Дві Душі: Інший шлях

Розділ 6

Нея та Ельдред

Вранці Нею розбудила Іріель, постукавши в двері. 

— Сонько, прокидайся. Увечері починаємо операцію і якщо хочеш приймати участь, то потрібно приготуватись. Зустрінемось на зборах.

Нея прокинулась і потягнувшись встала з кроваті. На мить їй здалось що вона була вдома, та обстановка нагадала що вона в кімнаті студентки котру принц перетворив на монстра і що потрібно прокидатись щоб зупинити того принца. В Академії була метушня, хоча студентів було набагато менше ніж зазвичай. Частина вирішила втікти від страху, частина билась на стінах, ну і частина вже загинула. Тому не зволікаючи дівчина вмилась водою з кувшину і одягла тренувальний костюм. 

Її зустрів Ельдред, - Нея вибач за вчорашнє, я знаю що я поводився не достойно дворянина…

— Нея, вибач за вчорашнє, я знаю, що я поводився недостойно дворянина… — Ельдред стояв перед нею, опустивши погляд, його пальці нервово перебирали ремінь на поясі. — Я не мав права так близько…я просто хотів допомогти зі стійкою.

Нея відчула, як її щоки знову зрадницьки спалахнули, а серце забилося швидше, нагадуючи про той момент у тренувальній залі. Вона пригадала тепло його тіла за своєю спиною та те, як він вчив її пружинити ліктями.

— Тобі не потрібно вибачатися, Ельдреде, — тихо відповіла дівчина, намагаючись надати голосу впевненості. — Ти вчив мене захищатися. Можливо, це я зреагувала занадто гостро… я просто не звикла до такої близькості.

Ельдред нарешті підняв на неї очі, і в них знову промайнуло те саме захоплення її різнобарвними очима, яке він відчув учора. Він знав про свою репутацію відвідувача борделів і вважав себе недостойним такої чистої дівчини, як Нея.

— Ти — як ніжна квітка посеред цього попелища, — прошепотів він, ледь не торкнувшись її руки. — Я обіцяю, що під час місії буду твоїм щитом. Ми повернемося, і тоді… можливо, ми зможемо поговорити без цього сорому.

Залишивши Ельдреда, Нея попрямувала до перевдягальні, де Іріель вже закінчувала збирати спорядження зі своєї шафки. Дівчина завмерла на порозі.

— Іріель, зачекай, — Нея підійшла ближче, голос її тремтів. — Я маю сказати тобі про твою сестру. Я бачила її в каналізації.

Іріель випросталася, її обличчя вмить зблідло. — Ти бачила Айліш? Де вона? Принц тримає її в полоні?

— Ні… все набагато гірше, — Нея опустила очі, згадуючи той жах. — Альберт… він не просто тримає жінок. Він перетворює їх на монстрів. Я бачила істоту — гігантського скорпіона з людським обличчям. І на її черепі були фіолетові стрічки. Такі ж, які Айліш подарувала Верніс.

Іріель безсило опустилася на ліжко сестри. — Скорпіон? Моя Айліш… — вона закрила обличчя руками. Тепер вона зрозуміла, чому сестра зникла.

— Вона впізнала Верніс, — швидко додала Нея, намагаючись дати хоч якусь втіху. — Там, всередині того жаху, ще залишалася частина твоєї сестри. Вона відступила і не завдала нам шкоди. Але тепер ти знаєш, на що він здатний. І невідомо ще скільки невинних дівчат стали його жертвами.

Іріель витерла сльози рішучим рухом і міцно стиснула руків'я свого меча. — Тепер це не просто операція порятунку короля,  її голос став холодним і гострим, як сталь.

— Це моя особиста помста. Я хочу, щоб цей покидьок заплатив за все.

Дівчата разом увійшли до класної кімнати, де студенти тримали брифінг щодо місії.

— Ми маємо звільнити тих хто потрапив в полон, Вайолет і інші дівчата…

— Боюсь, якщо вони ще живі, вони вже не люди, - заперечила Нея і пояснила, описавши як виглядала Айліш і те що вона бачила, що відбувалось з Леєю.

— Тобто принц не тільки сам монстр, він ще плодить монстрів?

