Для нього самого.

Раптом йому здалося, що поряд з’явилася інша світловолоса ельфа — у білосніжній сорочці, наче він тримав не мертве тіло, а живу дівчину. Вона була менша за зростом за Сільвану. Зовсім трохи. Зростом як сам Тіріон. Її зелені очі дивились в його.

— Тіріоне, слухай що мовлю. Землі оповиті сльозами наших народів мають таємницю. Таємницю твого батька, котрий в твоєму серці. Стріла і різні очі, він взяв темряву на дотик.

— Звідки… звідки ти знаєш?

— Мертві бачать більше. Слухай уважно! Дитя Любові — це не найбільше зло. Дітей Віри одинадцять, та одна з них є дочкою Надії. Ти і та, що зі сріблом у волосі, вже колись зникали. Тільки майбутній король знає про це. Але Та Сутність, що повернула назад, не д…

Образ почав мерехтіти й зникати.

— Д…ую що поряд з… строю… — лунав шепіт Беріл.

Тіріон завмер. Слова були уривчастими, але сенс пробився крізь холод і темряву: «Дякую, що поряд з сестрою». Він стиснув її руку сильніше — востаннє.

— Тіріоне, що з тобою? Відпусти її руку, ти блідий наче смерть. Не можна так довго тримати мертвих під час Айя уноа. Вони можуть забрати тебе з собою.

Після цього Сільвана сіла навколішки, взяла жменю хмизу й кресало.

Іскра вилетіла. Хмиз задимів. Сільвана поклала хмиз під це імпровізоване ліжко, на котрому лежало тіло Беріл.

Вогонь спершу невпевнено лизав сухе листя, пускаючи тонкі цівки гіркого диму, але швидко набрав сили. Золотисті язики полум’я, наче живі істоти, поповзли вгору по соснових і дубових гілках, перетворюючи нічну темряву на тремтливе жовтогаряче марево.

Тіріон зробив крок назад, все ще відчуваючи на долоні примарний холод маленької руки, яку він тримав мить тому. Біль у зламаному передпліччі пульсував у такт вогню — гаряче й невблаганно. Він дивився, як полум’я торкається вінка з весняних квітів на голові Беріл. Пелюстки згорталися й чорніли за частку секунди, вивільняючи останній аромат весни, що змішувався із запахом диму.

Сільвана не відводила очей. У світлі багаття її обличчя здавалося висіченим зі світлого мармуру, а срібне волосся сяяло так яскраво, наче воно саме було джерелом світла. Вона більше не співала. Вона лише шепотіла губами слова, які Тіріон уже не міг розібрати.

Коли вогонь повністю огорнув тіло, з тріскотом хмизу в небо злетіли тисячі іскор. Вони підіймалися високо-високо, в бік блідої Айї, наче маленькі світлячки, що поспішають додому. На мить юнакові здалося, що в цьому танці іскор він знову бачить той самий силует — маленьку ельфійку, яка більше не була скута крижаним заціпенінням смерті. Вона була вільною.

— A-na-ya, Beril... — ледь чутно видихнула Сільвана, коли основний жар змусив їх відступити ще далі.

Вогонь ставав білим, чистим. Він забирав не лише плоть, а й увесь той жах, який дівчинка пережила перед смертю. Поступово запах гниття зник, витіснений чистим ароматом соснової смоли та розжареного вугілля.

Тіріон відчув, як з цим вогнем виходить і його власна напруга. Він стояв поруч із ельфійкою, відчуваючи тепло її плеча. Вони були вдвох посеред величезного, ворожого світу Арії, але зараз, перед цим багаттям, темрява навколо здавалася не такою вже й всесильною.

— Все, — тихо сказала Сільвана, коли від ліжка залишилися лише розпечені вуглинки. — Тобі треба спати. І мені теж. Завтра... завтра ми будемо іншими.

Дівчина відійшла трохи від вогнища і, сівши на землю, притулилася до дерева — до дуба, що ріс неподалік.

— Тіріоне, повертайся в табір. Завтра… точніше вже сьогодні там зустрінемось. Я хочу залишитись тут, сама.

