Відродження

Найпростішим рішенням виявилося найочевидніше.

Не потрібно було прокладати нові шляхи крізь камінь чи ґрунт. Достатньо було використати вже існуючі свердловини.

Рослини можна було проростити прямо в них — опустити коріння вниз, до водоносних шарів, і лише в місцях зсуву обійти пошкоджені ділянки.

Саме так і вирішили зробити.

Місцеві мешканці, що зібралися поруч, мовчки спостерігали. Для них це було дивом.

У них теж з’явилися люди зі здібнстями.

Але порівнювати ці стихійні, випадково отримані навички з роботою Січових…

Це було як порівнювати іскру і блискавку.

Вже за кілька годин із гілки, що опустилася в резервуар, потекла вода.

Перша рослина-водогін була готова.

Напруга, що тримала людей останні дні, трохи відступила. Поспіх більше не був критичним.

І Січові вирішили оглянути укриття.

Те, що вони побачили, залишило важке враження.

Навіть нижній рівень їхнього власного комплексу — той самий, де й досі мешкали кілька сотень людей, що відмовлялися працювати — виглядав значно краще.

По їжі ще можна було знайти схожість. Волоцюг не балували.

Але все інше…

Повітря, вода, освітлення — різниця була не просто відчутною. Вона була разючою.

Там, у Спадку, навіть для ледарів були облаштовані бараки. Тут — лише перегородки, що умовно відділяли одне місце від іншого.

Там була вода. Нехай і ледь тепла, але постійно доступна.

Тут — жорсткі обмеження.

Там — свіже повітря, насичене ароматами рослин.

Тут — суміш сирості, тваринного запаху і явний брак кисню.

Їжа також говорила сама за себе.

Близько дев’яноста відсотків — це запаси: сублімовані продукти, консервація, крупи.

І лише невелика частина — те, що вдавалося вирощувати зараз.

Та й це — здебільшого завдяки тим небагатьом, у кого пробудилися здібності.

Навіть якщо їхні можливості були мізерними порівняно з навченими володіючими, цього вистачало, щоб трохи прискорити ріст рослин.

І завдяки цьому укриття хоча б мінімально отримувало свіжі овочі.

Хоча вдома роботи вистачало з лишком, Володимир добре розумів — просто піти він уже не зможе.

Відновити воду і залишити людей у таких умовах… Це було б неправильно.

По коливаннях оболонки Олександра він відчув — син думає так само.

Отже, рішення було прийняте.

Вони залишаються.

Він зв’язався з іншими членами експедиції. Тепер було потрібно:

посилити захисний ангар,

додатково оплести його гілками,

облаштувати всередині житло — меблі, зони відпочинку, окремий простір для кожного.

Спати в самому укритті він не збирався.

При всій повазі до господарів, постійно дихати цим повітрям бажання не виникало.

Поки Катя з Радомиром та водіями на поверхні облаштовували захист і побут, Володимир з Олександром повернулися на технічний рівень.

Цього разу, звісно з дозволу керівників укриття, кожен зайнявся своїм.

Олександр, як і завжди, взявся за рослини. Його спеціалізація дозволяла не просто вирощувати окремі елементи, а формувати цілі біосистеми. Він почав створювати щось подібне до того, що вже працювало у Спадку — живу екосистему, здатну очищувати повітря, стабілізувати вологість і підтримувати баланс.

Володимир же продовжив роботу зі свердловинами.

Вже наступного дня роботи на поверхні були завершені.

А коли до процесу всередині укриття долучилися всі шестеро володіючих — зміни почали ставати помітними дуже швидко.

Найважчим залишалося проростити коріння вглиб.

Але навіть без цього…

Уже на четвертий день цей рівень почав змінюватися.

Передусім — повітря.

Ще кілька днів тому саме звідси тягнулися найважчі запахи.

А тепер…

Люди почали приходити сюди самі.

Потоком.

Просто щоб зробити ковток.

Звичайного, чистого повітря.

І згадати, яким воно може бути.

Це стало настільки масовим, що місцевому керівництву довелося обмежити доступ до рівня.

Інакше натовпи людей починали заважати роботі.

Єдиними, кому не лише дозволили тут перебувати, а фактично зобов’язали, були ті, в кому вже пробудилися здібності.

Для них це стало не просто можливістю.

А початком навчання.

Спілкування з місцевими теж забирало чимало часу.

Пояснити, показати, відповісти на десятки запитань — усе це відволікало від основної роботи.

Але Володимир чудово розумів: це не менш важливо.

Навіть більше.

Бо виростити системи — це тимчасове рішення. За ними потрібен догляд.

А навчити людей — це дати їм шанс вижити самостійно.

Тож час знаходили.

Тим більше, що разом із навчанням вони робили ще дещо — вирівнювали енергетичні оболонки тих, у кого вже почали проявлятися здібності.

Але разом із цим Володимир одразу попереджав про ризики.

У людей, що отримали свої оболонки під час енергетичної бурі, діти могли як ініціюватися, так і ні — це була справжня лотерея.

А от у тих, чия оболонка вже повноцінна — це відбудеться гарантовано.

Без винятків.

Ініціація — це не просто пробудження сили.

Це критичний момент.

І без досвідченого наставника він майже завжди закінчується смертю дитини.

Тому вибір був жорсткий.

Якщо вони допомагають людям розгорнути і стабілізувати оболонку — ті повинні розуміти наслідки.

