Дві Душі: Інший шлях

Розділ 5

Вів’єн та Ірен

Ранок видався оманливо спокійним. Сонце, пробиваючись крізь важкі оксамитові штори покоїв, малювало на підлозі золоті смуги. Десь далеко, за товстими стінами родового маєтку Вінаріс, вже гуло місто, стурбоване нічними пожежами, але тут панувала тиша.

Вів'єн сиділа перед дзеркалом, розглядаючи своє відображення. Вона намагалася знайти в собі ту холодну впевненість, яка личить леді з дому Лелеки, але думки постійно поверталися до Ірен. Їй хотілося зараз бути не в цих холодних стінах, а в маленькій, пропахлій травами кімнатці в місті.

У двері обережно постукали.

— Увійдіть, — втомлено озвалася Вів'єн.

До кімнати увійшов особистий слуга графа зі срібною тацею.

— Леді Вів'єн, — слуга вклонився. — Сокіл з півночі, від герцога Магнуса. Граф Ланс отримав своє послання і зараз зайнятий обороною, а це... це адресоване особисто вам.

Вів'єн нахмурилась, беручи конверт. Зламавши печатку з символом Емірі, вона розгорнула листа. Почерк був різким, без зайвих завитків.

"Леді Вів'єн,

Я не вмію писати красивих слів, тому писатиму правду. Темрява вже тут. Альберт — не людина. Те, що ми знайшли в підвалах Фейрілу... це частина його сутності. І це лише початок.

Він знищить усе, що нам дороге. Я пропоную вам шлюб. Не заради кохання — моє серце належить Сільвані. Я знаю про ваші... особливі вподобання. Я пропоную вам угоду: статус герцогині, захист і повну свободу вашого серця. Ми станемо щитом одне для одного. Я прикрию вашу таємницю, ви — мою.

Чекаю на вашу відповідь соколом.

Магнус."

Вів'єн опустила лист. Її щоки палали. "Особливі вподобання"! Він пропонує їй стати ширмою!

Вона схопила листа і вихором вилетіла з кімнати. Їй треба було до Ірен. Негайно.

Вів'єн увірвалася в аптеку, ледве перевівши подих. Ірен стояла за прилавком, розтираючи трави.

— Ві? — вона стурбовано підняла очі.

— Ти це бачила?! — Вів'єн кинула лист на стіл. — Магнус пропонує мені шлюб! Він знає про нас! Він пропонує мені "свободу" в обмін на альянс!

Ірен прочитала листа. Її обличчя залишалося непроникним, але в очах промайнула тінь.

— Це... розумна пропозиція, - тихо сказала вона.

— Розумна?! — вигукнула Вів'єн. — Я не хочу розумних пропозицій! Я хочу бути з тобою! Я не вийду заміж за цього солдафона, щоб прикривати його роман з ельфійкою!

Вів'єн схопила Ірен за руки, її очі горіли відчаєм.

— Давай втечемо, Ірен. Просто зараз. В ліс, в гори, до біса цей Ерланд, до біса Альберта і Магнуса! Ми знайдемо місце, де нас ніхто не знайде. Ти і я. Будь ласка...

Ірен дивилася в повні надії очі коханої. Вона хотіла сказати, що втекти неможливо, що темрява Альберта накриє весь світ. Але слова застрягли в горлі. Вона не могла розбити цю надію. Не зараз.

— Добре, - видихнула Ірен, і слабка усмішка торкнулася її губ. — Добре, люба. Ми втечемо.

— Правда? - Вів'єн засяяла.

— Правда. Біжи додому, збери речі. Бери тільки необхідне. Гроші, теплий одяг, зброю. Я зберу свої трави і настоянки. Зустрінемося тут за годину. І поїдемо.

Вів'єн поцілувала її — палко, з полегшенням, і вибігла з аптеки, окрилена мрією про свободу.

Дзвіночок затих. Ірен залишилася одна. Усмішка повільно зникла з її обличчя, поступившись місцем виразу глибокої, майже хірургічної зосередженості.

Вона знову взяла лист Магнуса, але тепер читала між рядків. "Альберт — не людина... Створіння в підвалі...".

Ірен підійшла до столу, де Ланс залишив карту військових дій. Вона провела пальцем по лініях, що позначали рух армії немертвих.

— Вони не просто йдуть на південь, — прошепотіла вона. — Основна маса скелетів і трупів суне не на села. Вони оточують Луїзу.

Вона знала, що некроманти не дурні. Вони відчувають джерело сили.

"Чому Луїза? — гарячково думала Ірен. —

Відповідь прийшла миттєво, холодна і гостра, як лезо.

— Меч, — видихнула вона. — Дарк Блад. Меч Чорної Крові.

Вона знала легенди світу. Схоже, що Альберт знайшов його. Але той факт, що він досі не відправив свою армію з жалами і клешнями на підкорення світу, означало одне: Меч ще не прокинувся. Печаті все ще на ньому.

"Меч вимагає жертв, — знала вона, згадуючи стародавні закони темної магії. Альберт ще не завершив ритуал. Він вразливий".

Некроманти йдуть до столиці, бо відчувають цей потенціал. Вони хочуть або забрати Меч, або знищити Альберта, поки він не отримав абсолютну владу.

"Якщо він зніме печаті... якщо він напоїть Меч королівською кров'ю — ніхто його не зупинить. Ані люди, ані некроманти. Він стане богом демонічних створінь".

Прямо під вікном аптеки заплакала дівчинка-біженка. Цей звук вирвав Ірен з роздумів. Ця дитина, Вів'єн, Магнус, всі вони вже мертві, просто ще не знають про це. Якщо Альберт завершить ритуал.

— Я, я така ж як він, я сильніше за будь-якого смертного, - прошепотіла Ірен. Її очі звузилися. — Я знаю ціну крові. Я єдина, хто може порушити хід ритуалу. І знищити цього демона котрий хоче знищити світ моєї коханої.

Вона не була воїном. Вона не мала армії. Але вона знала "кухню" демонів. Вона знала інгредієнти. І вона знала, що Альберт, сп'янілий від своєї могутності, не чекатиме удару з боку такого ж демона.

Вона дістала аркуш паперу, чорнило і перо.

Минула година. Вів'єн влетіла в аптеку, захекана, з дорожньою сумкою через плече.

— Ірен! Я готова! Я взяла все необхідне, ми можемо...

Вона застигла на порозі.

