Морана: Тінь роду

Сотник чекав. Він похмуро дивився в бік гір, куди пішла його сотня, щоб перевірити, чи є там засідка, чи чекають горяни. Ці гори лякали його. Вони тиснули зверху своїм туманом. Він виріс у степу, де на коні можна гнати днями й ночами. Тут усе було іншим. Тут кінь лише заважав: на ньому не розженеш ні вперед, ні назад, не кажучи вже вгору, де величезні дерева притиснулися одне до одного, наче жива стіна.

Але Баклабан привів їх сюди. Раніше сотник уже бився в горах. Не цих, інших. Вони спалили там поселення, вбили багато чужих воїнів, та й їхніх полягло багато. Ті стріляли стрілами, кидали згори колоди й каміння. Вони повернули, так і не завоювавши тих горян. І зараз перед ними такі ж гори. І як вони спалять їхні хати, то що далі? Де їх шукати? Вони не будуть бачити горян, а горяни їх — будуть. Та Баклабан так вирішив, така воля шамана й бога, якому він вклоняється.

Тепер він тут, знову біля гір. Зараз сидів на коні і дивився, як до нього наближались вершники.

— Вернулись, — сказав собі.

Вони під'їхали ближче. Один зіскочив з коня, підбіг, вклонився.

— Вони відійшли в ліс, — промовив голосно. — Скільки, не бачили. Двох убили. Одного стрілою, другого довелося добити. Та наших теж звалили стрілами, сотнику.

Сотник нащурився.

— Це все?! Треба було живого взяти!

— Він і так конав, не довезли б, — відповів інший.

«Треба сказати Баклабану», — подумав, та зараз той молиться і не потерпить, якщо помішають. Але ж це важливіше.

— Чекайте тут, — мовив сотник і розвернув коня.

Він поскакав до шатра, де був Баклабан. Той саме стояв біля жертовника. Сотник під’їхав і зіскочив з коня. Підійшов до шатра, почекав. Баклабан навіть не ворохнувся. Сотник увійшов, вклонився.

— Сотня повернулася. Але не всі… — глухо промовив.

Той мовчав, не повертався. Сотник чекав, нервував, чого мовчить.

— Вони чекали, — нарешті відповів Баклабан. — Чому твої люди повернулися, а не вбили там усіх?

Сотник припідняв брови. Де всіх шукати? В тих горах? Чи він не розуміє? Та відповів інше:

— Говорять, що горяни пішли далі в ліс. Заманюють нас, напевно.

— Візьми більше воїв! Піди сам. Не щади там нікого! — відрізав Баклабан. — Хати їхні спали!

— Але, великий шамане, це… — зам’явся сотник, озираючись на густі, темні ліси.

— Ти сперечаєшся зі мною?!

Сотник завмер, не сміючи поворухнутися. Баклабан підійшов до нього впритул.

— Наш бог чекає там, у горах. Він хоче крові. Якщо повернешся ні з чим, твоя буде першою!

— Каган... — хотів сказати він.

— Каган далеко, — відрізав той. — А я тут, і бог наш тут.

Баклабан дивився на сотника, не відводячи погляду. Сотник поклав руку на меча.

— Ми спалимо їх, — відповів.

Потім вклонився та вийшов. Вже надворі, стиснувши кулаки, метнувся до свого коня, скочив у сідло, круто розвернувши його, чимдуж поскакав до воїнів. Баклабан довго дивився йому вслід, а потім тихо промовив:

— Спали там усе.

В таборі вже бачили, як до них повертається сотник. Він під’їхав і глянув на всіх спідлоба.

— Що сказав шаман? — спитав один із воїнів.

Той не відразу відповів. Повернувся, глянув на темні гори, потім на своїх і тоді промовив:

— Збираймося. П’ять сотень. Маємо спалити їхнє село. — Потім додав: — Так велів шаман.

Вони теж глянули туди. Мовчки вклонились та розійшлися. В таборі почали відбирати воїнів для наступу. Навкруг лунав гул, іржання коней і брязкіт заліза, що долітав до самих гір.

Поки обри збиралися в дорогу, в городищі Млада, ще зранку прокинувшись, бігала по дому.

«Піду сьогодні, віднесу поїсти, — думала вона. — Буде злитись спочатку, та потім перейде йому. Це ж мій Богдан... Посердиться трохи, а потім зрадіє, що прийшла».

Млада вийшла з хати. На небі не було жодної хмари — саме сонце казало: «йди до нього, йди». Вона рушила з відрами до криниці. На вулиці було порожньо. Але здалеку запримітила жону Домажира. Млада обернулась, ніби не бачить. Не хватало ще цю встріти. Та вздріла Младу і вже направилась до неї.