(Хоча насправді Сільвана хотіла попросити, щоб він залишився. Точніше, їй хотілось, щоб тут опинився інший чоловік.)

Тіріон кивнув, але зробивши крок, повернувся і стягнув з себе стьоганку. Підійшовши до Сільвани, трохи прикрив її, як ковдрою.

— Воняє.

— Мій піт краще, ніж те, що ти змерзнеш.

— Краще… дякую.

Дівчина звернула увагу, що сорочка на хлопці розрізана, нема одного рукава. А на місці трохи нижче видно білий слід. Слід роботи білого мага.

Взявши стьоганку, якою він її накрив, вона підтягнула її вище, до рівня грудей.

— Воно так вонятиме дужче.

— І краще. Йди вже, я хочу спати.

І майже відразу заснула — втомлена.

Тіріон пішов до міста, до табору війська. Хоча б тому, щоб не змерзнути самому. Вже біля табору перед містом він побачив високого чоловіка. Він відразу зрозумів, хто це.

— Ваша величність.

— Тіріоне, мене ще не коронували, — відповів Магнус. — Вона там?

На мить Тіріон пригадав слова Беріл про «майбутнього короля», котрий пам’ятає час, коли світ уже відчув трагедію. «Це Магнус?».

— Так, спить.

Здалося, Магнус на мить завагався, наче хотів кинути все і піти до Сільвани, туди, до дуба на галявині.

— Тіріоне, йди зі мною. Хочу тебе з кимось познайомити. І у мене є для тебе завдання, — звернувся Магнус до Тіріона.

Більшість вояків уже втихомирилися й спали. Але деякі з них співали:

За життя!

За надію!

За Богиню вгорі!

Крізь кров,

крізь вогонь,

Крізь втрати й любов!

Наш крик пронесеться крізь ніч без кінця,

Ми б’ємось! Ми б’ємось!

Щоб бачить як в небі палає зоря!

І гукали герцога й молодого барона, піднімаючи кубки в їхній бік.

Зайшовши в намет герцога, Магнус показав Тіріону на імпровізований стіл із ящиків і мапу на ньому.

— Вранці гвардія виступить на Фейріл і ви з нею. Після, я думаю, ви підете на північ до моря, до Ля’фей (Тіріон у цей момент пригадав, що це частина титулу Верніс, вона з цього міста, хоча напевно вона його не пам’ятає). А потім до берега моря вийдете до кордону Аваліну. Сільвані доведеться ховати свою ельфійську сутність, але думаю, там окупація слабша. До того ж, йти через ельфійські фортеці… Доходять чутки, що там живе щось страшне. Страшне навіть для монстрів. Я ж після Фейрілу поведу війська прямо в центр Емірі, на Лану.

Тіріон уважно слухав.

Герцог продовжив:

— Я хочу, щоб ви доповідали про ситуацію, настрої на півночі Емірі. Взнали, чи є там спротив окупації.

— А як нам з вами зв’язуватися? — запитав Тіріон.

— Зараз взнаєш, — потім Магнус повернувся вбік. — Самсоне, лети-но сюди.

До герцога підлетів сокіл. В Ерланді й Емірі (чи це їх ельфи навчили) виводили поштових соколів, котрі розуміли (відносно розуміли) людську мову.

— Самсоне, бачиш цього хлопця? Ти маєш захищати його і слухатися теж. І приносити мені листи, котрі він прив’яже на твою лапу.

— Відправляй листи цим соколом. Він також вас з Сільваною захищатиме в вашій подорожі. Але даремно не ризикуйте. Мені ще потрібен барон Ітіль живим і… Сільвана теж, - потім додав, - тепер йди відпочивай, вранці тобі в дорогу.

Коли Тіріон уже виходив з намета, Магнус мовив:

— Я не знаю, що у вас з Верніс. Вибач її. Думаю, вам обом потрібен час, щоб розібратися у своїх почуттях.

І буде гарним символом для Ерланду, Емірі… організувати ваш шлюб, коли все це завершиться.

