Дві Душі: Інший шлях

Розділ 7

Нея та Ельдред і інші студенти

Тунель здавався нескінченним. Вода підземної річки глухо билася об каміння, створюючи ілюзію чужих кроків за спиною. Нея йшла попереду, тримаючи камінь так, щоб його бліде сяйво висвітлювало слизький шлях для Ельдреда та пораненого Каспіана.

— Ти тримаєшся? — тихо запитав Ельдред. Він помітив, як тремтять її плечі. Не від холоду — від напруги, яка не відпускала їх з моменту прориву до палацу.

— Я... я просто думаю про Тіріона, — прошепотіла вона, зупиняючись біля крутого повороту. — Якби він знав, що ми тут, він би напевно щось придумав. 

Ельдред підійшов ближче. Його рука на мить зависла в повітрі, наче він хотів торкнутися її плеча, але він лише обережно забрав у неї камінь, щоб вона могла звільнити руки.

— Твій брат — воїн, Неє. Він Ітіль, як і ти. Ви обоє маєте цю вперту звичку нести весь світ на своїх плечах, — він спробував усміхнутися, хоча його очі залишалися втомленими. — Тіріон зробив те, що мав. А тепер ми маємо зробити своє. Вижити. 

Нея поглянула на нього. У блідо-блакитному світлі магічного каменю обличчя Ельдреда здавалося витесаним із мармуру. Попри бруд і садна, у його погляді було щось, що змусило її серце на мить стиснутися — не від страху, а від несподіваного тепла.

Вони стояли зовсім поруч. Повітря між ними, здавалося, стало густішим. Нея на мить забула про вогкість і небезпеку.

Тунель здавався нескінченним. Вода підземної річки глухо билася об каміння, а камінь у руці Неї вихоплював із темряви лише вузьку смужку слизького берега.

— Ти тримаєшся? — тихо запитав Ельдред. Він помітив, як Нея спіткнулася на рівному місці, ледь не впустивши камінь.

— Просто втомилася, — прошепотіла вона, витираючи вільну руку об брудний плащ. — Все це... Приїзд, залицяння принца, бал, а тепер цей морок... здається, ніби я в іншому світі.

Ельдред підійшов ближче, обережно притримавши її за лікоть, щоб вона не посковзнулася на мокрому мулі. Його рука затрималася на мить довше, ніж того вимагала ввічливість.

Нея на мить зупинилася, піднявши камінь вище. Бліде світло висвітлило втомлене обличчя Ельдреда.

Цей короткий момент близькості, народжений з ніяковості та спільного страху, перервав важкий кашель Каспіана позаду. Нея здригнулася і зробила крок вперед, вивільняючи лікоть.

— Хтось йшов тут, — прошепотіла Іріель, поправляючи перев'язь на плечі пораненого Каспіана. — Якщо ми поспішимо, то можливо вийдемо до селища. Гвардійцю потрібна допомога.

Коли група нарешті вибралася назовні, сонце, що стояло вже досить високо, засліпило їх. Вони опинилися в гущавині, яка вивела їх до тилу селища. Але замість спокою знахарки їх зустрів дим і крики.

«Нічні Пси» окупували двір Марти. Їх було значно більше, ніж група очікувала — цілий загін, який, очевидно, розбив тут тимчасовий табір, поки інші прочісували ліс у пошуках «дезертирів».

Студенти завмерли в гущавині, намагаючись навіть не дихати. Вид розгромленого подвір’я Марти та найманців, що господарювали там, паралізував волю.

— Їх занадто багато, — ледь чутно промовила Іріель, міцніше стискаючи ефес меча. Її пальці побіліли. — Якщо ми вийдемо, вони нас просто розтопчуть.

— Але вони вб'ють її, — Нея вказала на Марту. Стару знахарку саме витягли до центру двору. Ватажок Псів, чоловік із брудним татуюванням на шиї, розмахував перед її обличчям зазубреним ножем.

— Де дезертири, стара? — його голос долинав навіть до лісу. — Ми знайшли сліди на твоєму столі. Хтось різав живу плоть. Кажи, куди вони пішли, або я почну різати тебе.

Каспіан, поранений гвардієць, важко сперся на стовбур дуба. Його обличчя було сірим від втрати крові, але погляд залишався твердим. — Я відверну увагу, — хрипко мовив він. — Коли вони кинуться на мене, спробуйте забрати жінку. Це єдиний шанс.

— Ні, сер Каспіан, ви не витримаєте й хвилини, — зупинив його Ельдред. Він подивився на Нею, потім на камінь у її руці, який все ще слабко мерехтів. — Ми вдаримо разом. Нея, Іріель — ви з боків. Я піду центром.

Вони не були воїнами. Вони були дітьми, яких життя змусило взяти в руки сталь.

— Зараз! — скомандував Ельдред.

З диким, відчайдушним криком група вискочила з підліску. Пси, які розслабилися, вважаючи, що в цьому лісі немає нікого, крім переляканих селян, на мить заціпеніли. Іріель встигла підрізати сухожилля одному найманцеві, Каспіан, зібравши останні сили, збив другого щитом.

— О, дивіться! — зареготав ватажок, швидко оговтавшись. — Недобитки з Академії прийшли в гості! Хлопці, не вбивати дівчат — за них Альберт дасть особливу ціну після того як ми з ними вдосталь набавимось!

Бій перетворився на хаос. Пси були професіоналами, вони швидко перегрупувалися, оточуючи студентів. Ельдред відбивався посохом, намагаючись не підпустити ворогів до Неї, але один із найманців ударив його обухом сокири в плече, змушуючи впасти на коліна.

Нея відбивалася мечем, але її рухи були повільними від утоми. Ватажок Псів легко перехопив її руку, викручуючи її за спину. Меч випав у багнюку.