Аптека була порожня. На столі, притиснутий важкою мідною ступкою, білів самотній аркуш паперу. У повітрі висів запах загаслої свічки і холодної, мертвої тиші.

Вів'єн на ватяних ногах підійшла до столу. Серце калатало так сильно, що віддавало болем у скронях. Вона взяла записку.

"Моя люба Ві,

Пробач, що я збрехала тобі. Я не могла сказати це в очі, бо ти б спробувала мене зупинити. Ти пропонувала втекти, але Магнус правий у своєму страху.

Альберт — демон. У його руках Меч Чорної Крові. Ти знаєш легенди: колись, щоб запечатати це лезо і цю силу, знадобилося об'єднання чотирьох пар Великих Засновників. Вони діяли як єдине ціле, як віддзеркалення одне одного.

Але подивись на нинішній Ерланд, Ві. Ви розділені, ви слабкі, ви гризетеся між собою. У вас немає тієї сили, що була у предків. Жоден лицар, жоден герой, навіть Магнус, не вистоїть проти нього в двобої сам на сам. Без єдності люди для нього — лише здобич.

Пам’ятаєш ваше пророцтво? “Коли світ поглине темрява і морок, щоб вижити кожній душі треба знайти іншу душу. І тоді настане світло". Це саме про це, Ві. Ви мусите об'єднатися.

Ти ж знаєш, я — не людина. Ти ж знаєш, я з тієї ж тіні, що й він. Я йду, щоб спробувати врятувати тебе, ту малу котру я бачу зараз на вулиці. Якщо мені посміхнеться ваша богиня Надія, я виживу і ми ще побачимось. Але якщо ні…  Ви маєте об’єднатись. Я не всесильна, але я сильніше за вас. Я спробую перемогти.

Не шукай мене. Це битва не для смертних. Погоджуйся на пропозицію Магнуса. Він — можливо твоя можливість виконати пророцтво.. Стань герцогинею. Стань символом для твого народу. Символом Надії. Об'єднайтеся. Виживіть.

І передай герцогу, Альберт і я, це не всі демони цього світу. Нас більше. 

Кохаю до смерті і навіть більше, Навіки твоя, Ірен."

Папір випав з тремтячих рук Вів'єн.

— Друга душа... — прошепотіла вона, і сльози потекли по її щоках. — Ти була моєю другою душею, Ірен!

Вона впала на коліна посеред порожньої аптеки, стискаючи записку. Біль втрати розривав груди, але слова пророцтва пульсували в голові, витісняючи відчай.

Ірен готова піти на смерть не просто заради неї. Вона пішла, щоб дати людям шанс знову стати тими, ким були Засновники. Вона довірила Вів'єн місію, яка була більшою за кохання і більшою за життя однієї людини. Стати опорою для людей. Врятувати Ерланд і можливо всю Арію.

Вів'єн підвела голову. В її очах, мокрих від сліз, почав зароджуватися холодний вогонь.

— Ти хочеш, щоб я стала світлом у темряві? — прошепотіла вона в порожнечу. — Ти хочеш, щоб я стала "другою душею" для Магнуса, символом для Ерланда?

Вона згадала герцога. Його лист був грубим, чесним, позбавленим романтичної мішури. Він не пропонував серце, він пропонував меч і мету. Він страждав за тією, яку кохав понад усе, і тепер шукав союзника, щоб врятувати світ.

Вів'єн підвелася. Вона витерла сльози рукавом, розмазуючи дорожній пил по блідій щоці. Вона більше не була просто закоханою дівчиною, яка хотіла втекти в ліс. Вона була Вінаріс. Вона була надією Ірен.

— Гаразд. Я не підведу тебе. Я створю цей союз. І ми знищимо того, хто забрав тебе у мене.

Вів'єн вийшла з аптеки, стискаючи в руці записку Ірен. Вітер шарпав її плащ, але вона більше не відчувала холоду. Вона відчувала лише мету.

Вона не стала шукати чорнило чи папір. Вона не стала писати "Так" і прив'язувати сувій до лапи птаха. Слова були занадто легкими для того, що вона збиралася зробити.

Вів'єн заскочила в сідло і погнала коня назад до маєтку. Вона мчала через двір прямо до казарм, ігноруючи здивовані погляди слуг, які ніколи не бачили свою леді в такому стані — в дорожньому пилу, з розтріпаним волоссям і очима, що горіли холодним вогнем.

Вона увійшла до зали планування без стуку, з силою відчинивши важкі двері.

Ланс і Анрі схилилися над картою. Вони саме обговорювали маршрут пересування військ.

— ...сокіл готовий летіти назад? — запитав Ланс, піднімаючи голову. Побачивши сестру, він нахмурився. — Сестро? Ти написала відповідь?

— Ні, — твердо сказала вона, підходячи до столу. — Я не відправила птаха.

— Ти плануєш відмовити йому? — голос Ланса був втомленим. — Я розумію. Це божевільна пропозиція...

— Я не писала відповідь, Лансе, тому що я сама буду відповіддю, — перебила вона його, і її голос дзвенів від сталі, несподіваної для них обох. — Він просив союзу. Він його отримає. Особисто.

Вона поклала руку на карту, закриваючи долонею маршрут, який прокладав Анрі.

— Але плани змінюються. Ти нікуди не їдеш.

— Що? — Ланс випростався. — Магнус просив допомоги. Я зібрав людей, я маю очолити...

— Ти - Граф Марії! — відрізала вона. — Твоє місце тут. Подивись навколо! Єпископ плете інтриги прямо у нас під носом. Його шпигуни нишпорять містом, наче шукають привід для бунту. А на сході? Імперія Асаш тільки й чекає, поки ти виведеш гарнізон на північ, вони вдарять нам у спину і заберуть порти Сії.

Вів'єн обвела поглядом залу, де солдати готували спорядження.

— Якщо ти підеш, хто залишиться тримати Марію? Я? Мені тільки вісімнадцять весен. Я вмію фехтувати краще за половину твоїх гвардійців, але я мало знаю про політику,  не вмію стримувати фанатиків і вести переговори з імперцями. А Магнусу також потрібен і захищений тил, котрий взмозі забезпечити армію ресурсами.

Ланс мовчав. Він дивився на сестру і не впізнавав її. Де поділася та дівчинка, яку він намагався захистити від жорстокості світу? Перед ним стояла жінка, яка мислила як стратег.

— А ти? — тихо запитав він. Ти поїдеш в Еміль? В саме пекло?