(Він усміхнувся — криво, але щиро, ніби вперше за довгий час повірив, що перемога можлива.)

Та останні слова герцога Тіріон уже не чув.

Тіріон вийшов з намету Магнуса в ніч, що вже густішала холодом. Сокіл Самсон сидів на його плечі, тихо переступаючи кігтями по шкіряній наплічниці, ніби розумів, що хлопець зараз не в настрої для розмов.

Табір ще не зовсім затих: десь співали, десь сміялися надто голосно, намагаючись заглушити біль, десь просто мовчали біля вогнищ. Тіріон обійшов кілька наметів — у більшості вже хропіли або тихо стогнали поранені. Він не хотів будити нікого, не хотів пояснювати, чому йому потрібне місце.

Нарешті знайшов невеликий намет на краю — старий, пошарпаний, з емблемою Срібних Лелек на вході. Всередині було темно, тільки слабке світло від сусіднього вогнища просочувалося крізь щілини. На п'яти ліжках спали люди — хтось у повному обладунку, хтось уже без лат, але з мечем під боком. Одне місце залишалося вільним — вузьке, з тонким матрацом, набитим соломою, і згорнутою ковдрою.

Тіріон ліг у вільне ліжко в солдатському наметі. Сокіл Самсон сів на жердину біля входу, ніби вартував. Хропіння й тихі стогони поранених зливалися в низький гул. Біль у руці вже не рвав, а тільки тихо пульсував — наче серцебиття, яке не хоче замовкнути.

Сон прийшов швидко — важкий, як мокрий плащ.

Він стояв на тому ж полі після битви, але тепер не було ні криків, ні диму. Тільки тиша. І туман — густий, молочний, такий, що не видно ні неба, ні землі. Тільки він і дорога — вузька, кам’яна, що тягнеться вперед і назад одночасно.

По обидва боки дороги стояли силуети. Не люди, не монстри — просто тіні, вищі за нього. Вони не рухалися, але він відчував, що дивляться. Кожна тінь була ним самим — тільки старшим, змореним, з новими шрамами, з іншими очима. Один тримав зламаний меч. Інший — руку, якої вже не було. Третій просто стояв, дивлячись на нього з сумом, ніби казав: «Я теж колись думав, що встигну».

Тіріон пішов уперед — бо назад іти було страшно. Дорога не закінчувалася. Вона просто повторювалася: той самий камінь, той самий поворот, той самий туман.

Раптом одна з тіней ступила вперед. Це був він — але з двома різними очима: одне блакитне, як у Неї, друге платинове. Тінь простягла руку — і в долоні лежала маленька фігурка, вирізана з дерева. Сільвани, ні… іншої дівчини, нижче. Тільки без обличчя.

— Ти її не врятуєш, — сказала тінь голосом, який був і його, і не його. — Бо ти вже не врятував. Скільки разів ти вже проходив цю дорогу?

Тіріон хотів відповісти, але горло стиснуло. Він подивився вниз — і побачив, що дорога зроблена з його власних кісток. Кожна кістка мала маленьке татуювання — ім’я: Геліас, Беріл, Ерроу, Ланс, Верніс, Нея… І кожна наступна кістка була свіжішою, ще теплою.

Тінь усміхнулася — криво, сумно.

— Ти думаєш, що йдеш уперед. А ти просто йдеш по собі. І кожного разу дорога стає довшою.

Тіріон прокинувся від легкого дотику до плеча.

— Сонько, нам потрібно в дорогу.

— Сонько, нам потрібно в дорогу.

Голос Сільвани був тихий, але теплий — з тією самою ноткою, з якою вона колись називала його «Тірі» вперше.

Він розплющив очі. Світанок уже пробивався крізь щілини намету. Сільвана стояла над ним — усе та ж, у легкій шкіряній куртці, з луком за спиною, волосся заплетене в тугий хвіст. Вона виглядала втомленою, але спокійною. Наче вогонь цієї ночі забрав частину її болю.

Тіріон сів, потер обличчя здоровою рукою.

— Ти… не спала?