— Ну що, маленька пташко? — просичав він їй у вухо, обдаючи запахом дешевого елю та гнилі. — Думала, ти героїня і не попадеш нам в руки? 

Марта кричала, намагаючись підповзти до них, але її відштовхнули чоботом. Студенти були притиснуті до стіни хати. Навколо них вишикувалися «Пси», вишкіривши зуби в хижих усмішках.

Зі словами, - “Навіщо приховувати таку красу від всіх”, - ватажок розірвав рубашку на Неї. Найманці розсміялись, а ватажок облизнувся побачивши груди дівчини, котрі Нея намагалась прикрити руками.

І саме в ту мить, з боку дороги що вела до воріт Луїзи, почувся звук, який неможливо було сплутати ні з чим.

Це не було просто іржання коней. Це був стукіт копит кінноти важких лицарів, від якого дрібно завібрувала земля під ногами.

— Що за... — ватажок Псів обернувся, і його обличчя вмить зблідло.

З-за повороту лісової дороги, пробиваючи ранковий туман, вилетів загін важкоозброєних вершників в обладунках, котрі були залиті чимось наче зеленим, що спочатку здавались кіннотою немертвих.Та над головами розвівався стяг з білим хрестом з променями на синьому полі. Емірійська гвардія. 

— ЗА ЕМІРІ! ЗА Ерланд! — бойовий клич розрізав повітря, заглушаючи крики поранених.

Попереду на великому гнідому коні летів вершник. Його плащ був розірваний, обличчя в саднах, але меч у руці готовий був виписувати криваві дуги.

— Тіріон?! — Нея не вірила власним очам. Її брат, якого вона вже подумки поховала в темряві підземелля, зараз виглядав як розлючений бог війни.

Поруч із ним скакала дівчина, Нея її впізнала. Вона була в брудному одязі, з розпатланим волоссям, але вона сиділа в сідлі так, ніби цей кінь був частиною її тіла. Капітан Рено та його гвардійці летіли за нею, виконуючи кожен її жест. Це була Верніс. Вона повернулася не як жертва, а як воїтелька.

— ВБИТИ ЇХ! — пролунав наказ Тіріона, і залізна лавина гвардійців герцога накрила подвір'я Марти, не залишаючи «Псам» жодного шансу на милість.

Ватажок Псів не встиг навіть вилаятись. Сталевий клин емірійців врізався в розрізнений загін найманців з розгону. Ті, хто стояв на шляху коней, просто зникли під копитами. Зелена рідина, що вкривала обладунки лицарів, змішувалася з червоною кров’ю Псів.

Тіріон не чекав, поки кінь зупиниться. Він зіскочив з сідла ще на ходу, інерція кинула його вперед, прямо на найманця, що тримав Нею. Один короткий, вивірений удар меча — і хватка на волоссі дівчини розтислася разом із пальцями ворога.

— Назад! — гаркнув Тіріон, відштовхуючи сестру собі за спину. — Ельдреде, Іріель, до хати!

Пси, застигнуті зненацька, намагалися чинити опір, але проти гвардійців герцогства у них не було шансів. Капітан Рено діяв холоднокровно: його люди методично очищали подвір’я, не даючи найманцям навіть шансу втекти до лісу.

Верніс зупинила свого коня біля Марти. Вона не чекала допомоги від гвардійців, а сама зіскочила на землю, допомагаючи старій підвестися. Марта важко дихала, дивлячись на жінку, яку ще вчора латала на своєму столі.

— Ти... ти повернулася, — прохрипіла знахарка.

 — Я казала, що ми виживемо, - Верніс міцно стиснула її руку, а потім обернулася до капітана Рено, який саме добивав останнього найманця. — Капітане, приведіть сюди ватажка. Живим.

Коли дзвін сталі вщух і на подвір’ї залишилися лише стогони поранених найманців та важке дихання гвардійців, настала тиша.

Нея стояла, важко дихаючи, все ще стискаючи в кулаці свій тьмяний камінь. Вона дивилася на Тіріона — брудного, втомленого, з шаленим блиском в очах, але живого.

— Тіріоне... — її голос здригнувся. — Ти... ти звідки? Я.. я думала що ти...

Тіріон витер меч об плащ убитого ворога, зняв з себе плащ і накинув на сестру, завязавши його на шиї, а просто притиснув сестру до себе. Він мовчав, бо слова зараз не мали сенсу. Він відчував, як вона тремтить, і лише тепер, у цій обіймі, до нього остаточно дійшло: вони обоє вибралися з того пекла.

— Ми зустріли гвардію на галявині… ти б бачила яка то прекрасна галявина — нарешті тихо промовив він, відсторонюючись, щоб поглянути на Ельдреда. — Ельдреде, дякую, що приглянув за нею.

Ельдред, який намагався втерти кров з розбитого обличчя, лише коротко кивнув. Його погляд зустрівся з поглядом Тіріона — погляд двох юнаків, які за цей тиждень подорослішали на ціле життя.

Коли основна сутичка вщухла, і гвардійці почали стягувати тіла найманців до краю лісу, Тіріон все ще тримав Нею, наче боявся, що вона знову зникне. Що знов хтось її образить.

Раптом з боку дороги почувся шалений стукіт копит одного єдиного коня. Він наближався набагато швидше, ніж зазвичай пересуваються загони. Через мить на подвір’я влетіла кобилиця, заляпана брудом по самі вуха. Вершниця ледь втримала її від падіння, осаджуючи прямо посеред розгромленого двору.

Це була баронеса леді Кетрін Ітіль. Її волосся вибилося з-під каптура, обличчя було блідим, а дихання — уривчастим. Вона навіть не дочекалася свого охоронця, який лише через пів хвилини з’явився на горизонті, відчайдушно намагаючись наздогнати свою пані.

— Тіріоне! — вигукнула вона, зіскакуючи з сідла ще до того, як кінь повністю зупинився.

