Відродження

Попри успішні випробувальні польоти, природа внесла свої корективи. Дрібні технічні нюанси, що неминуче випливали під час тестів, вимагали уваги, та й сама мета місії диктувала умови. Квітень був ідеальним часом для закладання нової екосистеми на місці катастрофи двадцятирічної давнини, тож старт експедиції до Хмельницької АЕС запланували на весну.

Командна структура місії була багатошаровою. Якщо на борту «Світанку» беззаперечним лідером залишалася Аліса, то саму експедицію очолив Олександр Володимирович. Разом із ним у небезпечну зону вирушили обидві його дружини — Софія та Лізовета. Хоча біологічною матір'ю Аліси була Ліза, у родині Січових такі тонкощі не мали значення: обидві жінки були для неї матерями. Компанію їм склали кузени Аліси — Радомир та Дарина.

Саму Алісу таємно радувало, що переліт триватиме менше доби. Вона обожнювала свою родину, і рідні ніколи б не стали підривати її авторитет, проте на очах власного екіпажу ставати «донькою», хай і формально підлеглою в питаннях наземної операції, було дещо ніяково.

Хоча підготовка йшла місяцями, а запаси провізії та обладнання давно зайняли свої місця в трюмах, погрузка Звірів виявилася справжнім випробуванням. Собаки, звично довіряючи своїм двоногим друзям, спокійно зайшли на борт. Проте з кіньми все було інакше. Ці величні істоти, чий інтелект після ініціації значно перевищував здібності звичайних тварин, наче відчували неприродність ситуації. Вони тривожно пирхали та впиралися, дивлячись на величезне тіло дирижабля з відвертою недовірою.

Зрештою, лише під заспокійливим впливом енергетичних оболонок вершників, коней вдалося завести у вантажний відсік. Це стало важливим уроком: у майбутньому Звірів доведеться систематично привчати до повітряних перельотів, готуючи їх не лише до дирижаблів, а й до перспективних вантажних конвертопланів.

За законом невдачі, якщо щось могло піти шкереберть — воно пішло. Розрахункова швидкість у шістдесят-сімдесят кілометрів на годину мала забезпечити спокійну десятигодинну подорож. Але не встиг «Світанок» подолати й половини шляху, як вітер різко змінив напрямок, за лічені хвилини перетворившись на ураган. У понівеченому світі такі раптові зміни тиску стали повсякденною, хоч і смертоносною нормою.

Аліса оцінила ризики. Величезна парусність корпусу робила дирижабль іграшкою для стихії на відкритому просторі. Рішення було єдиним: негайно звернути до гірських хребтів і шукати притулку в одній із заздалегідь розвіданих за знімками з орбіти улоговин.

Але двісті п’ятдесятиметрова махіна — це не маневрений байк. Зміна курсу такого гіганта відбувалася повільно, мов уві сні, поки ураганний вітер нещадно кидав корабель із боку в бік, намагаючись зірвати обшивку. Коли «Світанок» нарешті увійшов у затишну, закриту скелями долину, почалося найскладніше — приземлення.

Простого відстрілу гарпунів було замало. Під ударами шквального вітру десантна команда пішла на ризик: досвідчені володіючі, чиї рухи по силових щитах були відточені до автоматизму, просто вистрибнули з вантажної палуби. Діставшись землі, вони миттєво змусили навколишню рослинність стрімко рости вглиб, закріплюючи канати за коріння. Лебідки завили, притягуючи дирижабль до поверхні, але цього було недостатньо, щоб втримати такий об’єм.

Аліса, а за нею і вся родина Січових, підключилися до процесу. Вони спрямували свою енергію в землю, пророщуючи коріння дерев-анкерів на десятки метрів углиб скелястого ґрунту. Тим часом технічна команда «Світанку» буквально «приплітала» нижню палубу до цих дерев живими гілками, намертво фіксуючи корабель. Розповідати про це було значно легше, ніж кріпити живу махіну під виття вітру та гуркіт бурі, проте досвід зимових тренувань та високі ранги присутніх зробили свою справу. Корабель завмер.

Але випробування на цьому не закінчилися. Надвечір, коли ураган почав стихати, над долиною розкотився могутній рев. Схоже, «Світанок» приземлився в самому центрі чиїхось володінь, і господар прийшов виставити рахунок.

Невдовзі монітори висвітили гостя. Це був ведмідь-мутант, і його вигляд змусив екіпаж напружитися. Звір був завдовжки близько трьох метрів і важив не менше шестисот кілограмів. Світло прожекторів не злякало його, а лише роздратувало. Коли він підвівся на задні лапи, стало зрозуміло: він легко може дістати навіть до середньої палуби і почати трощити обшивку.

З трюму долетіло панічне іржання коней та лютий гавкіт собак. Звірі відчули справжнього хижака. Чекати, поки ведмідь спробує корпус на міцність, було не можна. Аліса з п’ятіркою бійців команди зібралися на вихід. В ту ж мить до них мовчки приєдналася вся родина: батько, мами та кузени. Десяток володіючих проти одного розлюченого господаря гір — полювання обіцяло бути швидким, хоча і небезпечним.