— Младо, ти тут? Не пішла, як інші, до лісу? — щебетала та, підходячи ближче. — Мій учора так кричав, щоб не лишалася, та я не можу без нього.

Млада слухала її, несучи повні відра. Не перебивала, а жінка йшла слідом і не замовкала.

— Може, думаю, сьогодні піти? Тут недалеко, їсти віднесу, — продовжувала та.

Млада зупинилась. Вона ж і сама хотіла йти!

— І я хотіла, — відповіла вона.

— А може вдвох підемо, Младо?! Давай я все приготую і зайду до тебе, — зраділа та.

— Я теж приготую. Дітей до матері Богдана тільки відведу, — задоволено промовила Млада.

Вони розійшлись біля воріт. Сусідка побігла весело до свого дому, а Млада, несучи важкі відра, зайшла в хату й сіла на лаву. Діти бавились біля печі.

— Так, збираймося, підемо, тут недалеко, — промовила вона до них.

Вони встали на ноги й підійшли до матері, притулившись міцно-міцно. Вона задумливо гладила отроків по головах і тихо мовила:

— Так що ж йому взяти?

Потім підвелася, вийшла з хати, глянула в ліс.

— Тихо, — промовила, — значит піду.

Вона стояла, прислуховувалася в тишу. Десь ревла корова, гавкав собака, над стріхою застрекотала сорока. Млада розвернулася та зайшла в дім.

Сорока злетіла зі стріхи й полетіла до лісу, стрекочучи над городищем. Над нею кружляв яструб. Він злетів вище й поплив над верхівками дерев. Потім різко здійнявся високо над горами і полетів подалі від городища. Туди, де унизу, між стовбурами, сиділи двоє мужів. Один тримав на руках голову воїна.

Волот мовчав, дивився прямо. Воїн, що сидів поруч, роззирався довкола.

— Ідемо? — нарешті спитав він.

— Я понесу його, — глухо проказав Волот.

— Не донесеш, Волоте, — відповів той. — Це далеко, а нам треба поспішати.

— Я понесу сам. Ти йди, — не слухав його Волот.

Здалеку почули тупіт копит та іржання коней. Воїн припіднявся, глянув туди.

— Волоте, вони повертаються! Треба йти!

— Іди.

Воїн не витримав, нагнувся і почав щосили трясти його за плече:

— Волоте! Ти чуєш?! Вони вже близько! Дубиня не хотів би, щоб ти тут згинув! Пішли!

Волот підвівся, підняв тіло брата й поклав собі на плече.

— Іди. Я за тобою.

Воїн більше не став чекати, рушив углиб лісу. Волот пішов слідом, несучи на собі свою тяжку ношу.

Унизу, вздовж ріки, сотник уже вів своїх воїнів. Наближались до гір все ближче і ближче. З самого підніжжя і туди вгору росли дерева та кущі ліщини. Сонце вже починало пекти, з нього лився піт, але руки трусились, ніби від холоду.

«Каган Баклабану байдужий», — думав сотник. Саме каган наказав йому вірно служити шаманові. Але що буде, коли він дізнається, що Баклабан ставить свого бога вище за волю кагана? Якщо він дізнається. І ця думка запала йому в серці. Треба, щоб дізнався. Сотник посміхнувся.

Раптом зупинився. Десь там між деревами хруснула гілка. Прислухався — тихо, мабуть причулось. Покликав рукою десятника. Той під’їхав.

— Куди ви йшли першого разу? — запитав.

— Ми розділилися, — відповів десятник. — Половина пішла тим берегом, решта — цим.

Сотник глянув угору. Там стіна дерев, на іншому березі те саме. Горяни могли чекати всюди й стежити за ними. Але поселення десь там, попереду, і саме до нього їм треба добратись.

— Бери половину воїнів і вперед. Тримайся річки, — сотник показав рукою в бік гір. — Ідіть прямо до їхнього села.

Десятник вклонився, розвернув коня і перейшов через річку, де вона звужувалась, на той бік. За ним перейшла половина воїнів. Сотник зі своїми — цим берегом, вигукуючи накази:

— Вглиб лісу не відходьте! Там вони напевно засіли. Тримайтеся купи! Вперед!

І вони далі рушили до гір, до городища.

А вище, над ними, за тією стіною дерев, Волот опустив свою ношу. Воїн, що йшов попереду, зупинився.

— Волоте, облиш його тут… Ми ще повернемось за ним.