Вона кинулася до сина, але раптом завмерла на пів кроці. Її погляд перевівся з Тіріона на постать закутану у плащ, яка стояла поруч.

Нея повільно підняла голову. Бруд на щоках, розпатлане світле волосся, втомлені очі... але це була вона. Її мати.

— Нея?.. — голос Кетрін став зовсім тонким. Вона похитнулася, але потім знов зібралась, - Доню! Що вони з тобою зробили? 

Жінка кинулась до дочки і обійняла її разом з сином.

— Нічого, мама. Мене врятував Тіріон. 

— Пробач що відправила тебе сюди, в це кубло.

— Нічого, я знайшла подругу тут, - дівчина подивилась в сторону Верніс.  

Магнус і Вів’єн

Дзвенять колоколи, і хоча в місті все ще відчувається запах пожеж, люди буквально танцюють посеред міста. Вони вистояли проти моря нежиті. Навіть не відразу звернули увагу на руйнування палацу. Можливо саме тому що король Олександр вже давно не був на людях і королівство існувало ніби окремо, більш за те, що ходили чутки що в підземеллях палацу катують людей. Але там не катували. Робили щось інше. Та про це захисники міста дізнаються трохи пізніше.

А зараз місто зустрічало герцога і його наречену. Всі жителі Луїзи висипали на вулиці щоб зустріти герцога і його військо. Залишки королівської гвардії вишикувались перед воротьми разом з залишками шляхти, котрі вижили в горнилі війни, котрі ще зовсім нещодавно їхали в Луїзу на бал.

З поза воріт з’явилась кавалькада вершників, втомлених, заляпаних, в щербатих обладунках, а разом з ними захисники столиці котрі пішли у контратаку, допомогаючи військам герцога. Під променями сонця, здавалось що вони світяться. Під трьома прапорами. Ерланда, дому Вінаріс і Великого Герцогства Емірі. Спереду їхав герцог. На Ринковій площі, котра була недалеко від воріт на кавалькаду і інших переможців чекала знать міста і королівства.

Під’їхавши, Магнус зістрібнув з коня, але… він не пішов відразу до лордів Ерланда. Він роздивився і побачив що до площі під’їджають Лелеки і їхня принцеса. Герцог пішов в їх сторону, до вершниці з білим плащем. Котрий був вже заляпаний, так як Вів’єн билась, як буря, через те що їй довелось розлучитись з її коханою через війну. 

Останній раз вона бачила Магнуса років п’ять тому. Тоді вона була юною підліткою, їй було 12. Навіть тоді він був грозним великаном. Ні, він не був страшний. Тоді він був навіть милим, без цих шрамів. І навіть зараз для багатьох він би вважався красивим. Але він був воїном, не просто воєночальником, він сам бився з ворогом, тому зараз був покритий шрамами. Тому дівчина трохи злякалась коли він йшов до неї. Ще й тому що він був старший на вісім років. Він же писав що дасть свободу. Звісно вона знала що їй доведеться бути поряд на офіційних заходах, але ж не так скоро. Але Магнус був другом її брата, тим хто здавна знав і хранив їхні таємниці, тим кого вона поважала. Тому коли герцог простяг руку, Вів’єн схопила її. І через ще через мить він зняв її з коня. Дівчина відчула себе ніби пір’їнкою в руках цього здорованя… Але вона подивилась в його очі, відчула в них сум і тепло… і заспокоїлась. 

Магнус вже і забув яка ця дівчинка, котра стала найбажаннішою пані в королівстві. Котра сказала “Ні” багатьом принцам, графам… Котра кохає жінку вже декілька років. Але котра сьогодні врятувала життя самому герцогу, та й напевно жителям Луїзи. І тепер стати, його, Магнуса, дружиною. Хоча його серце належало не цій дійсно прекрасній дівчині з синіми, наче небо оченятами, а іншій. 

Герцог ніжно і обережно поставив Вів’єн на землю, якусь мить, довгу хвилину вони дивились в очі один-одному. 

“Подивіться, це наш герої, вони наче Сол і Арія (Сонце і Земля), сяюче величне Сонце і красива, тендітна Земля, наша матінка, створена Надією. Я хочу написати про них пісню”, - мовив бард. 

“Світло Магнус і Вів’єн!”

“Світло дому Тірієн і дому Вінаріс!”

Сільвана

Ельфійка хотіла піти, це свято було не її, бо її народ страждав. Та її зупинила рука жінки.

— Зараз ти йому потрібна, вони дуже далекі один до одного

— Але згодом? 

— Згодом може народитись щось більши, попри те що вони думають, та тут це залежить і від тебе.

Жінка була одягненна в обладунок, а поряд з нею стояли юнак та дві юнки. 

— Я, Кетрін Ітіль.

— Вибачте, Ваша світлість, я не відразу здогадалась, - відповіла Сільвана. 

— Давай вже без цього формалізму, ми ж разом бились.

— … Добре, я залишусь на деякий час. Але мойому народу теж потрібна допомога щодо Володаря Монстрів.

— Доню… хоча ти напевно прожила більше весен ніж я, думаю що це ще не завершення війни. ЇЇ початок. Думаю Володарь спробує скористатись тим що ми ослаблені цим… конфліктом. І тому все залежитиме від Магнуса… Тому ти йому потрібна.

Сільвана поправила свій лук. — Правду зазвичай знаходять у крові та попелі, леді Кетрін. І якщо Володар Монстрів дійсно піде в наступ, у нас буде багато можливостей її побачити.

— Я ж попросила без формалізму.

Верніс та Лея

Тіріон заспокоював свою сестру, котра тільки зараз уткнувшись в його груди ридала. Тільки зараз вона змогла зняти свою “кольчугу зі сталі”. Тому Верніс прошепотівши Тіріону, - Я піду знайду Лею, знайду тебе пізніше, поцілувала хлопця в щіку і пішла шукати.