— Поїду, — кивнула Вів'єн. Магнусу потрібна дружина, символ союзу. для того щоб він став лідером Ерланда. Я поведу наш загін. Я стану поруч з ним. Я вмію тримати меч, брате. І мені більше нічого втрачати тут.

Її голос на мить дригнув, але вона не дозволила собі заплакати. Ланс побачив в її очах тінь болю — глибоку рану від втрати, про яку він здогадувався, але не смів питати.

Анрі, який весь цей час мовчав, шанобливо схилив голову.

— Вона має рацію, мій лорде. Марія впаде без вашої твердої руки. А леді Вів'єн... в ній, можливо, говорить кров Засновників. Вона впорається.

Ланс важко зітхнув, дивлячись на карту, а потім на сестру. Він підійшов і обійняв її — міцно, як рівного.

— Гаразд, — сказав він хрипко. Бери гвардію "Срібних Лелек". Бери найкращих коней і припаси. Ти поведеш підкріплення на північ.

Він відсторонився і подивився їй в очі.

— Але пообіцяй мені одне. Ти повернешся. Живою.

Вів'єн сумно, але гордо посміхнулася, торкнувшись місця на грудях, де під курткою була схована записка Ірен.

— Я повернуся, коли ми переможемо. Не раніше.

Вона розвернулася на підборах і пішла до виходу, на ходу віддаючи накази слугам готувати її обладунок.

Лелека розправляла крила для війни.

Приготовування йшли цілий день. Було вирішено, що Вів’єн вирушить з гвардією на світанку, так як допомога Магнусу потрібно якмога скоріше, щоб пробитись в столицю. Інша частина армії вирушить пізніше, разом з військами баронства Вікторія.

Тіріон, Верніс та Лея

Тіріон сповз по стіні на підлогу, відчуваючи, як сили покидають його разом із кров'ю, що сочилася крізь мокру пов'язку на боці. Він притискав до себе Лею, намагаючись зігріти її своїм теплом, але дівчинка залишалася лякаюче холодною і нерухомою.

Він програв. Ця думка билася в голові в такт пульсу. Позаду, в тунелях, блукає те, що колись було Айліш. Попереду — глухий кут. А на руках у нього помирає дитина.

Тіріон заплющив очі, відкинувши голову назад. У схованці панувала мертва тиша. Він чекав, коли двері здригнуться від удару.

І тоді він відчув це.

Легкий, ледь відчутний дотик до мокрої щоки.

Тіріон завмер. Він не розплющував очей, боячись, що це галюцинація. Але дотик повторився. Слабкий рух повітря. Прохолодного, свіжого повітря, яке пахло не гниллю каналізації, а мокрою глиною і... прілим листям?

Протяг.

Він різко розплющив очі і подивився в темний куток, завалений купою мотлоху.

— Верніс... — прохрипів він.

Жінка, яка сиділа навпочіпки біля входу, здригнулася.

— Ти чув щось? Вони йдуть?

— Ні. Там, — Тіріон кивнув на купу сміття. — Розгреби це. Швидко. Там тягне повітрям.

Верніс кинулася до купи і почала відкидати мішки та уламки ящиків. За мотлохом відкрилася стара цегляна кладка. У самому низу, біля підлоги, зяяла вузька тріщина.

З неї справді віяло холодом. І тепер вони почули це.

Гул. Монотонний, потужний гул води.

— Ріка, — прошепотіла Верніс. Підземний потік.

— Це дренаж, - Тіріон підвівся, підхоплюючи Лею. Він виводить ґрунтові води з-під міста. Прямо в ліс, у річку за мурами.

— За мури?  Верніс глянула на нього з надією, - Це наш шанс.

Вони вдвох навалилися на крихку цеглу, розширюючи прохід. За стіною ревіла вода.

— Вона крижана, - попередив Тіріон, коли вони протиснулися на вузький кам'яний карниз над чорним потоком. - Тримайся за мене.

Вони стрибнули.

Холод був таким, що перехопило подих. Течія підхопила їх, як тріски, і понесла темним тунелем. Тіріон лише встигав тримати голову Леї над водою, працюючи ногами, щоб не розбитися об стіни.

Здавалося, це тривало вічність, але насправді минуло лише кілька хвилин. Темрява раптом розступилася, і їх виплюнуло назовні.

Небо над головою було чорним, всіяним зорями. Повітря було чистим і морозним. Ріка, вирвавшись з-під землі, сповільнила хід, розливаючись між темними берегами, порослими лісом.

Тіріон відчув дно під ногами і з останніх сил витягнув Лею на піщану косу. Верніс виповзла слідом, кашляючи водою.

Навколо шумів ліс. Міські стіни залишилися позаду, темною громадою на горі.

— Ми... ми вибралися, - прохрипіла Верніс, тремтячи від холоду.

Тіріон схилився над Леєю. Вона була синьою. Часу майже не залишилося.

— Де ми? — запитав він, озираючись. - Ти знаєш цей ліс?

Верніс підвела голову і подивилася на вогники, що мерехтіли далі по березі, біля старих дерев'яних бараків, звідки тягнуло специфічним запахом дубленої шкіри. Шкіряні майстерні. Їх завжди виносили за місто, в ліс, вниз за течією.

— Знаю, — видихнула вона, підводячись. - Шкіряний хутір. Марта живе там, на відшибі. Ходімо.

Тіріон підхопив дівчинку на руки і побіг за Верніс у темряву лісу, сподіваючись, що стара відьма ще не спить.

Ліс зустрів їх не тишею, а смородом.

Навіть крижане повітря ночі не могло перебити цей важкий, нудотний запах — суміш кислоти, тухлої шкіри та собачого лайна, яке чинбарі використовували для вичинки шкур. Цей дух просочував землю, дерева і, здавалося, саму душу кожного, хто наважувався сюди зайти.

Верніс бігла попереду. Її мокрий тренувальний костюм — цупка куртка і вузькі штани — обліпив тіло, перетворившись на крижану кірку, але вона не збавляла темпу. Вона знала цю стежку. Вона ходила нею надто багато разів, щоб забути, навіть у темряві.

Тіріон ледве встигав за нею. Кожен крок віддавав спалахом болю в боці, руки, що тримали Лею, заніміли. Дівчинка не рухалася. Її голова безвільно хиталася в такт бігу.

— Там! - хрипко крикнула Верніс, вказуючи на похилену халупу, що стояла осторонь від довгих бараків з чанами.