— І поки він не наплодив армію цих монстрів ми і повинні змусити короля Александра, якщо той ще живий арештувати принца. Якщо ж король вже мертвий то нам потрібні докази його смерті, щоб вмовити королівську гвардію арештувати принца. - мовив Ельдред.

Багато студентів було перелякані, - Тобто ми затиснуті між скелетами назовні і принцем всередині…, - підсумував один з них.

Розуміючи майже панічний стан, Ельдред мовив - Його пок що можна перемогти і ми тим більше не йдемо на прямий двобій. Іріель, тобі слово.

— В палаці зараз немає палацової гвардії, а Нічних псів небагато. Більша частина палацу не охороняється. Я домовилась з одним з палацових слуг вчора вночі і він нас проведе потаємним ходом до тронної зали, з нами також будуть лицар гвардії, як свідок. Він високопоставлений офіцер, коли ми зустрінемо короля Олександра чи виявимо що він помер, по поверненню він мобілізує свій підрозділ і арештує Альберта. Ми виступаємо відразу після завершення цього брифінгу.

Нічне повітря Луїзи було важким від запаху гару та сирості. Біля потайної хвіртки в палацовій стіні, замаскованої розрослим плющем, на студентів чекали двоє.

Служка на ім'я Патрік виглядав напрочуд зібраним. Його ліврея була пошита з дорогого сукна, а на грудях виблискував срібний знак королівського дому. Хоча поділ каптана був заляпаний грязюкою, а на плечі виднілася свіжа дірка від чиїхось пазурів, він не виглядав як жебрак — швидше як людина, що звикла до розкоші, але змушена пробиратися через пекло. Він міцно тримав у руках важкий ліхтар, пальці його злегка тремтіли, але погляд був рішучим.

Поруч із ним стояв сер Каспіан. Його важкий обладунок був посічений глибокими подряпинами - він був посічений в бою, напевно на стінах міста. На наплічнику засохла чорна рідина, а плащ був обірваний знизу. Лицар виглядав втомленим; він щойно прибув зі стін, де гвардія ледве стримувала вже не першу хвилю немертвих.

Каспіан повільно перевів погляд з Ельдреда на Іріель. Його очі затрималися на дівчині трохи довше, ніж вимагав етикет.

— Ви все ж прийшли, — прохрипів він, витираючи тильною стороною рукавиці обличчя, на якому змішалися піт і пил. — Після нашої… розмови вночі я довго думав, чи не збожеволів я, повіривши вашим словам. Але коли скелети почали штурмувати ворота, я зрозумів: кожна хвилина, яку ви витратили, щоб переконати мене в зраді Альберта, була варта ціни, яку я призначив.

Іріель випросталася, її обличчя було блідим, як мармур, у світлі місяця. Вона не відвела погляду, хоча в її очах на мить промайнув холодний біль.

— Ви отримали те, що хотіли, лицарю, — її голос був рівним і гострим, як лезо. — Тепер ви — мій свідок. Якщо ми знайдемо короля живим, ви піднімете гвардію проти принца. Якщо ні — ви підтвердите його смерть.

Каспіан важко зітхнув, поправляючи перев'язь меча.

— Я бився зі скелетами останні три години. Вони не втомлюються і не знають страху. Якщо принц справді стоїть за цим, він не людина. Ідіть за мною, і нехай боги змилуються над нами, якщо ми помиляємось.

Патрік дістав важку зв'язку ключів і вставив один із них у ледь помітну щілину між камінням. З глухим стогоном механізму частина стіни відсунулася всередину, відкриваючи прохід у темний тунель, з якого війнуло затхлим повітрям і сирістю.

— Цей шлях веде прямо під кухні, а звідти — сходами для прислуги до тронної зали, — прошепотів служка. — Там зараз мало людей, усі Пси зосереджені на головних входах.

Ельдред першим ступив у темряву, стискаючи ефес меча. За ним пішла Нея, відчуваючи, як серце калатає об ребра. Іріель на мить затрималася біля входу, кинувши останній погляд на палаюче місто, перш ніж зникнути в підземеллі слідом за іншими.

Патрік, служка, запалив тьмяний ліхтар, але затулив його рукою, залишаючи лише вузьку смужку світла, щоб не привернути увагу через вентиляційні щілини.

