Відродження

Загалом така гостинна зустріч була цілком зрозумілою.

Лісокрай уже тричі забирав із цього анклаву дітей, у яких могла розпочатися ініціація. Незабаром двоє з них мали повернутися додому.

Щоправда, з цієї пари ініціація розпочалася лише у дівчинки, а отже повноцінною володіючою стала тільки вона.

Хлопець же залишався звичайною людиною, але й для нього навчання не минуло даремно. Перший ранг — роботу з внутрішніми енергіями — він опанував, а отже зможе допомагати іншим освоювати хоча б цю базову сходинку. Для невеликого анклаву, це вже було серйозною перевагою.

А от що саме вирішать тут, щодо самої дівчинки — у Лісокраї поки не знали.

Після базового навчання, яке давали всім безкоштовно, далі вибір був простий: або плати за поглиблене навчання, або приймай громадянство Лісокраю — з усіма правами, обов’язками й наслідками.

Для громади було вигідніше просто заплатити й отримати назад уже навченого володіючого.

Але для самої дівчинки та її батьків значно привабливішим виглядав інший варіант — стати частиною Лісокраю. Хоча й тут усе було не так однозначно.

Там вона стане однією з багатьох. Тут же — поки що єдиною.

Не просто володіючою, а символом майбутнього для всього анклаву.

Іноді така унікальність важить більше за комфорт і безпеку.

Втім, це було питання майбутнього.

А зараз люди, хоч і з помітною цікавістю розглядали доволі численну делегацію, демонстрували всю можливу гостинність.

Зовсім інший характер мала розмова між клановцями та керівництвом анклаву.

Тут місцева верхівка вже не приховувала свого занепокоєння.

З’ясувалося, що тиждень тому їхні мисливці побували на одній із віддалених ферм.

Останнім часом такі господарства почали з’являтися все частіше. Якщо добре відгородитися від Звірів, поставити правильні пастки, організувати спостереження й мати кілька міцних стрільців, жити окремо було цілком можливо.

А набої, й усе інше необхідне приносили сталкери та мисливці, вимінюючи це на продукти, одяг і худобу.

На тій фермі жила велика родина.

Семеро дітей, і ще двоє уже померли за останні роки — новий світ не залишав права на помилки.

І саме до них прийшла відьма. Вона назвала себе представницею клану Цепіш.

Володимир лише ковзнув поглядом по співрозмовниках. От і послідовники Дракули вилізли.

За ініціацію дітей вони запросили плату.

Безпосередньо — двох малих. Бо без жертви, мовляв, боги не зійдуть.

І ще половину всіх тварин, що були в господарстві.

А у випадку відмови пояснили все ще простіше: такі дурні селюки на межах ЇХ території їм не потрібні. А жертви, навпаки, потрібні завжди.

На роздуми дали десять днів. На зараз залишалося лише два.

Із почутого Володимира особливо зацікавило зовсім не саме вимагання.

І навіть не нахабство. Його зачепило інше.

Прокляті пропонували ініціювати всіх дітей. Саме всіх.

Не того, у кого вже почалися ознаки пробудження оболонки. Не того, кому «пощастило».

Усіх.

І обіцяли зробити це швидко. Ось це вже було справді цікаво.

Те, що темні чаклуни могли проводити ініціацію, не дивувало. По суті відьма чи колдун — це той самий володіючий, просто той, хто свідомо обрав свій нелюдський шлях.

Більше того, у певних речах вони навіть мали тимчасову перевагу над звичайними володіючими.

Наприклад, провести повноцінну й безпечну ініціацію дитини звичайний володіючий першого покоління, доволі довго був нездатний. Його власна енергія для цього була недостатньо структурованою. Потрібні були роки практики, розвитку оболонки і стабілізації потоків.

А от використовуючи додаткову енергію жертви, потік можна було штучно посилити.

Грубо кажучи — замінити якість кількістю.

Зрозуміти таку логіку було можливо.

Прийняти — для нормальної людини ні.

Тож якщо у дитини вже починалася природна ініціація, усе було зрозуміло. Прокляті могли просто скористатися цим моментом. Але тут йшлося про інше.

Про всіх дітей. Тобто вони не збиралися чекати милостей від природи. Їх не цікавила рулетка — почнеться ініціація чи ні.