У вікні горіло тьмяне світло. Дим із димаря пахнув не деревом, а якимись гіркими травами.

Верніс підбігла до дверей і грюкнула кулаком. Тричі. Пауза. Ще два рази.

За дверима почулося човгання, потім скрегіт важкого засува. Двері прочинилися на ширину долоні, і на них глянуло одне око — каламутне, оточене сіткою глибоких зморшок.

— Ти? - голос старої жінки звучав як тріск сухої гілки.  Знову через те що тебе віддали псам на розваги?

— Відкрий, Марто! - закричала Верніс, її зуби цокотіли від холоду. — Це не я! У нас дитина! Вона помирає!

Стара перевела погляд на Тіріона, що стояв позаду, схожий на мокрого привида з закривавленим згортком на руках. Вона побачила меч на його поясі, кров на розірваній тренувальній куртці і синюшне обличчя дівчинки.

Двері розчинилися.

— Занось, - буркнула Марта, відступаючи. - Тільки не накапайте мені на трави.

Всередині було жарко і душно. Під стелею сушилися пучки рослин, на полицях стояли банки з чимось мутним. Посеред кімнати стояв грубий дерев'яний стіл, витертий до блиску.

— На стіл, - скомандувала Марта, скидаючи з нього кошик з пряжею.

Тіріон обережно поклав Лею на дошки. В світлі олійної лампи вона виглядала ще гірше — шкіра стала сірою, губи — майже чорними.

Марта підійшла, витираючи руки об засмальцьований фартух. Вона без зайвих слів розрізала ножем мокрий шарф, яким Верніс перев'язала живіт, і відкинула його вбік.

— Матір Божа... - пробурмотіла вона, розглядаючи рану. — Хто це її так? Це не ніж. Це робота м'ясника.

— Меч, — коротко кинув Тіріон. - Я мусив це зробити. Всередині був паразит. Я вбив його, але він залишився там.

Марта різко підняла на нього очі. В них не було страху, лише професійна зосередженість ката.

— Зрозуміла, трупна отрута, - констатувала вона. - Скільки часу пройшло?

— Година. Може, трохи менше.

— Тримай їй ноги. А ти, - вона кивнула Верніс, - тримай лампу. І не трусися.

Марта підійшла до шафи і дістала пляшку з каламутною рідиною та згорток інструментів. Вона хлюпнула рідиною собі на руки, потім щедро — прямо у відкриту рану Леї. Запахло чистим спиртом.

Тіло дівчинки вигнулося дугою, незважаючи на непритомність. З горла вирвався здавлений хрип.

— Тримай! - гаркнула знахарка.

Тіріон навалився на ноги Леї всією вагою. Марта взяла довгі щипці з вигнутими кінцями і грубо, без жалю, залізла прямо в розріз.

— Світи сюди! - крикнула вона Верніс.

Тіріон відвернувся, але не міг закрити вуха. Він чув чавкаючий звук, з яким метал рвав плоть.

— Є... — прошипіла вона.

Вона рвучко потягнула руку на себе. З живота Леї, слідом за щипцями, потягнувся шматок чорної, слизької маси, що нагадувала згусток мертвого м'яса, оповитий павутинням.

Марта жбурнула шматок у відро під столом.

— Там ще, - сказала вона, знову занурюючи руки в рану.

Наступні десять хвилин були пеклом. Марта вичищала порожнину, промивала її якоюсь сумішшю з глека. Лея стогнала, її тіло здригалося в конвульсіях, але вона так і не прийшла до тями - біль був за межею сприйняття.

— Чисто, — нарешті видихнула Марта. - Тепер шити.

Вона взяла товсту, криву голку і почала зшивати краї рани. Вона шила шкіру дівчинки так, як чинбарі шиють шкіряні мішки — грубо, але надійно.

— Вона виживе? — запитала Верніс. Вона стояла біля столу, бліда, в своєму брудному костюмі, але лампу тримала рівно.

Марта зав'язала останній вузол і відкусила нитку зубами.

— Серце б'ється, - сказала стара. - Слабко, але рівно. Я вичистила гниль. Тепер усе залежить від того, наскільки вона хоче жити.

Вона наклала пов'язку.

— Перенесіть її на ліжко в кутку.

Марта поставила на стіл пляшку зі спиртом і три глиняні чашки.

— Пийте, - наказала вона, наливаючи пекучу рідину. — Це зігріє. А дівчинці вже нічого не даси, поки не прокинеться. Якщо прокинеться.

Верніс взяла чашку двома руками, її пальці тремтіли. Вона зробила великий ковток, скривилася, але тепло розлилося по тілу, трохи вгамовуючи дрож.

Марта пильно подивилася на неї, оцінюючи її вигляд — брудний тренувальний костюм, жорсткий, зацькований погляд.

— Ти змінилася, дівчинко, — сказала вона буденно, ніби говорили про погоду. — Раніше ти приходила сюди плакати і просити зілля. Тепер ти прийшла різати і шити.

Верніс підняла очі. В них була втома і порожнеча.

— Ми тікаємо, Марто. Нам потрібно пересидіти до ранку. А потім ми зникнемо.

— Пересидіти можна, — кивнула стара, сьорбнувши зі своєї чашки. — Місця на підлозі вистачить. Але за роботу і мовчання...

Вона багатозначно замовкла, постукуючи кістлявими пальцями по столу.

Тіріон мовчки потягнувся і поклав на стіл свій меч.

— Це все що в нас є.

Жінка подивилась на нього, на Верніс, на дівчинку, - Забери його хлопче, бачу навіть у дворянчиків бувають скрутні часи. Я теж мати… колись була, а ви врятували чиюсь дитину і і несподівано додала:

— Знаєш, хлопче, на твоєму місці я б її вбила... Звісно, не зараз, коли в ній нема цього.

Вона кивнула на відро під столом, де лежали рештки паразита.

— Якби тобі не пощастило вирізати ту гидоту чисто, вона б померла дуже страшною смерттю. Вона б гнила живцем і благала б тебе перерізати їй горло.

Марта зітхнула, і в цьому звуці було більше втоми від життя, ніж співчуття.

— Може, вам обом посміхнулась Надія. Надія, котра, схоже, забула про цей світ.

Тіріон промовчав. Він знав, що вона права. Він грав зі смертю в кості і виграв лише дивом.

Стара підвелася і підкинула дров у піч.