Повітря тут було важким, з домішками сирості та запахом старого каменю. Хід був настільки вузьким, що сер Каспіан у своїх обладунках час від часу зачіпав плечима стіни, і цей металевий скрегіт змушував усіх здригатися.

— Тихо, — шикнув Каспіан, зупиняючись біля невеликої решітки в стіні. — Ми зараз проходимо за казармами «Нічних псів». Якщо вони почують хоч звук — ми в пастці.

Крізь щілини вони побачили частину зали, освітленої смолоскипами. Там було чути грубий сміх і брязкання кубків. Пси Лауріса, найманці принца, не готувалися до оборони — вони святкували свою безкарність.

Іріель йшла мовчки, її кроки були майже беззвучними. Ельдред, що йшов попереду Неї, відчував, як дівчина ледь торкається його плаща, шукаючи опори в цій гнітючій темряві.

— Ви знаєте, де саме тримають короля? — пошепки запитав Ельдред у служки.

— Його не бачили кілька років, — відповів Патрік, не повертаючи голови. — Відколи принц перебрав владу, короля Александра ніхто не зустрічав. Кажуть, він немічний, але навіть найстаріші служки не бачили лікарів. Тільки Альберт та його Пси.

Каспіан похмуро кивнув. Тепер він розумів, що гвардія, сама того не знаючи, роками охороняла не спокій монарха, а його в'язницю.

Раптом з глибини тунелю почулося важке дихання та брязкання зброї. Це не були скелети — некроманти ще не пробилися до серця палацу. Це був внутрішній патруль найманців.

— Пси... — процідив Каспіан, вихоплюючи меч.

Бій у вузькому коридорі був коротким і лютим. Лицар, попри втому після трьох годин на мурах міста, діяв професійно, закриваючи студентів щитом. Ельдред і Іріель працювали злагоджено: один відбивав удари, інша знаходила щілини в шкіряних обладунках найманців. Коли останній з «Псів» упав, Патрік кинувся до важких залізних дверей.

— Сюди! — прошепотів він, борючись із засувом. — Цей хід виведе нас прямо за великий гобелен у тронній залі.

Повітря в таємному ході змінилося. Воно стало густим, солодкувато-нудотним, з важким мускусним відтінком, що лоскотав ніздрі та туманив розум. Цей запах не був смородом гниття — навпаки, він нагадував аромат екзотичних нічних квітів, змішаний з кров’ю. Це був слабкий, але підступний афродизіак, що просочувався крізь щілини, змушуючи серце битися швидше, а думки — плутатися.

Нея відчула, як щоки обдало жаром, а коліна стали ватяними. Ельдред, помітивши це, міцно стиснув її за плече, повертаючи в реальність. Його власні очі потемніли, а щелепи були стиснуті до хрускоту.

Вони зупинилися на вузькому помості прямо за гігантським гобеленом «Заснування Луїзи», що прикрашав стіну за троном. Крізь дірки в древній тканині до них пробивалося бліде, хворобливе фіолетове світло.

Іріель першою обережно відхилила край гобелена. Те, що вони побачили, змусило Каспіана мало не впустити меч, а Патріка — затиснути рота рукою, щоб не закричати.

Тронна зала змінилася до невпізнання. Високі колони були обплетені пульсуючими темними венами, що виходили з-під підлоги. На місці, де колись сидів величний король Олександр, не було людини.

Там, на троні, що розрісся в огидний наріст із м’яса та кістки, возвеличувалася гігантська потвора. Це була маса блідої, натягнутої плоті, з якої в різні боки виривалися довгі, вкриті слизом щупальця. Вони ліниво ворушилися, обмацуючи порожні чаші на столах і стіни. У центрі цього жахіття виднілося щось схоже на людське обличчя, розтягнуте до неприродних розмірів — очі короля Александра, застиглі в нескінченному крику, тепер належали цій істоті.

Біля підніжжя цього живого кошмару стояв Альберт. Він виглядав бездоганно, якщо не рахувати дивного, хижого блиску в очах. Він гладив одне з щупалець, як домашнього пса.

— Мій дорогий батьку, — тихо мовив принц, і його голос луною розійшовся порожньою залою. — Ви чуєте, як скелети скребуть у ворота? Вони прийшли за мечем... та ми скоро з вами звідси поїдемо

Сер Каспіан позадкував, його обличчя перекосилося від жаху й люті. — Це не король... — прохрипів він. — Це демон... він перетворив монарха на це...