Вони збиралися запускати її примусово.

А це могло означати лише одне. Вони знали спосіб штучної, примусової ініціації.

Володимир мимоволі нахмурився.

Ще до катастрофи через нього пройшли сотні людей, яких він ініціював штучно.

Але для цього спочатку потрібні були навчання, контроль внутрішньої енергії, розвиток свідомості, медитації, підготовка психіки, поступове розширення сприйняття.

З маленькими дітьми таке було просто неможливо.

Отже, тут використовували щось інше. Щось, чого не знав навіть він.

І в цей момент вечір остаточно перестав бути томним.

А його особиста присутність тут раптом виявилася не просто корисною, а необхідною.

Зранку клановці вирушили до ферми.

За словами місцевих, у фермерів ще залишалося трохи більше доби на «роздуми». Але Лісокрай випередив гостей менш ніж на годину.

Але цього цілком вистачило.

Коли з боку пагорбів з’явилися вершники, на фермі вже все було готове.

Шестеро верхи. І два двокінні вози позаду.

Отже — вісім супротивників, якщо рахувати візників.

Побачивши велику кількість свіжих слідів перед воротами, прибульці зупинилися.

Кілька хвилин вони жваво про щось сперечалися між собою, але справжнього занепокоєння Володимир не помітив.

Самовпевнені. Або звикли, що їм ніхто не сміє перечити.

Сергій Кравченко, який і цього разу не збирався відпускати засновника й голову держави самого, коротко глянув на Володимира, отримав ледь помітний кивок і віддав наказ:

— Беремо.

Засув із глухим гуркотом відкинули вбік, і ворота розчинилися навстіж.

Один за одним «Перуни» вирвалися за огороджений периметр, швидко охоплюючи прибульців півколом.

Кавалерія теж не залишилася осторонь — вершники зайшли з флангів, остаточно перекриваючи будь-який шлях до відступу.

Усе сталося настільки швидко, що чаклуни, навіть не встигли зробити будь-що.

А потім уперед вийшли Володимир і Сергій.

Вершниками виявилися чотири жінки й двоє чоловіків.

На возах, на подив, також сиділи жінки.

Шість жінок на двох чоловіків.

Цікаве співвідношення.

Те, що всі вони були володіючими, Володимир оцінив одразу.

Енергетичні оболонки щільні, добре розвинені, з помітним запасом сили. Якщо все це було результатом жертв, то за кожним із них уже стояли десятки закатованих.

Поки чаклуни з очевидним подивом розглядали лісокраєвців, самі клановці не менш уважно вивчали проклятих.

Цікавим було все.

Збруя на конях, які теж виявилися Звірами. Шкіряний одяг — явно не зі звичайної худоби. Чорні плащі, ніби вони спеціально намагалися відповідати чужим страшилкам про самих себе.

І повна відсутність вогнепальної зброї.

Хоча кинджали, навпаки, висіли демонстративно.

Вперед виїхала ефектна блондинка.

Після того як вона відкинула капюшон, довге світле волосся картинно розсипалося по чорному, мов ніч, плащу.

Як і всі володіючі, виглядала вона молодою жінкою, і визначити її справжній вік Володимир навіть не намагався.

— Хто ви такі?! — голос у неї був різкий, але добре поставлений. — І як смієте ставати на шляху великого клану Цепіш?

Володимир зробив крок уперед.

— Лісокрай. Чули про такий?

На кілька секунд запала тиша.

А потім блондинка розсміялася.

Щиро. Весело. Наче почула справді гарний жарт.

— Он воно навіть як… Неочікувано. От тільки даремно ви сюди приперлися.

Вона повільно обвела поглядом «Перунів», вершників, саму ферму.

— Хоча… з іншого боку, з вас вийдуть чудові жертви. Багато сили для сестер. Матір буде задоволена.

І знову цей легкий, майже веселий сміх.

Володимир мовчки дивився на неї.

Красива. Дуже красива.

І наскільки ж спотворена зсередини.

Її зухвалість була йому зрозуміла. Прибульці справді були непростими.

Їхні оболонки відповідали рівню володіючих, які років десять-п’ятнадцять серйозно вдосконалювалися. Твердий третій ранг.

Для анклавів — недосяжна сила.