На папері все виглядало очевидним: жоден хижак, яким би сильним він не був, не мав шансів проти десятьох володіючих, шестеро з яких досягли четвертого рангу — рівня, що вважався майже божественним для більшості мешканців нового світу.

Проте ведмідь виявився не простим Звірем. Його перший же рух зламав усі стереотипи про полювання. Він не кинувся в лобову атаку і не став на задні лапи, щоб вдарити зверху. Він стрибнув. У Лісокраї ходили легенди про ведмедів-мутантів, здатних долати десятки метрів одним ривком, але зараз легенда стала реальністю. Звір пролетів десять метрів одним блискавичним стрибком. Якби не надлюдська реакція мисливців, хтось із них уже сам перетворився б на розчавлену дичину.

Ситуація стала критичною. Ведмідь опинився за спинами групи, прямо між людьми та дирижаблем. Жоден із володіючих не наважився стріляти — ні зі зброї, ні бойовими здібностями. Будь-яка похибка або черговий фортель Звіра означали б влучання в корпус «Світанку». Наслідки пострілу, що пройшов би крізь живу оболонку всередину відсіків, були непередбачуваними.

— Щити! — коротко скомандував Олександр.

Ось тут перевага людей нарешті стала абсолютною. Радіус дії здібностей у екіпажу сягав трьох метрів, у Олександра з дружинами — п’яти, а третє покоління володіючих четвертого рангу тримало сферу у шість метрів. Ведмедя буквально затиснули в енергетичні лещата з усіх боків. Звір гарчав, бився об прозорі стіни, але не міг поворухнути навіть лапою.

Будь на місці загону пара звичайних мисливців, ведмідь би переміг. Один на один у людини не було б жодного шансу — хіба що на його шляху встав би сам Володимир. Але зараз сили були надто нерівними. Утримувати Звіра нескінченно не було сенсу, а залишати його живим поруч із місцем стоянки — означало приректи майбутні патрулі на смерть. Зламавши ментальний опір хижака, Олександр коротким точковим імпульсом створив у його мозку тромб. Володар гір обм’як, миттєво втративши життя.

Перемога не принесла радості, лише важке усвідомлення жорстокості нового світу. Проте сучасність навчила людей не розкидатися ресурсами. Команда приступила до розробки туші: м’ясо, шкіра, а особливо специфічні внутрішні органи Звірів-мутантів були цінними інгредієнтами для Клану.

Ця затримка, а потім і нічна стоянка, відтермінували виліт до ранку. Лише наступного дня «Світанок» нарешті дістався наміченої зони поблизу Хмельницької АЕС.

Реальність зустріла їх мертвим пейзажем та тривожним тріскотом дозиметрів — тридцять мікрозівертів на годину. Це було у триста разів більше за природний фон старої Землі та в шістдесят разів перевищувало норму для людини. Для досвідчених володіючих такий фон не був смертельним, але відчувався як постійний, липкий тиск на енергетичну оболонку.

Проте все йшло за планом. Вже за добу тут підніметься перший шар молодого лісу-поглинача. За тиждень постане захисна вежа з власним мікроліматом, яка повністю відсіче радіацію. А поки що їхньою фортецею залишався «Світанок», чия жива броня надійно тримала невидиму смерть зовні.

Щойно захисна вежа була завершена, розпочалася виснажлива, проте чітко відпрацьована робота, розрахована на тижні. Процес очищення нагадував повільний наступ живої армії. Володіючі ланцюгом витягували коріння із вже очищеної зони, просуваючи його вглиб зараженої ділянки на п'ятнадцять метрів, де з-під попелу та радіоактивного пилу здіймався стовбур молодого дерева. Метр за метром, коло за колом.

Слідом за авангардом йшли майстри четвертого рангу. Їхня задача була значно масштабнішою: вони пророщували вертикальне коріння на сотні метрів углиб земної кори. Саме ці «живі антени» мали викачувати з надр енергію та мінеральні компоненти, необхідні для підтримання всієї екосистеми. Коли зовнішнє кільце лісу нарешті замкнеться, воно почне неухильно стискатися до епіцентру, доки вся заражена земля не перетвориться на складну біосистему. Новий ліс буквально «перетравлював» радіоактивну гидоту, готуючи плацдарм для майбутнього життя.

Для Аліси та екіпажу «Світанку» найгостріша фаза місії завершилася з появою першої вежі. Тепер, коли наземна група мала захищене житло з власним мікроліматом, постійна присутність небесного гіганта, перестала бути життєвою необхідністю.

Проте шлях «Світанку» лише починався. Хоча воду та базові ресурси експедиція буде видобувати самостійно, сотні інших компонентів, обладнання та свіжі припаси доведеться доставляти повітрям ще довгі місяці, доки безпечний наземний шлях не буде прокладено крізь дикі землі. Для Аліси та її екіпажу цей маршрут — від затишних Карпат до суворого радіаційного фронту — невдовзі стане звичним і буденним, немов ранкова прогулянка.