Афродизіак у повітрі ставав густішим, викликаючи паморочення. Істота на троні раптом здригнулася, і десятки дрібних оченят по всьому її тілу одночасно розплющилися, втупившись прямо в гобелен, за яким ховався загін.

— Мій дорогий батьку, — тихо мовив принц, і його голос холодною луною розійшовся порожньою залою. — Ви чуєте, як скелети скребуть у ворота? Вони прийшли за мечем... та ми скоро з вами звідси поїдемо.

Альберт вихопив Даркблад. Лезо, відчувши близькість джерела, видало низький гул, схожий на голодний рик. Одним точним, майже презирливим ударом принц розсік безформну масу плоті на троні. Чорна, густа кров хлинула на підлогу, і меч жадібно всмоктав її, засяявши багряним світлом, що пульсувало в такт його серцю.

— Верніс втекла, але крові короля вистачить, щоб я зміг покинути цей смітник. В Імперії Асаш на мене чекає принцеса Ерія... її кров завершить те, що ми почали тут, - прошепотів Альберт, спостерігаючи, як лезо змінюється.

Раптом тіло принца неприродно смикнулося. Хребет вигнувся під гострим кутом, а з-під дорогого каптана з вологим хрускотом вирвалися додаткові членисті кінцівки. За мить перед троном стояла химера: чоловік з обличчям ангела, чия нижня частина тіла перетворилася на багатоногого павуко-скорпіона.

Його чуття загострилися миттєво. Він різко повернув голову в бік гобелена. — Щури... — прошипів він, і його голос тепер нагадував тертя каменю об камінь. — Ви прийшли подивитися на народження бога?

Альберт зробив блискавичний випад. Гігантське щупальце-хвіст пробило гобелен, розриваючи його на шматки. Каспіан ледве встиг виставити щит, але сила удару відкинула його в стіну. Служка Патрік, не встигнувши навіть зойкнути, був підхоплений іншою кінцівкою і розчавлений на очах у заціпенілих студентів.

Одночасно з цим Альберт нахилився, відсік голову королівської потвори та небрежно кинув її у мішок.

— Мені нема часу з вами бавитись, — кинув він, дивлячись на Ельдреда та дівчат з абсолютною байдужістю. — Магнус напевно уже біля воріт, а мені ще треба пробитись через скелетів. Розважтеся з моїми дітьми.

Принц здійняв меч, і підлога в залі почала тріскатися. З-під плит почали виповзати «діти принца» — колишні дівчата-служки та аристократки, чиї тіла були понівечені та перетворені на дрібніших скорпіоноподібних істот. Вони все ще мали людські обличчя, застиглі в гримасі вічного болю.

Альберт розвернувся і зник у тіні за троном, а в цей момент під палацом пролунав потужний вибух. Стіни здригнулися, стеля почала обсипатися величезними шматками граніту.

— Вперед! — закричав Ельдред, піднімаючи меч. — Ми повинні пробитися крізь них, поки замок не поховав нас живцем!

Вибух, що струсонув замок, був лише початком. Коли Альберт зник у порталі чи тіні, підлога тронної зали, підточена магією та часом, почала розходитися. Гігантські тріщини, мов чорні блискавки, побігли під ногами героїв.

— Тримайтеся! — встиг крикнути Ельдред, хапаючи Нею за руку, перш ніж камінь остаточно обвалився.

Вони падали крізь хмару пилу та уламків. Темрява поглинула їх, але падіння було недовгим. Замість твердої породи вони приземлилися на купи старого моху та піску, що накопичувався тут століттями. Навколо панувала мертва тиша, яку порушувало лише віддалене гуркотіння замку, що продовжував руйнуватися десь далеко вгорі.

Коли пил осів, Ельдред запалив магічний вогник. Його світло вихопило з темряви не просто підземелля, а величну архітектуру, якої Луїза не знала вже тисячоліття. Це були руїни древнього храму Надії.

Вони стояли в центрі круглої зали. Повітря тут було кришталево чистим, без жодного сліду того солодкого афродизіаку принца. Прямо перед ними височіла величезна напівкругла стіна, вкрита майстерним барельєфом — точно як у легендах про древні часи.