От тільки сила — це ще не все.

Щодо другої складової, а саме розвиненої свідомості, у Січового були великі сумніви.

Для повноцінного використання можливостей третього рангу потрібно було розвинути вже три потоки.

А без спеціальної підготовки, без складних вправ, без системи навчання, яку в Лісокраї шліфували десятиліттями, це було практично неможливо.

Сирою силою таке не бралося. Можна було створити потужний удар.

Той самий умовний вогняний сплеск, удар хвилею сили, грубий тиск Волі.

Ефектно.

Смертельно для звичайних людей. Але проти досвідченого володіючого — майже марно.

Будь-хто з присутніх клановців міг поставити базовий щит. І цього вистачить.

Свого часу на опанування цього, здавалося б, простого фокусу в академії витратили чимало часу.

Бо саме на таких «простих речах» зазвичай і виживали.

А ось чи вміли це прокляті… Ось це ще належало перевірити.

Те, що вони не бачать оболонок клановців, стало очевидно практично одразу.

Теоретично таке можливо.

Щоб відчути чужу оболонку, потрібен контакт між ними. А для контакту з чужою енергетичною оболонкою потрібна відстань не більше шести метрів — по три метри на оболонку кожного. Якщо не брати до уваги окремі винятки.

Такі, як сам Січовий.

Білявка зараз повністю перебувала в зоні дії його нестандартної оболонки, і при цьому явно цього не помічала.

Інакше гонору в її голосі було б значно менше.

А точніше, про гонор узагалі не йшлося б.

Що ще раз підтверджувало однобокість розвитку принаймні саме цієї відьми.

Сила — так. Щільна оболонка — так. Запас енергії — більш ніж.

А от банального енергетичного зору — схоже, ні.

І якщо саме вона тут головна, то навряд чи решта могли похвалитися чимось кращим.

Білявка тим часом по-господарськи окинула поглядом «Перуни». З цікавістю.

— Якщо не будете створювати проблем, — промовила вона з тією ж поблажливою усмішкою, — обіцяю, залишитеся живими. А дехто, можливо, навіть отримає доступ до таїнства. Обрете силу, про яку раніше й не мріяли.

Вона злегка нахилила голову набік.

— Покиньте машини. Вони все одно вам не допоможуть. Якщо ви справді ті, ким себе назвали, то маєте розуміти — залізо ніщо проти справжньої міці.

Її посмішка стала ширшою.

— Люди всередині охопленої вогнем автівки не мають жодного шансу. Вони лише розтягують власну мученицьку смерть. А я не люблю такого марнотратства.

І вже майже урочисто:

— Тож вийдіть… і схиліться перед величчю потомків великого Влада.

Володимир мовчки дивився на неї кілька секунд.

Цікаво. А вона сама вірить у ту ахінею, яку зараз несе? Чи просто настільки звикла повторювати цю маячню, що вже не бачить різниці між театром і реальністю?

Цей цирк починав відверто набридати.

— Маю зустрічну пропозицію, — спокійно сказав він.

Білявка примружилася.

— Ви злазите з коней, чесно й без дурні розповідаєте про своє збіговисько, і тоді вже ми вирішимо, що з вами робити.

На мить повисла тиша.

Навіть вітер ніби завмер між огорожею, вершниками й чорними плащами.

Володимир зовні залишався абсолютно спокійним. Хоча всередині вже давно прораховував варіанти.

Він був упевнений у своїх людях. Військова еліта Лісокраю не підведе.

Але це була їхня перша справжня зустріч із володіючими, які не просто володіли силою, а й свідомо йшли в бій, розраховуючи саме на неї.

Не бандити. Не фанатики зі зброєю. Не солдати старого світу.

Саме володіючі.

І дати стовідсоткову гарантію, що всі щити витримають, Володимир все ж не міг.

Завжди залишався шанс. Малий. Неприємний.

Але достатній, щоб хтось не повернувся додому.

Особливо коли маєш справу з невідомим противником. А ці прокляті саме такими й були.

Невідомими.

Саме тому він свідомо тягнув увагу на себе. Нехай б’ють у нього, перевіряють межі саме його можливостей.

Його здібностей точно вистачить.

А от ризикувати людьми через самовпевненість він не збирався.