— Спіть. Вранці, якщо мала не охолоне, підете лісом на схід, вздовж ріки. Там патрулів менше, бо сморід відганяє навіть Псів.

Вона підійшла до вікна, затуляючи його щільніше, і подивилася в темряву лісу.

— Але головне — не попадіться немертвим. Їхнє коло звужується і з цієї сторони також.

Тіріон здригнувся. Він був так зосереджений на Альберті, що майже забув про війну, яка йшла за стінами.

— Вони вже так близько? — запитав він.

— Вони всюди, — відрізала Марта. — Місто в кільці, хлопче. Мертвяки вже близько. Всередині - Пси та їхній скажений хазяїн, ззовні, армія трупів. Куди не кинь, всюди смерть. Тож дивіться під ноги.

Вона погасила лампу, залишивши горіти лише тьмяне світло з пічного віконця. Тіріон сів на підлогу біля ліжка Леї, спираючись спиною на стіну. Рука його звично лягла на руків'я меча — єдиного вірного друга, який завжди був разом з ним.

Верніс сіла поруч, притулившись до нього плечем. Її голова впала йому на груди, і через хвилину вона вже спала важким, безпам'ятним сном.

Тіріон слухав дихання Леї — слабке, але рівне. Потім він теж заплющив очі. 

Альберт

Принц йшов до підземелля під палацом. Де колись тримали злочинців, а тепер тут було гніздо його “діточок”. Він відчував що сильно втомився, та треба було поспішати поки його “наречена” далеко не втекла. 

Він відправив усю стражу палацу до брами, де немертві продовжували штурм. Слуг відправив по домам, а площу перед палацом доручив оточити псам. Тим хто залишився, бо після смерті Гора від палиці-меча майстра Сергіуса частина найманців розбіглась.

Коли він відкрив двері членистоногі створіння зашипіли. Але принц провів рукою по мечу, щоб крова впала і меч знов прокинувся, звісно не так сильно як тоді під час бою. Тому йому потрібна була Верніс. Та їй вдалось знову втекти, щоправда союзників у неї не залишилось окрім купки студентів, з Тіріоном включно. Його “дітки” мали загострені відчуття і могли знайти когось навіть серед смороду каналізації по запаху.  

Тут вже вилупилась дюжина монстрів, котрі колись були дівчатами. Хтось служницями, хтось студентками Академії (але з останніми були проблеми, бо доводилось давати гроші і казати що це розбійники, бо дівчата вели вільний спосіб життя, а вся королівська армія і більшість гвардії на війні з немертвими, а тих хто був надто гучним - вбивати). Якби пробудився меч, їх би була б ціла армія. Звісно десь бігає ще десь дюжина. Але без пробудженного меча він міг контролювати більше дюжини, чи трохи більше. Звісно меч спробував королівську кров Верніс, та коли дівчина втекла він знов “заснув”. Йому потрібна тільки її життя, чи подібної на неї. Звісно є ще імператор Асаш і його Ерія, але імперцям принц не довіряв.

Проливши пару крапель власної крові на меч, він взмахнув рукою і повів членистоногих за собою. Якби тут був би ще хтось ніж вони, то напевно був би здивований картиною, принц, на котрому тільки плащ, котрий він взяв у барона Лауріса і скорпіоноподібні монстри з людськими черепами, на котрих інколи можна побачити залишки волосся. Те що залишилось від їхнього людського життя. І можливо ще залишалась частина свідомості і це було й найжорстокіше, вчора ти красива молода дівчина, а сьогодні монстр… і ти це розумієш. І на їхній жах дивитись, це якась насолода. Бо жінки це зло. Саме жінка стала між ним і Магнусом. Спочатку Верніс, потім та перша дівчина, а тепер Сільвана. Всі вони були між ним і Магнусом. Його Магнусом. Але вони можуть стати тим ключем котрий покладе кінець пануванню Володаря Монстрів.

З цими думками принц і його монсри підійшли до входу в каналізацію. Барона поряд не було, та той напевно таки поряд, поряд ховається. Коли це скінчиться, треба його скормити тваринці… як винагороду. Принц дістав з карману жіночу білизну, звісно у нього залишились деякі приватні речі графині і він їх зберігав, для подібних ситуацій,  і підніс до особин. 

— Знайдіть!

Створіння поцокали в каналізацію, по одній особині. В кінці туди заліз і сам принц. Добре що очищувачі мають перед кожним входом, схованку протигазів. Бо можна з глузду піти від цього запаху. Хоча його вороги напевно думали що принц вже з’їхав з глузду. 

Подорож зайняла деякий час, дехто з цих створінь ліз по стелі. Навіть свисали фіолетові стрічки. Це принцу здавалось знайомим, та він не пам’ятав хто це. Ось вони підійшли до одного зі сховків. Сховок закривали масивні металеві двері з штурвалом.

Технології древніх, - промайнула думка в голові Альберта.

Відкривши їх, Альберт готовий був зустріти свою “наречену” і баронета. Але їх не було. На одному зі столів була кров, суміш чорної і червоної крові. Кров вела до стіни, де були ящики, і розвалена кладка. Принц нахилився щоб подивитись, куде той хід веде. І … в останню хвилину встиг ухилитись. Та тварюка зі фіолетовими стрічками стрибнула на нього зі стелі. Якби ще мить і вона б вбила принца, і відразу почала атакувати жалом і клешнями, не даючи Альберту відступити за інших створінь. І не даючи можливості пустити кров на меч. Інші створіння спробували атакувати свою “сородичку”, але вона під їхні удари підставляла хітінову броню, що залишало на ній царапини, але схоже не сильно шкодило. Але тут щось полетіло в сгущавину бійки і взорвалось димом, якимось газом. Маска котра захищала принца, прикривала також очі, а от створіння не були захищені і вони почали кричати від болі. Цим скористався принц і атакував слабке місце тварюки. Це місце вже було поранене Тіріоном, тепер же Меч Темної Крові відрубав жало і воно полетіло в сторону. Тварюка заверещала. Принц ж посміхнувся і віддав свою кров в жертву, тепер він пригадав ті стрічки.

— Айліш, тобі так не подобається твоя нова форма.

Очі принца засвітились червоним, він скинув плащ, зі спини, як крило виросло жало і вдарило створіння.

— Я звільню тебе від неї. Ти помреш. Як помре і твоя подруга. Як помруть всі перед моєю ціллю.