Іріель підійшла ближче, торкаючись пальцями холодного каменю. У світлі вогника барельєф здавався живим.

— Це вони... — прошепотіла вона. - Ті, хто зупинив демонів.

На камені були зображені легендарні постаті в момент їхнього тріумфу, котрий зміг відвернути трагедію віки тому.

Центральною посттю був Величний ельф із мудрим поглядом. Він читав величезну розкриту книгу, від якої розходилися промені світла. По обидва боки від нього стояли його дві дружини, чиї руки були підняті у спільному заклятті.

Поруч були Дві пари людей-чарівників, що оточували ельфа колом, створюючи магічний купол.

Під їхніми ногами був зображений меч Даркблад, але він не сяяв силою, а був обплутаний ланцюгами та печатями, що виходили з тіл героїв.

Барельєф детально описував ритуал: він показував, що для запечатування меча була потрібна не просто сила, а спільна воля чоловіків і жінок, представників усіх королівських родів. На останній секції було зображено пророцтво: якщо кров спадкоємців окропить лезо знову, воля демонів повернеться.

— Альберт зробив лише половину, — сказав Ельдред, вдивляючись у зображення. — Він використав кров короля, щоб пробудити меч, але схоже не повністтю, інакше б він не тікав, щось йому не вистачає.

— Пам’ятаєш як меч засвітився коли він торкнувся Верніс в борделі? Можливо йому потрібна її кров, чи кров взагалі Тіріенів.

Настала вимушена пауза де герої роздивлялись давній храм. 

— Тут намальовано, як його зупинити, — Нея вказала на рядки древніх рун під зображенням ельфа. — Але для цього нам потрібно відтворити коло.

Ельдред провів тремтячими пальцями по контурах барельєфа, зупинившись на місці, де руки героїв минулого спліталися у єдиний візерунок.

— Для нової печатки не потрібна смерть, — тихо мовив він, і його голос у тиші храму прозвучав як молитва. — Потрібне життя. Потрібен той самий зв’язок, про який ми чули лише в казках.

Він повернувся до Неї та Іріель, і в його очах відбилося світло магічного вогника.

— Пам’ятаєте давнє пророцтво? «Коли світ поглине темрява і морок, щоб вижити, кожній душі треба знайти іншу душу. І тоді настане світло».

Нея завмерла, ці слова відгукнулися в її серці дивним теплом, попри холод навколишніх руїн.

— Ми завжди вважали, що це метафора про кохання чи дружбу, — продовжив Ельдред. — Але подивіться на цей камінь. Це не метафора. Це інструкція. Те, що ми бачимо тут — не просто сім’я чи загін. Це єдиний магічний контур. П’ять людей і два ельфи... сім життів, що знайшли свої «інші душі» і стали одним щитом. Світло, про яке каже пророцтво — це і є та сама нова печатка, яку неможливо зламати мечем, бо вона тримається на живому зв’язку, а не на мертвій крові.

Іріель, досі дивилась нагору, де залишилось понівечене тіло короля і руїни колись величного палацу.

— Альберт ніколи цього не зрозуміє, — тихо мовила дівчина. — Він шукає кров, бо він самотній у своєму безумстві, якщо звісно не вважати за побратимів того слизняка барона Лауріса і його псів. Він може розірвати світ на шматки, але він ніколи не знайде «іншу душу», бо він їх лише нищить.

— Отже, наша мета — не просто вижити, — Нея подивилася на свої долоні. — Ми маємо знайти тих, хто зможе стати частиною цього кола. Ми маємо знайти свої «інші душі» в землях ельфів...

Ельдред кивнув, вказуючи на центральну постать ельфа з книгою. — Напевно ця книга розповість, як саме душі мають сплітатися. Але вона напевно десь в землях ельфів і шлях туди лежить через землі Володаря Монстрів. Він теж знає пророцтво, хоча й тлумачить його інакше. Він боїться ельфа, бо знає: світло однієї знайденої душі може розігнати весь його морок.

Згори почувся останній гуркіт — палац Луїзи остаточно поховав свої таємниці. Загін рушив углиб розлому, залишаючи позаду смерть, щоб знайти життя.