Спитала у вартового, - Пане, не бачили тут гвардійця з дівчинкою-підлітком з перев’язаним черевом. 

 — Ні.

Верніс вже думала йти подалі. 

— Постривай дівчино, - сказав інший, - я бачив як гвардієць відніс якесь дівча до госпіталя.

Верніс знайшла її біля собору, де Білі маги облаштували тимчасовий госпіталь. Запах ладану тут змішувався з різким запахом лікувальних мазей та заліза.

Білий маг, чоловік середніх років з глибокими зморшками на чолі, стояв на колінах перед Леєю. Його біла туніка була заляпана плямами від зілля, а обличчя сіре від виснаження — він працював без перерви з моменту облоги нежиті. Його долоні ледь помітно мерехтіли м'яким молочним світлом, торкаючись шраму на череві дівчинки. Магія цілителів була тихою, методично стягуючи рани.

—Лею! — голос Верніс розрізав тишу шпиталю.

Дівчинка миттєво відсахнулася від рук мага і кинулася до графині. Верніс впала на коліна, приймаючи цей стрімкий удар маленького тіла. Вона міцно заплющила очі, вдихаючи запах дитини — запах луку на котрому вони нещодавно лежали і повозки в котрій її везли, а також ледь помітний запах воїна котрий приніс її до госпіталя.

Цілитель важко підвівся, витираючи чоло рукавом. — Вона здорова, міледі… - пошепки додавши - майже. Тільки налякана. Я дав їй заспокійливий відвар, — він кивнув на порожню дерев'яну чашку поруч. Голос мага був хриплим. — Вона весь час запитувала, чи не бачив я "пані з темним волоссям і блакитними очима". Тепер я бачу, про кого вона казала. Потім він на хилився до вуха Верніс і додав, - я зробив все що міг, вона скоріш за все не зможе мати дітей, але вона ще зовсім юна, можливо Надія змилостивиться. 

Верніс підвела очі на мага.

— Дякую, майстре. Ви зробили більше, ніж могли.

— Ми просто робимо свою роботу, — він коротко вклонився і відразу попрямував до наступного пораненого, що стогнав на лаві.

Магнус та Вів’єн, Фіона, Тіріон, Верніс, Нея та Лея

Магнус та Вів’єн разом підійшли до шляхти, що стояла на площі. Шляхта стала на коліно, - Ваші Світлості, дякуємо що врятували нас від немертвих. 

— Дякую що втримали місто, - відповів.

— Я погоджуюсь з герцогом, ви зробили більше ніж ми, втримали місто, - додала Вів’єн.

— Я бачу руїни замість палацу, що сталось і що з їхньою Величністю.

— Схоже палац зруйновано сильним вибухом.

На ці слова Магнус почув кроки позаду, коли він повернувся він побачив Тіріона, котрий стояв на коліні. 

— Тіріоне Ітіль?, - Магнус повернувся в сторону голосу і не відразу впізнав баронета.

— Вибух скоріш за все влаштовано Нічними псами, барона Лауріса чи краще сказати - принца Альберта ле Луї, - мовив Тіріон, - і він сам не людина. 

“Як це принц не людина?”

“Баронет зійшов з глузду!”

— Моя сестра розповість про долю Їхньої Величності.

Нея підійшла, а разом з нею інші студенти, котрі приймали участь у вилазці до палацу, а також поранений королівський гвардієць.

— Він перетворився на монстра зі щупальцями і зрісся з троном.

“Аааах”, - почувся зойк з натовпу.

— Та Альберт його вбив, ми це бачили на власні очі. І на його команду, пси замінували палац і підірвали його. Ми маємо полонених і вони це підтвердили, - продовжила Нея, - всі ці люди біля мене свідки цього. 

— Але це не все, - Магнус почув голос кузини герцога, Верніс Тірієн, - Альберт перетворював і перетворює людей на монстрів, і можливо він і батька перетворив.

Він заразив цю дівчинку паразитом і цей паразит міг перетворити цю дівчинку, - графиня тримала в руці руку Леї.

— Я знаю, - мовив герцог, нам довелось зустріти його “творіння”.

“Охххх”, - натовп зашумів, - “Він вбивав наших дітей увесь цей час у нас під носом”

— Він, він…, - Лея розплакалась пригадавши що з нею робив Альберт, Верніс її обняла.

— Його тут нема, не потрібно боятись.

Почувся голос з натовпу, - “Магнус король Ерланду і Емірі”, спочатку ледь помітний, та його підхопили, - “Король Об’єднанного королівства”, “Король Емірі і Ерланду”! Голоси стали гучніші, так що меру Луїзи довелось підняти руку і попрсити натовп, - “Тихіше люди”. 

— Але мілорде, люди праві. В ці темні часи, нам потрібен король. І виходячи з усього, ви єдиний гідний претендент на трон Ерланда. Але є єдина проблема, ми чули ви взяли шлюб з ельфійкою… Чи це була воєнна хитрість проти Володаря Монстрів?

Сільвана скривилась, та відчула руку на плечі, руку Кетрін Ітіль. 

— Слухайте люди Луїзи, Ерланду і Емірі, я вирішив просити руки сестри мого дорогого друга, графа Ланса Вінаріс Марійського, - Магнус повернувся до Вів’єн, зняв шолом і став на коліно, герцог дивився в очі дівчині.

— Леді Вів’єн Вінаріс, перед обличчям Надії, я питаю Вас, чи станете ви королевою Ерланда і Емірі, чи станете ви королевою війни за нашу землю. Чи станете моєю королевою?

— Стану.

“Світло Магнусу і Вів’єн!”

