Відродження

Було ще одне питання.

Таке, за яке в старому світі будь-який уряд миттєво отримав би хвилю обурення, звинувачення у диктатурі та, мабуть, справжню політичну анафему.

Права людини.

Саме це питання викликало одну з найдовших і найважчих дискусій на нараді.

Старі принципи більше не працювали. Світ, у якому вони були створені, перестав існувати. А нова реальність, що скоріше напоминала військовий стан, вимагала жорстких і прагматичних рішень.

У підсумку формулювання вийшло простим і водночас суворим.

Кожна людина має право працювати — і отримувати за це блага.

По суті — це було все.

Ніхто не забирав у людини право жити. Ніхто не збирався викидати когось із комплексу чи прирікати на смерть.

Але принцип став чітким:

хто плідно працює — той живе добре.

Хто не працює, чи тільки робить вигляд — теж живе.

Проте швидше існує.

Система забезпечення мешканців була розділена на кілька категорій, і різниця між ними була досить відчутною.

Найкраще, фактично без обмежень, забезпечувалися керівники комплексу.

До цієї категорії входили члени верхньої ради — очільники напрямків, керівники секторів — та їхні родини. Саме ці люди відповідали за стабільність усієї системи, приймали ключові рішення й несли найбільшу відповідальність.

Наступною категорією були володіючі.

Люди, від зусиль которих, по суті залежало виживання всіх. Разом із ними до цієї категорії автоматично входили усі діти.

Дітей забезпечували повністю.

Вони були майбутнім комплексу — і це питання навіть не обговорювалося.

Далі йшла найбільша група — працівники.

Люди, зайняті на виробництві, у сільськогосподарських секторах, у службах обслуговування, медицини, транспорту, ремонту й десятках інших робіт, без яких життя комплексу просто зупинилося б.

Їх забезпечували добре, хоча й не настільки щедро, як керівників чи володіючих.

І, нарешті, залишалася остання категорія.

Ті, хто не бажав нічого робити. Ті хто вважав себе потерпілими, що їм всі повинні.

Їх не виганяли, не карали.

Вони отримували мінімальне забезпечення: просту їжу — здебільшого юшку два рази на день — і житло в секторах, далеких від комфортних.

Життя там було без особливих зручностей.

Ідея була простою.

Якщо людина не хоче працювати — її ніхто не змушує.

Але й добре жити за рахунок тих, хто працює, вона теж не буде.

Було сподівання, що така система стане достатнім стимулом, щоб більшість із цих людей рано чи пізно вирішила змінити своє становище.

Опуститися на нижчу сходинку цієї системи було доволі просто.

Достатньо було перестати працювати.

А от щоб піднятися вище — доведеться докласти зусиль.

І довести, що ти справді готовий бути частиною спільної справи.

У цієї системи був і неприємний бік.

Насправді питань виникало багато, але одне з них виявилося особливо гострим.

Розподіл забезпечення автоматично означав і розподіл простору.

Доступ до різних секторів комплексу теж регулювався цією ж системою категорій.

Наприклад, потрапити до великих природних печер — тих самих просторів із підземними озерами, зеленими терасами та найбільш розкішними зонами відпочинку — було непросто навіть для звичайних працівників. Такі місця створювалися як зони відновлення, де люди могли хоча б ненадовго забути, що живуть під кілометрами каменю.

Щоб отримати туди перепустку, потрібно було добре працювати і накопичити достатньо балів.

Але саме в таких місцях жили й навчалися діти.

Їх намагалися виховувати в максимально нормальних умовах — настільки, наскільки це взагалі було можливо у підземному світі.

І тут виникала проблема.

Якщо батьки дітей належали до категорії працівників, побачитися з ними було не так просто.

Щоб провести з дитиною вихідні в такому секторі, дорослим потрібно було працювати краще за більшість і заробити перепустку.

Інакше доводилося діяти навпаки.

Тоді вже дітей приводили до батьків.

Під наглядом відповідальних володіючих групи дітей вирушали до секторів, де жили працівники. Але на цьому рівні доступ і закінчувався.

Далі, в нижчі житлові зони, дітей не допускали — навіть у супроводі володіючих.

І якщо батьки все ще мешкали в найнижчих секторах, які люди вже почали між собою називати резерваціями або навіть гетто, тоді діяло інше правило.

Тих тимчасово пропускали до сектору, куди прибували їхні діти.

З одного боку, це мало позитивний ефект.

Люди з нижчих зон могли на власні очі побачити, як живуть інші мешканці комплексу. Побачити просторіші приміщення для житла, іжу в достатку, зони для спорту та відпочинку.

Наскільки це взагалі було можливо — там намагалися створити нормальне життя.

Але з іншого боку…

Такі візити нерідко закінчувалися скандалами.

Лунали звинувачення, що їх покинули.

Що над ними знущаються.

Що вони постраждалі, і тому їм зобов’язані забезпечити кращі умови.

А коли діти, не розуміючи всієї складності ситуації, починали розповідати про своє життя — про високі печери, про плавання в озерах, постійно свіжу їжу…

Для багатьох дорослих це звучало як насмішка.

І іноді це провокувало вчинки, дуже далекі від батьківської любові.

Траплялися навіть випадки, коли люди захоплювали власних дітей як заручників.

Після цього починалися вимоги.

Покращити умови життя.

Збільшити пайки.

Переселити їх у кращі сектори.

І, звісно, все це — за рахунок тих, кого вони називали багатіями або диктаторами.

Копирсатися з брудною роботою було не для них. Здебільшого то були «велики фахівці» із офісних працівників в минулому.