Магнус

Ранок зустрів табір герцога Магнуса сирим туманом, що змішувався з димом від палаючого передмістя. Магнус стояв біля свого намету, перевіряючи кріплення наплічників. Його погляд зупинився на Сільвані, яка вже тримала коня за вуздечку, готова зникнути в лісах, щойно з’явиться перша нагода.

Герцог підійшов до неї. В його очах не було наказу, лише втомлене прохання людини, яка знає, що йде на смерть.

— Не їдь поки що, — тихо промовив Магнус. — Я не прошу тебе битися за це місто чи за це королівство. Я прошу допомогти мені пробити цей заслін. Підмоги з Марії немає, а мої хлопці не встоять проти некромантів без підтримки з флангів. Допоможи мені зняти облогу, а далі... шлях на Авалін буде відкритий.

Сільвана застигла. Вона не сказала «так», але й не сіла в сідло. Її пальці міцніше стиснули лук. Вона розуміла: якщо вона піде зараз, Магнус і його гвардія просто розчиняться в морі мертвеців.

Вже за годину Магнус вишикував свою кінноту на невеликому пагорбі. Це була його остання ставка. Він чекав слушного моменту, щоб вдарити в розрив між полками скелетів. Але некроманти, що керували облогою, не збиралися чекати.

Незграбні порядки немертвих раптом почали переформовуватися з жахливою математичною точністю. Вони розгорталися фронтом прямо на пагорб герцога, закриваючи всі шляхи для маневру.

— Часу більше немає! — вигукнув Магнус, опускаючи забрало. — Кіннота, за мною! За життя! За Ерланд, За Емірі, За Надію!

Гвардія врізалася в серце ворожих порядків. Тріск ламаних кісток злився з іржанням коней. Спочатку інерція удару вела їх вперед, але скелетів було занадто багато. Вони не відчували болю і не відступали. Хвиля нежиті почала обтікати гвардійців з флангів, замикаючи «клешні».

Магнус бив своєю герцогською палицею, трощачи кістки і черепи,  відчуваючи, як його кінь спотикається об купи черепів. Він уже готувався до останнього бою в оточенні, коли раптом над полем бою пролунав чистий, пронизливий свист.

Стріла, випущена з неймовірною силою, пробила грудну клітину одного з головних некромантів, що стояв на пагорбі позаду війська. Друга стріла знесла йому голову. Сільвана все ж зробила свій вибір.

Але це був лише початок. З лісосмуги на лівому фланзі почувся гуркіт копит і бойовий клич, який змусив Магнуса здригнутися від несподіванки.

— Срібні Лелеки! В атаку! — пролунав владний жіночий голос.

Це була баронеса Кетрін Ітіль. Вона летіла попереду свого загону, її обличчя було закрито шоломом, але від неї прям віяло вогнем котрий готовий був спалити усіх ворогів. Поруч із нею, ведучи свою частину підкріплення, йшла Вів'єн. Вона не стала відправляти сокола, вона стала соколом.

Бій на полі перед Луїзою перетворився на справжню м’ясорубку. Срібні Лелеки під проводом Кетрін Ітіль та Вів’єн діяли мов хірургічний інструмент, розрізаючи тили некромантів. Кетрін, закрита шоломом, здавалася втіленням самої відплати; кожен її удар був наповнений материнською люттю, що сильніша за будь-яку чорну магію.

У самий розпал цієї кривавої круговерті над полем розлігся чистий, тріумфальний звук горна. Важкі ворота Луїзи, що здавалися зачиненими назавжди, повільно розверзлися.

— За Ерланд! За Надію! — цей клич підхопили сотні голосів. Втомлені, поранені, але незламні захисники міста, побачивши підмогу, кинулися в останню атаку.

Магнус, відчувши приплив нових сил, прорубував шлях крізь біле море кісток. Його кінь важко дихав, але йшов уперед, до самого епіцентру ворожого війська. Там, на невеликому узвишші, стояв той, хто керував цим жахіттям — Верховний Некромант у нетиповому для мерця білому плащі, гаптованому золотом. Його порожні очниці світилися примарним вогнем.

Магнус врізався в його особисту варту, розкидаючи скелетів щитом. Коли між ним і магом залишилося лише кілька кроків, некромант не здригнувся. Його голос, сухий і шелесткий, пролунав прямо в голові герцога:

— Дитя двох народів, якщо ти думаєш, що переміг темряву, яка нависла над твоїм світом, ти помиляєшся. Вона тільки згущується. Надія все ще слабка і тендітна...