— Що ж в такому разі, ми, рада знаті, котра представляє більшість домів Ерланда, - мовив мер Луїзи, барон Тімоті Сіверіс, не думаю що лорд Ланс буде проти, чи є хто проти цього шлюбу?

— Є, Я, Графиня Квінтри - графиня Фіона Даріан Квінтрійська, дочка покійного графа Маркуса Квінтрійського, герцогу і майбутньому королю потрібна дружина котра народить йому дітей, щоб династія була сильною. Вів’єн відмовила близько десятьом дворянам в королівстві, Магнус все ще любить свою ельфійку. З чого я могу вважати що вони домовились про лавандове весілля, можливо тому що леді Вів’єн зраджує Надію і має стосунки з жінкою. Я не знаю чи це правда. 

Вів’єн з гнівом і сумом подивилась на Фіону, а потім на Магнуса. Магнус похитав головою, - “А Фіона не дурна, вона здогадалась”

— Фіоно Квінтрійська, це серйозне звинувачення, одностатеві відносини - серйозний гріх для знаті, бо знать має бути прикладом для простих людей. Якщо це правда, то Магнус не може стати королем, а леді Вів’єн має постригтися в монахині, щоб відмолити свої гріхи.

— Магнус може стати королем, якщо одружиться на мені, я зможу зробити так, щоб він забув свою ельфійку, - мовила Фіона.

Верніс намагалась прорватись до подруги, щоб спинити її, котра розпочала скандал посеред площі, але Фіона подивилась їй в очі, - Моя люба подруга, твій брат це мій єдиний шанс помститись Альберту. І ми станемо родичами, це ж прекрасно?

— Я готова народити Магнусу дітей, - не вірячи тому що це каже, мовила Вів’єн, - ви можете випробувати мене. Я завжди кохала герцога, це було з тих пір як він захистив мого брата. І тому відмовляла всім тим залицяльникам, - Вів’єн зробила крок вперед, зібравши руки в кулаки.

— Я б щось вигадав, ти ж знаєш що це буде за випробування, - Герцог опустив очі, - це консумація шлюбу до шлюбу, - пошепки і сумним голосом додав він. Але я щось придумаю, - додав він згодом.

Тільки зараз Вів’єн зрозуміла що їй доведеться робити і почервоніла до кінчиків вух.

— Леді Вів’єн ви ж знаєте, що якщо ви брешете і не зможете довести те що готові з’єднатись з герцогом, вас чекає смертна кара, за те що намагаєтесь ввести раду в оману. 

— Р…розумію, - трохи запнувшись відповіла Вів’єн 

— Ви не змінете своє рішення, - запитав мер.

— Не зміню. Я готова до випробування.

— Що ж шановна громадо, ми, рада шляхти, пропонуєм завтра зробити випробування на завтра і відразу після нього пропонуємо провести шлюбну церемонію і коронацію. Світло Магнусу і  Вів’єн!, - підсумував мер, - Всі згодні?.

Знать погодилась. 

— А зараз, святкуємо перемогу!

Вино тікло рікою, люди викатили свої запаси, те що залишилось. Не так багато. Але сьогодні потрібно наїстися і напитися.

Магнус схопив за руку Вів’єн і відвів в сторону. 

— Я маю запитати вас леді Вів’єн декілька делікатних питань. Я чув… цей во, ви внизу… чи використовували ви предмети з вашою коханкою?

— Чи я незаймана? Так, точно, вони перевірятимуть мене перед тестом. Я забула, - дівчина стояла вся червона, - … ми дійсно використовували предмети (Вів’єн не могла ж сказати що її коханка це демон і предметом був хвіст частково перетворившоїся Ірен). 

— Добре що сказали, я домовлюсь з лікаркою котра вас оглядатиме. І дістану кров для тесту. Я вас в це втягнув, я вас захищу.

В цей час Верніс нарешті пробилась до Фіони

— Навіщо ти це зробила?

— Верніс! Я так рада тебе бачити! … Подумай, логічно, нам потрібен король котрий може створити стабільну династію. Якщо тут є такі монстри як Альберт. П’ятнадцять років тому ви втратили вашу Батьківщину. І щоб це не повторилось, я хочу стати гідною партнеркою твойому брату. І якби не це гоноробливе дівча… він би зрозумів що я права.

— Але ж він напевно все таки закоханий в ельфійку.

— І він має зрозуміти що він не має право на таке кохання, - відповіла Фіона

Увечері Магнус шукав Сільвану, але її не найшов. Проте до нього завітала Верніс, та не сама. Разом з Леєю. 

— Привіт Магнусе, маєш хвильку?

— Привіт сестричко. Радий тебе бачити живою, до мене дійшли чутки що саме ти була потрібна Альберту. Для тебе у мене завжди буде хвилинка.

— Магнусе, це Лея, вона була жертвою Альберта. Вона розповіла, як… що він робить щоб створити монстрів. Але я не через це.

Верніс відпустила Лею і взявши Магнуса за руку і відвела в сторону і прошепотіла в ухо, щоб Лея не чула.

Її батько віддав її за борги барону Лаурісу. А до того… її батько змушував її… Я хочу просити тебе, скористатись владою і позбавити його прав на батьківство. І… я хочу щоб ми її вдочерили, точніше усестрили.

Магнус підійшов до Леї, - Дівчинку, як ти дивишся до того щоб залишитись під опікою Верніс, чи бажаєш повернутись до батька.

Лея трохи злякалась Магнуса, він здався ніби він герой Торієн з казок, котрі колись читав їй батько, коли ще намагався бути батьком. І намагався любити доньку. 

— Тільки не до батька. Якщо можна я хочу бути з Верніс і Тіріоном.

— Можна, звісно якщо вони не проти. Як твого батька зовуть і де він живе, мені потрібно з ним поговорити (на останньому слові очі Магнуса заіскрили злим світлом).