Жало пробило хітін і нанизало створіння-Айліш, а потім приподнявши її принц зробив випад мечем, нанизавши тіло на лезо.

Потім відпустив її і тіло впало.

— Я вас всіх вб’ю. Для вас нема Надії, Хахаха…

Він розвернувся і скомандував. 

— В пройму!

Та почув звук страшного удару, а потім звук обвалу.

Айліш зібравши останні сили стрибнуло всім тілом об стіну що розділяло кімнату від давньої дренажної системи. І від цього страшного удару, стіна обвалилась, ховаючи дренажну систему під купою цегли, каміння і землі.

Очі принца на мить загорілись червоним і він встромив жало в голову Айліш, остаточно вбиваючи створіння. Він ледве стримувався від того щоб не закричати. Бо це означало одне… Він програв. Смертні, Надія, перемогли в цій битві. Перемогла ця дівчина з цими стрічками. Захистивши подругу.

Жало вросло знов в спину. Принц знов накинув плаща і скомандував своїм монстрам

— За мною, - потім Альберт повернувся в сторону вихода, - Бароне ви врятували мені життя, я це не забуду, виходьте.

В двері пройшла фігура барона Лауріса.

— Принце, ви ж пам’ятаєте яка плата за мої послуги. Я дійсно хочу її отримати.

— Отримаєте, бароне передайте наказ підірвати завтра палац і знайдіть найслабше місце в кільці немертвих.

— Можливо краще мої люди шукатимуть ваш ключ і того клятого баронета за стінами.

— Вже нема часу. Нам потрібно бути готовими забиратись з міста. Так що готуйтесь, нам доведеться битись з немертвими.

З цими словами принц похітнувся і впав на руки барона.

— Ваша Високість, вам потрібно відпочити. 

Ельдред і Нея

Небо над Академією було важким і сірим. Брама була зачинена, її зачінили самі студенти. Майстер Ултуан так і не повернувся до Академії, як і інші викладачі. Напевно вони захищали мури міста. Окрім тих майстрів, котрих вбив Альберт.

В Академії студенти тримали раду, після бійні в борделі студенти вже знали з чим вони мають діло. Ворог зовні, але є страшніший всередині. Котрий ховається під личиною принца.

— Принц звісно монстр, але нам потрібен король Александр, завдяки якому гвардія буде на нашому боці і можливо ми зможемо перемогти цього демона, - мовив Ельдред.

— А якщо він мертвий?

— В такому разі ми повинні відкрити двері до його опочівальні, спровокувати щоб туди набігли люди - свідки і показати що він давно мертвий.

— А він не прийде сюди і не повбиває нас всіх, - мовив один зі студентів.

— Назовні некроманти, нам банально нема де ховатись… Але, схоже він не всесильний, я на власні очі бачив як сили йому дає його кров… і кров Верніс. І поки він не знайшов графиню, у нас є шанс, - після паузи Ельдред продовжив, - хто згоден з цією ціллю підніміть руки.

Всі підняли руки. Спочатку, один зі студентів, той котрий висказав сумніви не піднімав руки, але і він потім підняв.

— Але ми не знаємо ані розпорядку стражі, ані часу коли там не буде Псів чи самого принца, - мовила Нея.

— Слушно, нам потрібно відправити когось хто зможе стежити за стражею і Принцем, також взнає розпорядок.

— Я можу, - мовила Нея.

— Ні, вам пані Ітіль, до речі це сестра нашого Тіріона, - уточнив Ельдред, - вам не можна. Ви знайомі з принцем, він вас розшукує.

Підняла руку одна зі студенток.

— Я готова, я маю досить високий статус баронетки Сії, а також у мене є зуб на принца. Мені здається мені повезло, що я захворіла місяць тому коли він запросив мене на ніч в палаці. До того ж мені здається що моя сестра, Айліш зникла не без допомоги принца. 

— О, ми майже сусіди, - мовила Нея.

— Ти не повіриш, ми навіть можна сказати знайомі, але коли ми з сестрою до вас приїджали, ми були малими, а ти зовсім маленькою.

(Сія сусіднє баронство до Вікторії, з виходом до моря).

Хлопець котрий сумнівався теж підняв руку, - Я допоможу пані Ерейн *назва дому до котрого належала Іріель

— Добре Томаш, - Ельдред цілком розумів що хоча хлопець сильно боїться, та він закоханий в Іріель.

Коли збори закінчились, Іріель взяла за руку Нею і повела до своєї кімнати в гуртожитку.

— Тут ми жили разом з Айліш.

Нея не знала чи казати дівчині що її сестра стала монстром, що Альберт зробив її тим скорпіоноподібним створінням. Після того як він явив свою демонічну форму з жалом, Нея звела все до купи. Ось для чого принцу потрібні молоді жінки. І на неї, якби не Тірі, чекала б така ж доля.

— Можеш відпочити на її ліжку, - продовжила Іріель, - а я піду збиратись на розвідку.

Нея деякий час ввагалась, але потім сказала.

— Слухай… твоя сестра… , - та Іріель вже пішла, - стала… її перетворив Альберт на монстра, - останні фрази пролунали в пустоту.

Побачивши досить зручну кровать, Нея на неї впала. Вона відпочивала в сховку. Але ж тут був м’який матрац, подушки… Як же вона за ними за цей тиждень скучила. Як там мама, подумала баронетка. Напевно думає що її дітки старано вчаться, або напевно вже збирає загін в похід - бо можливо новини про облогу немертвими вже дійшли до Вікторії.

Нея провалилась в сон, в сон без сновидінь. Прокинувшись під вечір, дівчина вирішила піти спробувати тренуватись, так як тренувався її брат, щоб вгамувати тритвогу. Напевно ж в Академії мають бути тренувальні меч. Нея пішла шукати. Пригадавши що вона була в передягальні, Нея вирішила почати пошуки звідти. Звідти має бути вихід до тренувальної зали з інвентарем.

Вийшовши з кімнати вона пішла коридорами гуртожитку, добре що гуртожитками були частина, крило Академії. Взагалі сама Академія була фортецею і побудована так, що з однієї частини можна було перейти до іншої не виходячи з будівлі. Це їй колись розповідав Тіріон, коли тільки вступив до Академії. В великих вітражах було видно нічне небо, навіть через хмари проглядались зірки і обидва місяці, котрі освічували коридори. Знайшовши двері Нея вийшла в коридор котрий привів її до знайомого входу, де були вже вхід до перевдягальні. За знайомою перевдягальною були двері котрі вели до зали, в ящику лежали дерев’яні мечі, піки, і інші види зброї. В цьому ж залі стояли також великі “ляльки” для відпрацювання ударів. Дівчина взяла меча з ящика і підійшла до однієї “груші”. Пригадавши як брат тримав меча коли він був лезом вниз. Глибоко вдихнувши Нея зробила взмах знизу вверх, потім зверху вниз вдаривши по ляльці. Від удару об дерево сильно заболіли руки і вона впустила меча.