Вивчення змін, що з’явилися у людей після енергетичної бурі, займало у Володимира дедалі більше часу. Особливо його цікавили ті самі енергетичні оболонки, які тепер можна було фіксувати у кожної людини.

Щоб зрозуміти, як вони працюють і як змінюються в різних умовах, доводилося бувати в різних секторах комплексу.

Тож коли одного разу він спускався до нижніх рівнів, то помітив незвичну метушню біля одного з проходів.

Бійці служби безпеки готувалися до входу.

І що було особливо показово — тут був присутній навіть сам голова служби.

Січовий підійшов ближче.

— Що тут у нас, Сергію Івановичу?

Кравченко озирнувся, кивнув у привітання і важко зітхнув.

— Та от… чергові «люблячі батьки».

— І що цього разу?

— На зустрічі з донькою її захопили. Але не стали тут права качати. Прикриваючись дитиною, змусили відкрити прохід на нижні рівні. Тепер забрали дівчинку до своєї… клоаки. І висувають вимоги.

Володимир на мить заплющив очі.

— Все як завжди? Вони великі інтелектуали, тому працювати на простих роботах не будуть, але їм необхідно надати найкращі умови?

Кравченко криво посміхнувся.

— Ну а що ще? Все немов по написаному. Один в один.

Він на секунду замовк, а потім тихіше додав:

— От скажи мені, Володимире Олександровичу… як так можна? Це ж власна дитина. Їй дали найкращі умови, які тільки можливі тут. Навчання, нормальну їжу, простір для життя… А ці… — він на мить замислився, підбираючи слово. — Навіть не знаю, як їх назвати. «Батьки», він неначе виплюнув це слово — називається. Замість порадіти за дитину — отаке влаштовують.

Січовий трохи помовчав, дивлячись на двері шлюзу.

— А чого ти хотів, Сергію? — сказав він нарешті. — На жаль, усе доволі закономірно.

Кравченко підняв на нього погляд.

— До нас у останній момент кинулися в основному ті, хто все життя сидів на шиї країни. Ті, хто звик, що за них хтось усе вирішує. Цеж не наслідки війни, там інша річ.

— А тут, люди, які вміють працювати руками… або, тим більше, головою… почали готуватися заздалегідь. Хтось приєднався до будівництва укриттів. Інший інвестував гроші в такі проєкти. Хтось узагалі будував власні.

Він злегка знизав плечима.

— Часу для цього було більш ніж достатньо.

Кравченко мовчав.

— А до нас, — продовжив Січовий, — серед біженців у результаті потрапили в основному дві категорії. Або планктон, який усе життя просто плив за течією, чи стадо, що розраховувує на когось іншого. Ну й керівники різних масштабів, хай їм грець.

Він коротко кивнув у бік дверей.

— І тепер вони щиро не розуміють, чому ніхто не поспішає вирішувати їхні проблеми.

Володимир задумливо подивився на зачинені двері шлюзу.

Бійці служби безпеки вже стояли напоготові. Ще кілька хвилин — і почалася б стандартна операція.

Він повернувся до Кравченка.

— А знаєш, Івановичу… Зупини поки що все.

Начальник СБ здивовано підняв брови.

— Зупинити?

— Так. Цього разу вони перейшли межу. Зробимо трохи інакше.

— Як саме?

— Викликай сюди обидві ради. І коли почнемо — запустимо прямий ефір по всьому комплексу. Щоб всі бачили що відбувається.

Кравченко коротко кивнув.

— Зрозумів.

Минула майже година, поки вдалося зібрати всіх необхідних людей. Члени верхньої ради, представники нижньої, технічні служби, які готували трансляцію.

По всьому комплексу на екранах почали з’являтися пояснення:

Надзвичайна ситуація. Захоплення дитини. Дії служби безпеки. Прямий ефір.

Коли всі приготування завершилися, Січовий кивнув оператору.

— Починаємо.

Потім повернувся до бійців.

— Розблокувати прохід.

Замки важко клацнули.

Броньовані двері повільно розійшлися.

За ними починалася похила виробка, що вела до нижніх секторів комплексу.

Група рушила вперед.

Після наступних дверей, вже на нижньому рівні, вони зайшли до чергового тонелю.

Там їх вже чекали.

Мешканці цього відрізку сектора зібралися натовпом.

Перші ряди, побачивши, хто саме йде попереду, почали повільно відступати.

Люди впізнавали Січового.

А от ті, що стояли позаду, ще нічого не розуміли і продовжували тиснути вперед.

У тунелі швидко виникла тиснява.

Крики, лайка.

Володимир не сповільнив кроку.

Він не збирався вступати в суперечки.

Його астральна оболонка повільно попливла вперед.

Вона с запасом перекрила увесь переріз тунелю.

Люди в перших рядах почали падати.

Один за одним.

Вони просто втрачали свідомість.

Для Січового приспати звичайних людей було майже так само просто, як вимкнути світло.

У натовпі почалася справжня паніка.

Ті, що стояли далі, бачили лише одне: люди перед ними раптом валяться на підлогу — і незрозуміло чому.

Хтось закричав.

Натовп кинувся тікати.

Але тікати в тунелі було нікуди.

Попереду — Січовий.

На кінці відрізку — закриті двері до наступного.

Люди металися, наштовхувалися один на одного, падали.

І один за одним засинали.

Через десять хвилин стало тихо.

На підлозі лежали десятки людей.

Усі спали.

А ще за кілька хвилин один із бійців вийшов із найближчого бараку.

На руках у нього була дівчинка.

Вона мирно посапувала, притулившись до його плеча.