— Мого батька зовуть Міхаель… він казав що колись служив в гвардії. Будинок на розі Ринкової площі і вулиці Сестер богинь.

Після розмови з кузиною, герцог накинувши плащ і взявши одного з гвардійців з собою, як свідка пішов шукати батька. Вже на виході Магнуса наздогнала Лея, - Тільки не вбивайте… 

— Добре. Та він все одно має понести відповідальність.

Спочатку Магнус пішов до казарми, де тимчасово знаходився офіс Гвардії, герцог спочатку вирішив запитати про батька Леї. Можливо там ще залишились ветерани котрі служили разом з ним.

Коли Магнус зайшов, там майже нікого не було. Напевно після перемоги воїни відпочивали, але там був підстаркуватий офіцер барон сер Леон Ешлінг, капітан варти. Побачивши герцога, той витягнувся.

— Ваша світлість!

— Доброго дня сер Ешлінг, пане Леоне не підкажете мені чи служив у вас років 15 тому такий собі Міхаель.

— Зараз гляну, - відповів капітан і підійшовши до стелажа, взяв коробку з полиці. Через деякий час відповів, - так, був такий собі сер Міхаель Дружко, 10 років тому його понизили до вартового вулиць, а 7 років взагалі звільнили без почесної пенсії за те що він надто пиячив. А, пригадую, він запив так крєпко після того як 14 років тому померла його дружина при народжені дочки, білі маги не могли нічого не могли зробити, тільки врятувати дочку. Жінка була хвора на Чихачку, і жодні ліки їй не допомагли. Можливо через вагітність. Бідний дядько. Його дочка мала б стати вже юнкою, боюсь що вона опинилась в якомусь з борделей.

Після цих слів Магнус вийшов з офіс і пішов за адресою, яку вказала Лея. Розпитавши  там про пияку ветарана Міхаеля, як виявилось що той ще жебракував коли не було що їсти. Знайшов той кут, де жили Лея з батьком і не стукавши двері влетів в кімнату.

— Якщо ви кредитори, то у мене нема нічого крім цього побитого тіла, дрньку і ту забрав один виблядок.

— Бо ти її віддав йому, - відповів Магнус.

— А ти хто такий, - п’яним голосом запитав Міхаель, та наступної миті, герцог взяв того за шкібари і підняв з матрацу.

— Магнус Тіріен, герцог Емірі. 

— Ваша світлість, що вам потрібно від цього нещасного, котрого ви тримаєте за шкибарі.

— Хочу сказати що ваша дочка жива і вільна, але враховуючи її свідчення про те що продавали її ще до шлюбного віку, ви можете зрозуміти що вас чекає.

— Смерть, давно пора, та вона все не приходить, - відповів бувший гвардієць

— Ні, смерть, для вас буде надто простою спокутою. Спочатку ви розкажите кому віддавали свою дочку.

— Нафіга, не було ж пенетрації, а от барон Лауріс і принц…

Магнус не витримав і вдарив сера Дружко вільною рукою в обличчя, в того потекла кров з губи. А потім кинув на підлогу. 

— Хоча твоя дочка просила тебе не вбивати, повір мені смерть тобі здасться чимось хорошим, порівняно з тим що тебе чекає. Альберт катував Темного лицаря в форті і я бачив пристрій яким він катував…

— Добре-добре, ваша світлість… Вона дійсно просила? Тоді ось хто загодив…

Отримавши перелік злочинців, він скомандував гвардійцю, - Відведіть сера Дружко в темницю, а завтра вранці знайдіть віз котрий прямує у Еміль. Також арештуйте цих “добродіїв” і винайміть художника котрий намалює їх портрети. 

Потім він повернувся до Міхаеля, - В Емілі вам буде даровано останній шанс, ви отримаєте кімнатку і можливість найнятися на міську варту, після війни вони потребують досвідчених ветеранів, котрі навчатимуть юнаків. АЛЕ, ви більше ніколи не побачите Лею, вам заборонено наближатись до неї і до столиці. Якщо це станеться, на вас чекає смертна кара через кастрацію і четвертування, як годиться за кодексом Надії щодо розбещення тих хто не досяг шлюбного віку. Зрозуміло?

— Так… 

Після цього Магнус мав повертатись до маєтку. Його чекав тест. Його і Вів’єн. Попросивши цю дівчинку про допомогу, герцог розумів що вже все зайшло надто далеко, а він відповідальний за неї. Звісно можна було б погодитись на пропозицію Фіони, та ж навіщо робити ту дівчину нещасною? Навіщо змушувати жити з некоханою людиною, народжувати від неї…

Магнус був романтиком, можливо частково тому що до Сільвани він не мав ніяких стосунків з жінками (ну і Альберт ревно його оберігав від цього). 

Вів’єн

Наближався вечір і Вів’єн все більше хвилювалась, їм потрібно зіграти роль, бо ані до монастирю чи вмирати дівчині не хотілось. Вона дивилась з балкону на місто. Останній раз вона була в Луїзі зовсім малою, вона пам’ятала величний високий палац. А тепер він був в руїнах. Розкішне місто, де центр побудовано з білого каменю теж, де не де ще не вчухли пожежі після облоги немертвеми і бійок проти Псів. Як так можна, служити демону котрий кривдив жінок і невинних дівчат… Дівчина з сумом посміхнулась, вона ж закохана у демона теж. В якомусь сенсі вона така ж як вони. Вона бачила багатьох біженців, жебраки, навіть підслухала як Магнус розмовляв з сестрою про дівчинку батько котрої продавав її невинність іншим людям, а потім віддав її барону Лаурісу і принцу Альберту, котрі намагались з неї зробити монстра. І якби її не врятувала кузина герцога і її друзі, це б і сталось. Треба покласти цьому край. Скільки вона себе пам’ятає люди на цій землі страждають. І для цього потрібна стабільна влада, Магнус, розумний і справедливий, готовий думати не стандартно, він буде хорошим королем. Фіона права, йому потрібна дружина котра народить наступників, і нажаль це не може бути та ельфійка… Вів’єн подумала, по справедливості вона мала б вмовити Магнуса прийняти пропозицію Фіони… чи може…

Магнус 

Спершу Магнус пішов до кухні, попередньо виливши з похідної фляги воду. 

