Відродження

Розділ 22

Спочатку мур перетнули безпілотники.

Саме вони першими зазирнули всередину чужої фортеці, передаючи картинку на екрани «Перунів» і шоломи екіпажів. Побачене виявилося… показовим.

Прямо від воріт починалася широка площа, вимощена темною бруківкою. Вона тягнулася вперед рівною, майже ідеально симетричною лінією й упиралася у широкий кам’яний ґанок великої центральної будівлі — саме тієї, верхній поверх якої добре проглядався ще здалеку з-за мурів.

Але на цьому архітектурний ансамбль не закінчувався. Від головної споруди вперед, обрамляючи площу з обох боків, рівними рядами тягнулися менші будинки.

Шість зліва. І шість справа.

Володимир ледь помітно посміхнувся.

Ну хто б сумнівався. Дванадцять по боках і одна по центру.

Рівно тринадцять.

Схоже, той, хто все це планував, дуже любив театральщину.

Чортова дюжина будівель.

І рівно стільки ж дверей, що виходили прямо на площу.

Клан із історичною назвою Дракули. Клан Цепіш.

Вказівники зі скелетів. Чорні балахони. І тепер ось це.

Усе за каноном.

Усе за правилами поганої, але дуже старанно поставленої вистави.

Не вистачало хіба що кажанів і органної музики.

Безпілотники зависли над площею, продовжуючи спостереження.

Слідом за ними всередину неспішно зайшли й «Перуни».

Бронемашини рухалися повільно, розділяючись по парах і займаючи позиції так, щоб не заважати одна одній у випадку бою.

Усе виглядало надто тихо. Надто правильно. Надто підготовлено.

Січовий сплигнув із броні машини прямо на бруківку. Підошви глухо вдарили об камінь.

Він озирнувся. Запах пилу, бетону, рослин і чогось ще — важкого, липкого, майже невловимого — висів у повітрі.

Місце було живим. І водночас — мертвим.

Зараз, судячи з усього, настав хід господарів.

І вони не змусили себе чекати. Не минуло й хвилини, як усі тринадцять дверей одночасно розчинилися.

Синхронно.

Настільки точно, що це виглядало не випадковістю, а добре відрепетируваною сценою.

Із дванадцяти бокових будівель вийшли жінки.

По одній з кожного входу. Цього разу не в чорному.

На них були довгі золоті балахони, що дивно контрастували і з похмурими мурами фортеці, і з усією попередньою демонстративною «вампірською» естетикою.

Золото. Пафос. Показова велич.

Усе як люблять люди, що дуже хочуть здаватися чимось більшим, ніж є насправді.

А вже після них, із центральної будівлі, неквапливо з’явилася й та, заради кого все це, схоже, й було влаштовано.

Мабуть, сама Мати.

Жінка була одягнена в біле. Повністю.

Білий довгий одяг, білий плащ, світле волосся, спокійна постава.

Після чорного й золотого це виглядало майже навмисною заявою.

Не просто головна. Не просто сильніша. Окрема. Вища.

Центр усієї цієї вистави.

І, що найбільше не сподобалося Володимиру, на відміну від Ельвіри, ця жінка не грала в емоції. Вона просто дивилася.

Спокійно. Холодно. І занадто уважно.

Сказати, що Володимир був здивований, — означало не сказати нічого.

І справа була зовсім не в красі жінки, хоча, як і всі володіючі, вона безумовно виглядала вродливою, молодою і майже позачасовою.

Вразило його зовсім інше. Він її впізнав.

Elizabeth Blackwood.

Елізабет Блеквуд.

Представниця відомого MI6 з туманного Альбіону.

Колись, задовго до Катастрофи, більш ніж сорок років тому, Січовий разом із друзями та близькими будував тоді ще не Лісокрай, а фінансову імперію — корпорацію «Спадок».

Саме з її прибутків виростав космічний флот, що мав розколоти проклятий астероїд. Саме з тих грошей будувались підземні укриття, готувалися сховища, створювався запас міцності для майбутнього.

Частина коштів зароблялася цілительством. І саме тому вже ближче до двадцятих років усі зацікавлені люди у світі знали: десь у Карпатах корпорація «Спадок» відкрила академію, де звичайні люди могли оволодіти здібностями, про які раніше говорили лише в казках.

Рішення приймати до академії представників спецслужб інших країн тоді стало тією самою кісткою, яку довелося кинути великим хижакам, аби «Спадку» дозволили спокійно розвиватися далі.

Для іноземних абітурієнтів створили окрему групу. Перший рік — підготовка. Потім — ініціація. І ще два роки навчання вже з зовнішньою енергією, потоками свідомості й усім тим, що робило з людини справжнього володіючого.

Студентів підбирали не з вулиці. Це були кращі з кращих. Тому й не дивувало, що більшість із них поверталася додому вже з упевненим третім рангом.

Елізабет була однією з них. І тепер вона стояла навпроти нього.

Жива. Сильна. І явно дуже далека від тієї жінки, яку він пам’ятав.

— Мене звати Моргана, — промовила вона. — Але тут усі зазвичай називають мене просто Матір.

— І мені дуже цікаво, що представники славетного Лісокраю — про що досить красномовно говорять емблеми на ваших машинах, та й самі «Перуни», річ доволі показова — роблять на МОЇХ землях. Щось не пригадую, щоб Я вас запрошувала.

Володимир дивився на неї кілька секунд мовчки. Потім ледь усміхнувся.