Нея почула голос Ельдреда позаду себе, - Ти не правильно стоїш. Тому твоїм рукам і боляче. Вони не повинні бути прямими. І ноги теж. Стань в стойку.

Нея встала в бойову позицію. Ельдред підійшов ззаду, так що дівчина відчула дихання позаду себе і трохи зашарілась. 

— Трохи зігни коліна і лікті, - на останніх словах Ельдред торкнувся рук Неї ззаду, її ліктів. Дівчина зігнула лікті, але хлопець продовжив, - не напружуй так руки, вони мають пружинити.

Відчуваючи дихання хлопця позаду, те як його груди торкаються спини, Нея почервоніла, але послухалась і спробувала зробити стійку пружною.

— Тепер бий, - скомандував Ельдред.

І дійсно, було не так боляче рукам.

— Тепер удар вниз

І ще раз, і ще раз… Всі ці рази Нея відчувала хлопця за собою. За деякий час баронетка втомилась і повернулась до Ельдреда.

— Втомилась, - захикавшись мовила дівчина, а їхні погляди зустрілись.

— Ворогу цього не скажеш…, - але хлопець замовк зачарований очами Неї. Її різнобарвними очами, в першу чергу. Але і золотавий чубчик що впав на чоло, золоті довгі коси і … зрілі груди, робили дівчину неймовірно красивою, вона вже стала для Ельдреда найкрасивішою дівчиною котру він коли-небудь бачив. І тому йому було соромно, він був завсєгдатаєм борделів і дівчат котрі продавали свою ніжність, чи навіть декілька студенток з котрими він провів ночі. Він не хотів стосунків. Але ця світла дівчина, котра була ніби ніжна квітка, він вважав не достойним себе щоб зробити крок. І тому зробив крок назад після цієї невимушеної інтимної паузи.

Нея теж не знала як себе поводити, можливо це все ще магія Альберта, що збуджує, але коли хлопець торкнувся її рук, вона відчула себе дивно. А потім його близьке дихання.

— Я…Я в душ, - мовила дівчина і кинувши меча побігла у перевдягальню.

Ельдред підняв тренувального меча і почав тренуватись собі… Щоб розвіяти думки про ці очі Ельдред тренувався до світанку.

Після душа дівчина повернулась в кімнату, і в спідній рубашці зарилась в подушки. Вона відчувала щось нове. Чи то вітер

В Марії

Мішель прокинувся від стуку в двері, спав він знов в борделі, з якоюсь новою дівчиною. Молоде дівчисько з села, зовсім невинна. Але треба відзначити дівчина була не слабкою і витривалою і тому змогла його втомити. Навіть і не плакала, хоча по її очам було видно що те що вони робили їй було не до вподоби, але напевно бордель-маман їй пояснила що вона отримає значно більше якщо Мішель залишиться на ніч. А Мішель вирішив відсвяткувати, його бандити втративши декількох хлопців змогли дізнатись одну таємницю на котру вони давно палювали. Те що принцеса графства - збоченка котра спить з монстром. Сьогодні ту недо-демоницю мали б спіймати, і тоді ця горделива принцеска буде його. Повністю його. Хлопець провів рукою по ягодиці дівчини що лежала поряд і почав її мацати. Схоже дівчина не спала, бо трохи дьоргнулась.

Він пригадав той сором коли Вів’єн відмовила йому. Тепер вона заплатить.

З цією думкою він шлопнув по дупці дівчини, - Вставай і відкрий двері.

Задзвонили дзвони.

Дівчина встала, схоже вона всю ніч плакала. “Нічо, звикнеш. Я не найгірший клієнт щоб продати мені свою невинність”, - Ти знала на що ідеш, не розводь тут сирість, а ну бігом відкривай двері і не вздумай одягатись, я з тобою ще не завершив, - зупинив він дівчину коли та потягнулась за одягом, знов шльопнувши по дупці, - бо його єство напевно через ці руді коси і сльози знов було готове…

Коли двері відчинились, там стояв священник.

— Мілорде, там… там…

— Що там, не бачиш що я зайнятий.

— Там війська і леді Вів’єн.

— Її брат виступає в похід? Ми цього очікували, це нашему плану якраз на руку.

— Ні, не лорд Ланс, леді Вів’єн. Вона одружується.

Мішель не вірив своїм ухам, думки про секс відразу закінчились і він почав одягатись, - він кинув дівчині - Одягайся і йди геть!

— Не зрозумів, на кому одружується ця …? Ти впевнений?

— Впевнений, - йдіть зі мною на двір, самі побачите - відповів священник.

Натягнувши штани, Мішель побіг за священником. По дорозі йому дорогу перегородив охоронець. Вранці Мішель хотів залишити тут купу золота, але зараз… гроші йому потрібні. Якщо Вів’єн одружується на людині і йде в поход, то часу на те щоб її шантажувати майже немає. Він кинув срібну монету.

— Пане але це пів ціни

— Та хвойда збрехала, вона не була невинна і мені не сподобалось

Він знав, що напевно ту дівчину через це сильно поб’ють, якщо не вб’ють, - але він має заплатити найманцям.

Він вилетів з борделю.

— І ще, демониці в її аптеці немає. Ми там все розтрощили, але вона схоже втекла раніше ніж ми прийшли.

— Що?!

Тут тепер потрібно боятись за життя самому Мішелю, Єпископу це точно не сподобається. Тим більше грошей більше не буде. Мішель почав сумувати за тим срібним що залишив в борделі, треба було тікати через вікно.

Мішель побіг на площу…

А тим часом по всій Марії дзвеніли дзвони. З графського замку виступала гвардія в срібних латах, з їх принцесою на чолі в легкій кольчузі, де пластини закривали плече і лікті. Вів’єн була в білому плащі, котрий в якомусь сенсі нагадував фату. Лицарі тримали стяг Марії, і стяг дому Вінаріс, Білу Лелеку на чорному фоні. Але також можна було побачити і стяг Емірі, Білий Хрест-Сонце на синьому фоні.