— Доброго вечора ваша світлість, ми вже починаємо готувати стіл на завтра, для вашого шлюбу. Бажаємо вам благословення сьогодні…

— Дякую. У мене до вас прохання, от вам золотий, підіть зараз усі в таверну і випийте за наше з Вів’єн здоров’я.

— Д…добре, - кухарі звісно подумали що герцог щось задумав, але хто відмовиться від золотого.

Коли в кухні нікого не залишилось, Магнус підійшов до свині, з котрої почали тільки зливати кров і збирати потроха, взяв свою флягу і налив трохи крові. Зовсім небагато, та цього має вистачити, а то що подумають що у Вів’єн місячні і перенесуть цей тест на пізніше, разом з одруженням. Звісно це теж вихід в якомусь сенсі, подумав Магнус, але все це краще завершити зараз.

Пішов до лікарки, котра мала перевіряти дівчину.

— Ми вже з нею займались любов’ю, тому ось вам мішочок золота, підтвердіть будь-ласка її невинність,

Після цього, він пішов до опочівальні, де він мав бути разом з Вів’єн, ніби-то щоб попередити дівчину про лікаря, щоб та була готова.

— Зараз зайде лікарка, вона перевірить вас, - зайшовши мовив він і заховав флягу в книжках.

— Вже так скоро?

— Не лякайтеся так, я про все домовлюся, присягаюсь. 

— Магнусе… ми станемо чоловіком і дружиною, можете не називати мене на ви.

— Як і ти.

— Ха-ха-ха, дійсно - засміялися.

Магнус вийшовши, побачив як по коридору йшла лікарка, він їй кивнув і пішов до центральної зали мерського маєтку, зустрічати судей.

Вів’єн

Лікарка зайшовши до кімнати запитала Вів’єн, - Сонечко, навіщо ти погодилась на цю справу? Ти хочеш влади? Помсти?

— Їх світлість мене попросив, а потім… він мій і мого брата друг.

— Ти ж розумієш, сонечко, що це не на тиждень і не на рік?

— Але…

— Нам і Магнусу потрібна сильна королева. Та котра народить нам принців і принцес, щоб більше не повторилась історія з Альбертом.

— Але ж він став демоном… 

— І іншої альтернативи, з династії не було… Думайте, можливо краще вам відступити перед більш досвідченою жінкою. Я бачила багато шлюбів заради корони… рідко вони щасливі. Але іноді — потрібні.

Сказавши це, лікарка мовила, - Ще трохи зачекаємо і йдемо до зали.

Докторка пройшла повз кімнати, подивилась на книжкову полицю і заховала флягу трохи краще.

— Пішли

В залі вже був Магнус, мер Луїзи барон Тімоті Сіверс і інша знать, окрім Фіони. Напевно графиню Квінтрійську присоромила її подруга, Верніс, і та вирішила не бути учасником. Проте була Сільвана.

Мер взяв слово, - Зазвичай молоді пов’язуються світлом Надії вночі після одруження, але поважна особа видала сумніви в їх щирості, а отже вони пов’яжуться до одруження, щоб це був як доказ їхньої щирості. Та ми, як рада знаті бажаємо щоб ця пара виявилась щирою. Світло Магнусу і Вів’єн.

— Світло!

Інші свідки підхвачують Магнуса і Вів’єн на руки і несуть до їхньої спальні. Магнус побачив як Сільвана прошепотіла “Прощавай” і пішла з зали, герцог зрозумів що та йшла з його життя (він думав що назавжди, та Надія має свої наміри щодо долі усіх героїв…). Перед самою кімнатою їх опускають на землю і знімають одяг, аж до спідньої білизни. Потім навколо Вів’єн залишаються жінки, а навколо Магнуса чоловіки. Вони знімають з них спідні рубашки і посипають голови пелюстками квітів. Лілії на голову Вів’єн, троянди на голову Магнуса. Потім вільні чоловік і жінка відкривають двері до кімнати чоловіки і жінки затовкують “молодят” в кімнату. І потім закривають двері, залишаючи Магнуса і Вів’єн вдвох зовсім голими. Вів’єн миттю тікає до ліжка і закривається ковдрою, трохи перелякано дивиться на Магнуса. Вів’єн ж вперше бачить дорослого чоловіка в тому що мати народила. З усіма особливостями. Її трохи трусить, чи то від страху, чи то від самої ситуації, чи від того що зараз вона споглядає сідниці високого сильного чоловіка, її друга… але все ж таки. Магнус повернувся до письмового стола, відкрив одну полицю і дістав два свитки, і кинув один Вів’єн.

— Це сорочка, одягни її, - сам же він одягнув іншу, - і пострибай трохи на ліжку, щоб та поскрипіла, підозрюю що деякий час нас підслуховуватимуть.

В мультимедійній версії фоном звучить музична тема “Океан і Тиха гавань”

Магнус підійшов до вікна і мовив, - Вона поїхала…

— Чому ти обрав мене, Фіона мені не здається поганою. Тільки не кажи це через те що я була з жінкою, - запитала Вів’єн, дивлячись на те як Магнус підійшов до вікна і дивився у вікно, - ти ж мабуть мав би розуміти що твоя ельфійка має гордість і її не влаштує роль коханки.

— Чому ти погодилась на мою пропозицію. Ти ж могла відповісти що я зможу знайти когось іншого. А ти явилась з фамільною гвардією, Срібними Лелеками, - Магнус розпустив зав’язку що зів’язувало його волосся в хвіст. 