Маг повільно підняв кістляві руки. Вони почали пульсувати зловісним жовтим світлом — закляття, здатне спопелити серце живої людини, вже готове було зірватися з його пальців.

— Досить розмов! — проривів Магнус.

Він не став чекати. Герцог пришпорив коня, змушуючи вірного друга здійснити відчайдушний стрибок. Масивна туша коня збила мага з ніг, перериваючи закляття. Некромант відлетів назад, його золоте гаптування змішалося з землею. Не даючи ворогу й секунди на відновлення, Магнус зіскочив з сідла і одним могутнім ударом важкої палиці розтрощив череп безсмертного мага.

Мить — і над полем запала дивна, неприродна тиша.

А потім почувся звук, схожий на тисячі сухих гілок, що ламаються одночасно. Скелети, які ще секунду тому люто стискали мечі, почали розсипатися на порох. Тіла немертвих падали в землю, перетворюючись на звичайні залишки. Магія, що тримала їх у цьому світі, зникла разом із її господарем. Інші ж легіони немертвих через деякий час пізніша розвернулись і відступили… Бо насправді їх вже ніщо не тримало в Луїзі. Разом з захисниками міста промайнула тінь. Дві тіні. Наче знайомі Герцогу. Та в той час герцогу було не до тіней, він пробивався до того некроманта. Тільки Сільвана на мить повернула голову в сторону цих тіней, наче відчуваючи що темрява йде з міста.

Магнус важко спирався на свою зброю, дивлячись на місто. Облога знята. Але слова некроманта про те, що темрява лише згущується, крижаним опеком залишилися в його душі.

Тіріон, Верніс та Лея

Перед виходом Марта ще раз перевірила пов'язки. Біла тканина, туго обмотана навколо тонкого стану Леї, вже почала просочуватися рожевим — рана після операції була занадто свіжою, а тіло дівчинки — занадто виснаженим. Знахарка наклала поверх чисті шари полотна, змочені в холодному настої дубової кори та деревію, щоб зупинити можливу кровотечу.

— Рухайся плавно, Тіріоне, — суворо наказала стара. — Кожен твій різкий рух — це удар по її швах. Якщо рана відкриється в лісі, я не зможу її врятувати вдруге.

Тіріон кивнув, відчуваючи, як піт проступає на лобі ще до того, як він зробив перший крок. Він пристосувався до ваги Леї, намагаючись тримати спину максимально рівно. Дівчинка дихала йому в шию — переривчасто, з ледь чутним свистом, кожен її вдих віддавався болем у його власному серці.

Стежка, виляючи між затягнутими туманом скелями, раптом вивела їх на відкритий простір. Ліс розступився, відкриваючи невелику низину, затоплену ранковим світлом. Весь луг був укритий густим килимом синіх ірисів — їхні пелюстки, важкі від роси, здавалися шматочками неба, що впали на землю.

Тіріон відчув, як напруга останніх годин трохи спадає. Він обережно опустив Лею на м’яку траву в самому центрі цього синього моря. Марта наклала свіжі пов’язки перед виходом, і хоча на білому полотні проступила рожева пляма від зусиль переходу, кровотеча, здавалося, зупинилася. Дівчинка дихала рівно, заколисана ароматом квітів.

Верніс опустилася поруч, безсило відкинувши голову назад. Її обличчя, зазвичай бліде й напружене, у світлі ранку здавалося крихким.

Сповідь серед квітів

— Знаєш, Тіріоне... — почала вона, не розплющуючи очей. — Альберт обожнював іриси. Він казав, що вони нагадують йому очі тих, хто вже втратив надію.

Тіріон здригнувся. Він дивився на квіти, і тепер вони вже не здавалися йому такими прекрасними.

— Ти згадувала про покої... про те, що вони робили, — тихо мовив хлопець, сідаючи навпроти неї. — Тобі не обов'язково про це розповідати, якщо це завдає болю.