Глашатаї на всіх площах міста, розвернули папіруси з текстом.

— Піддані Марії, Піддані Ерланду слухайте. У нас є дві новини. Одна темна як найтемніша ніч, інша дарує надію як світанок. Вчора ми отримали два послання. Обидва від наших добрих друзів, від славного герцога Емірі.

В першому - Герцог повідомляє що під стіни нашої славної столиці - Луїзи підступили полчища армій немертвих і хоча герцог відбив атаку Повелителя Монстрів, його військ недостатньо щоб зняти облогу. Він просить про нашу допомогу. Але це не найгірше. Найгірше те що, ворог всередині столиці. Всередині столиці страшний демон, що зветься Інкубус, він створює монстрів з невинних людей. І чим більше ми зволікаємо тим більше невинних душ ми втрачаємо.

Ми вирішили погодитись. Сьогодні виступить гвардія графа, Срібні лелеки доєднаються до гвардії герцога, Молота Бурі, щоб пробитись до столиці. Основні війська виступлять згодом, коли сюди прибудуть загони з Вікторії і Сії. Ми йдемо на війну. Проти багатьох сильних ворогів. Відсьогодні в Марії і по всіх Південних Землях Ерланда воєнне положення. Знов війна, наші любі піддані.

Але є і добра новина, перед лицем біди доми Вінаріс і Тіріен вирішили об’єднатись не тільки на полі бою. Наша люба, прекрасна принцеса Вів’єн ар Вінаріс отримала пропозицію від самого герцога… І… Погодилась. Вона погодилась з ним бути не тільки на полі бою але і по життю.

Поки гвардія повільно шла містом, поряд з Вів’єн йшов її брат Ланс.

— Тільки не вздумай загинути, сестро.

— Не хвилюйся брате, я не планую нічого крім перемоги, - посміхнулась Вів’єн, але в очах у неї була тінь.

— Знаєш, я тут думаю, ви з Магнусом схожі, маєте стати хорошими друзями.

А навколо лунало, - Хай освітить вас Надія. Світло Магнусу і Вів’єн!

Зупинившись на основній площі Вів’єн зустрілась поглядом з Мішелем, пригадавши що цей хлопець колись пропонував їй руку і серце. Той стояв разом зі священником. Дівчина кивнула і посміхнулась йому, потім кивнула брату і той відійшов. Вів’єн витягла з піхов меч і підняла його до неба, до сонця.

Все затихло на мить поки не стало чутно барабани і слова Ві, наречена Магнуса співала -

Надіє!

О Надіє!

Почуй наш крик і стон!

Яви своє світло,

Розбий неволі трон!

Дівчина вложила меч в піхви і  пришпорила коня і гвардія разом з нею помаршорувала з міста. Коли вони проходили крізь ворота, дівчата зверху осипали їх лепестками синіх ірисів.

За життя! 

За надію! 

За Богиню вгорі! 

Крізь кров,

крізь вогонь,

Крізь втрати й любов! 

Наш крик пронесеться крізь ніч без кінця, 

Ми б’ємось! Ми б’ємось!

Щоб бачить як в небі палає зоря!

Гвардійці виїхали за місто і повернули по тракту на північ. Вів’єн радилась з капітаном гвардії, сером Луї,  що увечері їм потрібно буде повернути на схід щоб обійти армію немертвих, щоб дійти до Еміля не зустрівшись з ними. Отже марш займе 4, в кращому випадку 3 дні. Сподіватимось на три. Як вони побачили дим від вершників. Їх було не більше 5-и. Коли вони під’їхали ближче то стало видно зелені щити, зелений колір на щитах був кольором дому Ітіль. Спереду в повних пластинчатих обладунках їхала жінка.

— Пані Ітіль?, Запитав капітан.

— Для тебе, хлопче, просто Кетрін, - і ігриво підморгнувши, злегка, дружньо шльопнула капітана по спині.

— Пані, ви ж мали пізніше виступити з основними військами, - з подивом запитала Вів’єн

— Не можу чекати, у мене там двоє дітей і дві мої освячені (аналогія на хресників, вона про Айліш і Іріель, так як баронства сусідні один до одного).

— Але ж це небезпечно.

— Доню, станеш матір’ю як я, зрозумієш. Да і ми рубаємось не гірше за твоїх пташок.

— Якось перевіримо, - з посмішкою відповіла Вів’єн

На деякий час запанувала тиша, поки загін заїхав до дороги що вела через ліс. По дорозі назустріч загін зустрічав біженців. Ті провожали загін Срібних Лелек поглядом, в котрому все ж таки можна було прочитати надію.

— Ти так схожа на матір, Вів’єн. Ті самі вперті очі. Пам’ятаю, як ти ще під стіл пішки ходила в нашому замку у Вікторії, поки твій батько обговорював із моїм чоловіком падіння Лани і підготовку для війни. Тоді здавалося, що світ Ерланда починає тріщати по швах. Навіть у Вікторії, далеко на півдні, ми відчували той запах попелу з Емірі

Вона кивнула на біженців, що проходили повз: — П'ятнадцять років тому дороги виглядали так само. Навіть на далекому півдні ми відчували цей присмак попелу в повітрі. Тоді Ерланд почав тріщати по швах, хоча ми й намагалися вдавати, що це нас не стосується.

Вів’єн мовчки спостерігала за жінкою, що вела за руку двох малих дітей. Білий плащ принцеси здавався занадто яскравим серед цієї сірої вервиці людського горя.

— Тоді Південь теж підтримав заклик короля об’єднатися для війни. Мій тогочасний чоловік виступив в похід з невеликим загоном… Але він так і не повернувся. 

Вів’єн здивовано поглянула на баронесу. Вона знала, що Кетрін править сама, але ніколи не чула подробиць про її другого чоловіка.

— Кажуть, король Олександр тоді особисто вів військо, — тихо додала Кетрін. — Він не завжди був таким... закритим у столиці. Напевно побачене там, на березі річки, щось у ньому вбило. Він повернувся іншою людиною, а мій чоловік залишився там, у тінях. Можливо, він став ціною того крихкого миру, який ми мали ці п'ятнадцять років.

Один загинув захищаючи ельфійські фортеці, інший зник під час нашого сорому… Сподіваюсь нам пощастить більше, - мовила баронеса пришпоривши коня вирівнючись з шагом Срібних лелек.