— Ти відповідаєш запитанням на запитання…

Вів’єн не розуміла що робить, та вона поклала свиток з сорочкою на ліжко, та піднялась з нього, залишивши там і ковдру.

— Бо я отримала прохання від друга, котрий нас завжди захищав разом з братом. Знаючи що наші прихильності не достойні знаті, до нас завжди не було претензій. Ти завжди знаходив виправдання щоб я не приїджала до Альберта в Луїзу. — Треба було зробити і для Верніс. Я думав що вони люблять один одного…

Вів’єн зробила ще крок.

— Я знала що рано чи пізно мені доведеться одружитись. І розумію що доведеться і народити дітей, бо нас мало. Наше королівство на краю гибелі.

Дівчина приторкнулась до Магнуса. Розвертаючи його до себе, вона мовила, - І краще щоб батьком цих дітей буде друг. Якщо це не може бути людина котру я кохаю.

І кажучи ці слова, вона зрозуміла що і це відповідь для Магнуса. Він обрав її тому що довіряв їй, те що вона була разом з жінкою не була головною причиною. Їхній лавандовий союз не був такий… лавандовий. Магнусу потрібна була королева, але в першу чергу котра змогла б захистити його тили, його слабкі сторони.

Вона дивилась в очі цьому сильному, високому чоловікові в очі. В зелені, схожі на смарагди очі… І потягнулась до вуст, до поцілунку. 

Магнус в свою чергу вдивлявся в ці великі темно сині очі, чорні довгі коси і бліда шкіра, що наче світилась в зоряному сяйві. Вів’єн була прекрасна наче Ея (місяць), зрозуміло тепер чому так багато у неї було залицяльників, котрі хотіли отримати від неї взаємність. Він відчув як дівчина труситься наче тростина на вітрі. Хотів хотів її просто обійняти, щоб заспокоїти, та та потягнулась до нього.

Їхні вуста об’єднались в поцілунку. 

— Обійми мене, і якщо хочеш… , - тихо прошепотіла дівчина, та наступної миті залилась краскою по вуха, бо через сорочку Магнуса, вона відчула відповідь на своє запитання…

А ще вона відчула і себе, схоже вона однаково відчувала бажання, як до жінок, так і до чоловіків.

Магнус обережно відніс її на ліжко. Але дівчина там піднялась на ноги, і стягнула сорочку зі свого друга, зі свого нареченого. І сівши на коліна роздивилась його тіло в шрамах, провела по ключиці пальцями, потім по шраму на грудях. А потім погляд і руки спустилися нижче, дівчина доторкнулась пальцями ерогованого члена і вмить знітившись закрила своє обличчя руками

— Ти мій перший… чоловік.Магнус зупинився. Його рука повільно піднялася до її обличчя, пальці торкнулися щоки, ковзнули до шиї — тепло долоні проти її холодної шкіри. Він дивився в її темно-сині очі, ніби шукав там останнє підтвердження.

“Моє зараз серце стукає, наче птах у клітці, яка раптом зрозуміла, що дверцята відчинені. Він… він океан у бурю: великий, весь у шрамах від хвиль і скель, і дивиться так, ніби я не просто необхідність, а зірка, яку він боявся згасити. Чи це я собі вигадую? Ні… ні, це правда. Він обрав мене не з жалю. Обрав, бо довіряє. Бо знає, що я не зламаюсь. А якщо я зараз відступлю — я не просто зраджу його. Я зраджу ту себе, яка ще не народилася. Ту, що хоче знати, як це — пірнути в нього, як у нічне море, і не потонути. Якщо не зараз — то коли? Коли тіні стануть довшими, а я старшою за свої бажання? Ні. Я хочу. Хочу його тепла проти мого холоду. Хочу дізнатися, чи можу я горіти не тільки з жінками, а й з ним — з цим зеленооким штормом, який обрав мене своєю тихою гаванню.”

Вів’єн не дала йому часу на сумніви. Вона обхопила його зап’ястя обома руками, притисла до своїх губ і почала цілувати — спочатку обережно, потім швидше, ніби боялася, що він зараз відступить. Її дихання було гарячим на його шкірі.

Вона цілує мою руку — і кожен дотик губ ніби знімає з мене ще один шар старої броні. Вона тремтить, але не відступає. А я… я стою, як той самий дуб, що витримав бурю, але вже не знає, чи хоче він рости далі сам. Сільвана пішла. Я думав, що після неї не буде нікого. Що серце моє — це вже спалена земля, де нічого не проросте. А тепер ця дівчина — чорноволоса, тендітна, з очима кольору нічного моря — стоїть переді мною і каже «я хочу». Не «треба», не «мушу», а саме «хочу». І в її голосі немає ні жалості, ні примусу — тільки вона сама. Якби я міг повернути час, я б не дав їй цього вибору. Але часу немає. Є тільки ця ніч, ця кімната, цей шлюб, що народжується з попелу. Вона довіряє мені — мені. А я… я довіряю їй. Бо якщо не їй — то кому? Вона обіцяє мені вірність. І можливо, це саме те, що мені зараз потрібно — не вогонь, а тиха гавань. Якщо я зараз відступлю — я зраджу не тільки королівство. Я зраджу ту частину себе, яка ще вірить, що може бути не самотнім. Хочу… хочу її тепла проти мого холоду. Хочу дізнатися, чи можу я ще відчувати не тільки обов’язок, а й її.

— Я хочу цього… — прошепотіла вона. І цього разу в голосі не було страху — тільки вона сама.

Вони сплелись в поцілунках і обіймах один одному. Ліжко скрипіло, а судді внизу слухаючи піднімали келих під час кожного скрипу. Настільки що під ранок попадали п’яні.