Дітей доведеться віддавати.

Після народження, приблизно у два-три роки, їх необхідно буде доправити до Спадку.

До вихователів.

І там вони залишатимуться доти, доки не пройдуть ініціацію під наглядом фахівців.

І не засвоють бодай ази роботи з енергією.

Лише після цього — повернення.

Це було непросто прийняти.

Але іншого варіанту не існувало.

Володимир не зупинився на цьому.

Він порадив більше.

Краще — привозити всіх дітей.

Хочаб тих, у кого ще немає оболонки.

Тих, що були зачаті вже після першого дня катастрофи.

Бо новий світ не залишав шансів на помилки.

І краще перестрахуватися, ніж запізнитися.

Це попередження стало для місцевих справжнім шоком.

Про таке у відкритому радіообміні не говорили.

Спадок свідомо не поширював цю інформацію на всі укриття. Вона передавалася лише туди, де вже були володіючі — ті, хто міг хоча б щось зробити з цим знанням.

Бо сказати людям, що їхні діти можуть померти…

І при цьому не дати жодного способу допомогти — означало зламати їх остаточно.

Тут же, в цьому укритті, про небезпеку не здогадувалися до останнього.

І тепер правда виявилась приголомшливою.

Дітей, що вже потрапляли в зону ризику, було двадцять вісім.

Плюс вагітні жінки.

Реакція була передбачуваною.

Прохання.

Майже вимоги.

Провести ініціацію тут і зараз.

Врятувати.

Зробити хоч щось.

І Володимиру знову довелося пояснювати.

Ініціація — це не процедура, яку можна просто виконати за бажанням.

Доросла людина приходить до цього через навчання, через контроль енергії, через підготовку. І лише після цього здатна свідомо увійти в стан початку ініціації.

У дітей усе інакше.

Якщо це дитина володіючого — процес запускається сам.

І тоді поруч обов’язково має бути той, хто здатен втрутитися і провести її через цей момент.

Інакше — смерть.

А тепер ситуація стала ще складнішою.

Усі, хто пережив енергетичну бурю, отримали оболонки.

Так, спотворені. Неповні. Нестабільні.

Але вони є.

А це означає — шанс, що у їхніх дітей почнеться ініціація, існує.

І цей шанс — зовсім не мізерний.

По людях статистики ще не було.

Просто не минуло достатньо часу. У дітей володіючих ініціація зазвичай починається у віці від трьох до дев’яти років.

Але були інші дані.

Тварини.

І вони давали доволі чітку картину.

У першому поколінні — тобто у потомства тих, хто мав спотворені оболонки — приблизно кожне третє маля починало ініціюватися.

Кожне третє.

І лише тому, що у тварин цей процес проходив простіше, вони не вимерли.

Навпаки.

Вже до четвертого-п’ятого покоління ініціація ставала нормою.

Без смертей. Без зривів.

Природа адаптувалася.

А от люди…

Людям ще тільки належало пройти цей шлях.

Півтора місяця.

Стільки знадобилося шістьом володіючим, щоб виростити й повністю впровадити біосистему в цьому, не такому вже й великому укритті.

І навіть цей результат був можливий лише завдяки Січовим.

Без них володіючих знадобилося б у десять разів більше. Та й тоді система навряд чи стала б по-справжньому стабільною.

Ключем було коріння.

Воно тягнулося на сотні метрів униз, до води, до мінералів, до енергії в надрах. Саме через нього біосистема отримувала більшу частину ресурсів і підтримувала свою автономність.

І виростити таке могли лише володіючі від четвертого рангу.

Робота була завершена. Укриття змінилося.

І настав час повертатися.

Назад вони вирушили вже іншим складом.

Обидва водії — Іван та Євген — залишилися. Доглядати за біосистемою.

Але Володимир чудово розумів:

їх спробують утримати.

Обидва були сильними володіючими. Впевненими. Та ще й після того, що вони тут зробили…

Уваги їм і раніше вистачало.

А тепер…

Тепер це вже було питанням не лише симпатій, а й цілеспрямованих зусиль.

Володимир навіть не сумнівався, що керівництво укриття зробить усе, щоб закріпити їх тут.

Тож за кермом опинилися інші.

У «Перуні» Володимира — Катя.

У машині Олександра — Радомир.

І тепер в «Перунах» їхали пасажири.

Шестеро найстарших дітей. І двоє дівчат, що вже частково опанували здібності.

Вони їхали до комплексу Спадку.

На навчання.

Щоб повернутися назад — вже іншими.

Сильнішими. Підготовленими. Потрібними своєму укриттю.

Батьки, звісно, хотіли їхати разом із дітьми.

Але це було неможливо.

Місця в машинах обмежені. Шлях — смертельно небезпечний.

Втім, це не було разовою акцією. Вже була домовленість.

Спадок пришле ще володіючих — двоє для такого укриття було занадто мало. Та й навіть їх планували змінювати з часом.

А звідси — забиратимуть дітей.

І тих, хто вирішить навчатися.

Так поступово налагоджувався обмін. Приблизно поїздка на місяць.

Небезпечно.

Важко.

Але необхідно.

По суті, це вже було більше, ніж просто допомога. Це було розширення.

Спадок отримав свій перший форпост.

Пов’язаний не лише радіообміном, а людьми, знаннями і спільним майбутнім.