— Не знаю, навіщо ти себе перейменувала в Моргану. Блеквуд і саме по собі звучало доволі показово.

Кілька золотих балахонів помітно напружились.

Січовий продовжив:

— А запрошення ти таки відправляла. Тоді, коли твої приспішники захотіли забрати життя дітей. Ти ж не сподівалася, що таке пройде повз нашу увагу?

Моргана ледь схилила голову набік.

— Щодо «повз увагу»… багато років проходило. Тож чому б і ні?

На її губах з’явилася майже непомітна усмішка.

— А от те, що ви мене впізнали… Ну, враховуючи розвиток свідомості, а отже й пам’яті, це не дивно. Хоча, зізнаюся, я не очікувала зустріти тут когось, з ким була знайома особисто.

Її погляд ковзнув по його шолому.

— І не дуже красиво з вашого боку ховатися за шоломом, коли жінка стоїть перед вами відкрито.

Володимир без поспіху прибрав захисний щиток усередину шолома, відкриваючи обличчя.

Але ще до цього вже віддав по внутрішньому каналу наказ:

готуватися до атаки.

І, що важливіше, — до можливого відходу.

Всі дванадцять відьом у золотих балахонах мали добре розвинені енергетичні оболонки.

Дуже добре розвинені.

По силі — старші ранги.

А враховуючи, що їхня головна колись навчалася саме в їхній академії, а отже прекрасно знала систему підготовки, то цілком можливо, що й по розвитку свідомості там був повноцінний четвертий ранг.

Ну а сама Моргана, без сумніву, стояла ще вище.

І виходила дуже неприємна арифметика.

Тринадцять сильних володіючих у відьом.

Проти двох — його самого і Кравченка.

Так, поруч були й інші володіючі Лісокраю. Але відверто кажучи, третій ранг проти четвертого — це не бій. Це спроба виграти час.

Добре, якщо вони зможуть трохи протриматися завдяки кращій школі та дисципліні.

Але реальних шансів там майже не було.

Коли Січовий відкрив лице, вираз обличчя Моргани змінився. Тепер черга дивуватися настала вже для неї.

На мить у її холодному, майже беземоційному погляді промайнуло щире здивування.

— Ось як… Неочікувано.

Вона уважніше вдивилася в його лице, ніби остаточно переконуючись, що не помилилася.

— Сам засновник. Вітаю вас, Володимире Олександровичу. Хоча й не скажу, що рада бачити тут саме вас. Не думаю, що це дійсно щось змінює, але хтось інший турбував би мене значно менше.

Січовий нічого не відповів. Зараз його більше цікавило не її здивування, а те, що відбувалося навколо.

Скоріше за все, у Моргани був якийсь свій спосіб подачі сигналів. Можливо прибор, чи просто добре відпрацьована система жестів — але командувала вона всім цим без жодного зайвого руху, майже як диригент оркестром.

Із усіх дверей одночасно вискочили нові люди. Тепер уже в звичних чорних балахонах.

Вони швидко винесли легкі, зручні на вигляд крісла для всіх тринадцяти відьом.

Дванадцять золотих. І одне біле — для Матері.

Картина остаточно перетворювалася на театр абсурду.

Навіть посеред майбутньої бійні ця жінка не могла відмовити собі у виставі.

Відьми неквапливо сіли. І саме тоді почалися справжні неприємності.

Усі чотири безпілотники, що висіли над площею, практично одночасно вибухнули.

Просто спалахнули в небі, осипаючи вниз уламки.

В ту ж мить у бронемашини з усіх боків полетіли вогняні шари.

Десятки.

Із дверей вибігали все нові й нові прокляті, одразу вступаючи в бій.

Ззаду пролунав важкий металевий гуркіт.

Ворота зачинялися. Міст через рів почав підніматися.

Пастка остаточно захлопувалася.

Але одразу слідом пролунали інші вибухи.

Глухі, важкі. Це вже працювали бойові модулі тих «Перунів», що залишилися зовні.

Двадцятиміліметрові снаряди методично розносили підйомний механізм мосту та запірні вузли воріт.

Можливість відступу мала залишитися. За будь-яку ціну.

Машини, що опинилися всередині, теж не мовчали.

Щити старших відьом вони пробити не могли — ті тримали захист добре.

Але ось чорні балахони виявилися значно менш стійкими. Перші прокляті вже валилися на бруківку зі страшними ранами.

Тут двадцятиміліметрові спеціальні боєприпаси «Перунів» не залишали шансів.

Поранених практично не було. Тільки живі. Або мертві.

Січовий тримав щити. Основний тиск припав саме на нього.

Більшість старших відьом атакували Володимира, прекрасно розуміючи, хто тут головна проблема.

Плазма, повітряні удари, спроби продавити захист чистою силою — усе це сипалося безперервно.

І водночас відбувалося ще дещо гірше. До старших відьом почали підтягувати жертв.

Зв’язаних. Переляканих. Поки що живих.

Їх буквально кидали до ніг золотих балахонів, а ті вже звично, майже буденно, немов виконуючи щоденний ритуал, розпорювали людям животи.

Жертви не могли чинити спротиву. Їхня смерть ставала паливом. Додатковою енергією. Новою силою для відьом.

На площі творився справжній вогненний ад. Полум’я. Крики. Гуркіт автоматичних гармат.

Смерть.

І до всього цього додавалися кулемети з обладнаних вогневих точок на верхівці мурів.

Щоправда, проти них уже почали працювати останні два безпілотники, що залишалися зовні.

Але це все одно не полегшувало ситуацію достатньо.