— Біль уже не має значення, він став частиною мене, — Верніс гірко посміхнулася. — Етикет, навчання, вишукані сукні — це була лише ширма для його справжніх забавок. Поки в залах Академії чи палацу обговорювали політику, в зачинених кімнатах принц та його «дружки» влаштовували забавки з дічатами котрі стали жертвами Альберта, спочатку як закохані в нього. Дівчата котрі подобались йому, або просто опинились не в тому місці, не в той час.

Вона перевела погляд на Лею. — Він знущався з мене не лише заради задоволення. Він вивчав, як страх і приниження впливають на мене. Він напевно вірив, що страждання, обесчещення знищують людську волю. Але кожен синець, кожна ніч знущань була для нього лише рядком у його звітах. Він — не просто тиран, Тіріоне. Він паразит, який живиться людською гідністю.

Тіріон мовчав, стискаючи траву в кулаці. Він бачив Верніс у палаці багато разів — горду, недосяжну. Він і подумати не міг, що за цим фасадом ховалося щоденне пекло.

Лея раптом поворухнулася, її пальці торкнулися синьої пелюстки ірису. Вона не прокинулася, але на її губах з’явилася ледь помітна посмішка.

— Він напевно зараз думає що переміг, вбивши майстрів… 

— Він не виграв, — тихо промовив Тіріон, дивлячись на дитину. — Бо ми тут. Бо Лея жива. І бо ти більше не в його покоях.

Верніс подивилася на нього. Вперше за весь цей час у її погляді промайнуло щось, схоже на справжню вдячність. Вона простягнула руку і торкнулася квітів, наче намагаючись змити з пам’яті бруд минулого їхньою холодною росою.

— Відпочинь кілька хвилин, — попросив Тіріон. — Попереду ще довгий шлях. Я постою на варті.

Він підвівся, дивлячись на заграву над Луїзою, що все ще виднілася далеко на горизонті. Тут, серед синіх ірисів, світ здавався нормальним, але вони обидва знали: це лише коротка зупинка перед великою битвою за те, щоб такі луги більше ніколи не нагадували комусь очі тих, хто втратив надію.

Сонце нарешті подолало важку завісу диму, що тягнулася від Луїзи. Перші прямі промені впали на луг, перетворюючи краплі роси на пелюстках ірисів на розсип дрібних діамантів. Саме в цю мить Лея глибоко вдихнула — вперше не з болем, а з якоюсь дитячою спрагою.

Її повіки здригнулися, і вона повільно розплющила очі. Вони були чистими, чисті карі оченята.

— Де ми?.. — її голос був тонким, як дзвін.

— Ми в безпеці, маленька, — Тіріон миттєво опинився поруч, обережно стискаючи її долоню. — Ти на лузі. Дивись, скільки квітів.

Лея спробувала підняти руку, і в цей момент з боку річки прилетів легкий, теплий подих вітру. Він пронісся над лугом, і тисячі синіх пелюсток, наче за помахом чарівної палички, зірвалися зі своїх стебел. Вони закружляли в повітрі, підхоплені вихором, і злетіли вгору, змішуючись із променями сонця.

Дівчинка заворожено дивилася на цей синій танець. Одна пелюстка впала їй прямо на долоню.

— Так красиво... — прошепотіла вона, і на її блідому обличчі вперше з’явилася слабка, але справжня усмішка. — Наче небо вирішило нас обійняти.

Верніс, спостерігаючи за цією сценою, відчула, як залізний обруч, що роками стискав її груди, нарешті тріснув. Вона дивилася, як пелюстки відлітають у височінь, туди, де небо з кожною секундою ставало все прозорішим і світлішим. Чорнота ночі відступала, залишаючи по собі лише чисту лазур.

— Дивись, Тіріоне, — Верніс вказала вгору. — Хмари розходяться.

Небо розвиднювалося. Золотавий ранок заливав світ, обіцяючи, що шлях попереду, хоч і важкий, більше не буде проходити в повній темряві. Лея знову заплющила очі, але тепер це був спокійний, цілющий сон дитини, яка знає, що її оберігають.

Тіріон підвівся, підставивши обличчя сонцю. Він знав, що Альберт ще далеко не переможений. Але тут, серед синіх ірисів, під небом, що знову стало безкраїм, він вперше повірив: Надія — це не просто слово, не просто Богиня.. Це сила, яка змушує пелюстки літати, а серця — битися всупереч усьому.