Він усміхнувся — криво, але щиро.

— Я ж казав, що з нею не замерзнеш.

Сільвана простягла йому стьоганку.

— Тримай. Я її принесла. Думала, ти замерзнеш без неї.

Тіріон узяв стьоганку, відчув її тепло — і її запах, змішаний з її власним: трави, диму, легкого ельфійського аромату, який він уже починав впізнавати.

— Дякую, Сільфа.

— Гвардія вже сідлає коней. Магнус наказав виступати на Фейріл. Ми з ними до перевалу, а потім — удвох.

Тіріон кивнув. Він не став розповідати про сон. Ще не час.

Вони вийшли з намету разом. Табір прокидався: гвардійці перевіряли зброю, підтягували підпруги, хтось тихо лаявся, хтось молився. Срібні Лелеки і Емірійська Гвардія вже шикувалися в колону. Ланс стояв попереду — рука в лубку, але очі горіли.

Сільвана глянула на Тіріона.

— Готовий?

— Готовий, — відповів він. — Разом?

Вона посміхнулася — легко, як тоді, коли корчила «зомбі-рожу».

Нея долетіла до Еміля вже по обіді, її скакун уже хрипів і валився з ніг.

— Панночко… панночко, що ви зробили з конем?

— Тірі… Тірі, де ти? Де у вас лазарет?

— Панночко, заспокойтеся. Хто такий Тірі? — запитав офіцер.

— Баронет Тіріон Ітіль, мій брат. Написали, що він поранений.

Дівчина влетіла до лазарету.

— Скажіть мені, де мій Тіріон.

На неї дивились поранені гвардійці.

— У нього була поламана рука, його ще вчора підлікували.

— Тоді де він?

— Спитайте в таборі.

Нея деякий час питала, де цей табір, бо солдати готувалися до походу і не мали часу відповідати на слова дівчини. Аж поки вона сама не знайшла. І одного гвардійця, котрий уже не був у лазареті, але не міг бути разом зі своїм загоном.

— Не знаєте, де Тіріон Ітіль?

— А ви хто будете? Його дівчина?

Нея почервоніла до вух.

— Я… я…

— Його люба сестричка, — почула вона знайомий захеканий голос Верніс. Котра підійшла і накинула на плечі Неї кофтинку.

— Ваші світлості, вибачте. Ваш брат уже від’їхав разом з гвардією. Ви маєте ним пишатися, він герой. Наче герой минувшини, як послідовник Торієна — Сігурд, що бився з драконом.

Нея відійшла кілька кроків.

— Мені потрібно до нього, — сіпнулася Нея, та відчула сильну руку Верніс на плечі. — Не можна.

— Я теж хочу до нього… Але ми будемо тільки зайвими там. Ми не готові до війни, щоб битися з демонами і Володарем віч-на-віч…

— Вер, я… кохаю його

— Я знаю… і… я теж. Я… хотіла рік спокою, та не хотіла рік без нього.

Верніс повернула Нею і пригорнула дівчину до себе. Сльози блищали.

— Вер, що нам робити. Я ж теж люблю тебе, як сестру.

— Я тебе теж, дуже-дуже люблю. Ти мене врятувала від темряви.

— Але… я не здамся.

— Я теж.

Дівчата зрозуміли, що їм потрібен час розібратися з собою, розуміли, що війна тільки почалася і їм потрібно бути готовими, якщо вони хочуть бути поряд з Тіріоном. А Тіріону потрібно розібратися в своєму серці також. Хто його зоря — прекрасна Верніс, що пережила страшне насилля і котрій потрібен час, щоб оправитися й розквітнути, чи яскрава наче Сонце Нея — заради котрої він має порушити закони і піти проти традицій. Чи хтось інший. Як Сільвана.

Богиня Віра сиділа біля Бога Часу.

— Знаєш, так тільки цікавіше. Твоя маленька улюблениця все одно програє. Моїх дітей на цій «дошці» одинадцять, і вони сильніші за будь-якого смертного чи ельфа.

— Дурепа, сила дітей Надії не в їх силі.