Волот не відповів. Він присів поруч, важко дихаючи, потім сказав:

— Це ж мій брат… Я не хочу, щоб звірі його розтягли.

— Ми прикриємо тіло гіллям, звір не дістане.

— Добре, давай, — згодився, подумавши, Волот.

Він підвівся на ноги й почав оглядатися, шукати місце.

— Отам буде добре, — воїн показав рукою на старе дерево з глибоким дуплом.

Вони вдвох обережно поклали тіло Дубині всередину, накривши зверху сухим хмизом та гіллям. Волот став біля цієї «могили», та воїн уже нетерпляче підганяв його:

— Волоте, швидше! Вони вже пройшли вздовж річки, чуєш?!

Волот поклав долоню на шорстку кору дерева.

— Я повернусь за тобою… — прошепотів він.

Хлопець підняв із землі свій лук, поправив на поясі сокиру, підійшов до воїна і кивнув.

— Тоді давай, побігли туди!

І, не чекаючи, побіг крізь хащі в бік городища, щоб попередити, щоб битись.

А далі попереду, біля натягнутих линв, Вогнедар сидів під деревом і чекав. Навкруги дзвеніли комахи. Вони кусали в обличчя, руки, шию. Він виломив гілку та мляво відганяв їх від себе. Закрив очі: «Стільки чекати. Якщо сьогодні не буде, то хвала богам, не прийдуть». І тільки закрив очі, як лісом почувся звук кінських копит. Вогнедар здригнувся: «Невже», — подумав.

— Готуйсь! — почув внизу крик Борислава.

Він різко схопився на ноги, стискаючи меча. Глянув на своїх людей. Гугнявий стояв біля прив’язаної линви, тримаючи в руках сулицю. Борислав продовжував кричати усім навколо:

— Сховатись! Чекати! Без знаку не вилазити!

Гугнявий, глянувши на Вогнедара, спитав:

— Що нам робити?

Той не відповів. Він дивився на галичан, які вже встигли поховатися, вирішили битись. Хлопець думав: «Якщо зараз утечемо — то все. Ні князем, ні навіть простим воїном мені тут більше не бути… І дочка Добромисла тоді точно не буде моєю».

— Робити те, що й галичани! — відрізав він.

Ті не відразу зрозуміли. Раніше Вогнедар говорив: «Постріляємо із луків та відступимо», а тепер велів стояти разом з галичанами. Та сперечатися ніхто не став.

Вони швидко поховались в кущах і завмерли, чекали. Стукіт копит наближався.

Сотник їхав уперед вздовж ріки. Попереду не було нікого. Він насторожився, пильно озирався довкола, та ліс мовчав. Напевно, чекають там, біля свого городища? Тоді це краще — там вони їх швидко поріжуть мечами. А може, злякались, втекли, і в поселенні вже нікого немає? Він глянув на небо: сонце високо, ще є час. «Треба встигнути до заходу», — думав він.

Він ударив в боки коня, і той швидше пішов уперед, туди, де дерева підходили до самої води. Між ними було важче йти верхи, але думка про те, що тут немає нікого, чомусь заполонила розум сотника. Чомусь він вірив, що вони вже перемогли. Він сильніше вдарив коня, і той уже скакав, легко оминаючи товсті стовбури.

Як враз щось із силою вдарило сотника в груди.

Він вилетів із сідла й важко гепнувся на землю. Поруч так само попадали інші вершники.

І тут з усіх сторін пролунав протяжний, дикий крик. Слідом із хащів сипонули сулиці. Вершники й коні один за одним валилися на землю.

Сотник припав до землі, швидко витягнув меча, в голові крутилося лише одне: «Ось вона, засідка… Чекали».

Він підвівся й пригнувшись, кинувся до першого дерева. Обри ж збилися докупи, коні давили тих своїх, які лежали на землі. Слідом за сулицями з лісових хащів хмарами полетіли стріли.

Сотник кричав:

— З коней! Бігом туди, до лісу! На них!

Частина обрів зіскочила на землю і, вихопивши мечі, кинулася прямо в кущі, звідки летіли стріли.

Вогнедар за кущами ожини, бачив, як вороги біжать у їхній бік. Він високо підняв щит, виставив меч уперед і щосили вперся ногами в землю, чекаючи удару. Його воїни зробили те саме. Хлопці чекали. Важко дихали, руки дрібно тряслися. Зараз, ще мить — і ця жива лавина вдарить об них. І тоді вже не буде часу на роздуми, тоді треба буде тільки рубати на всі боки.

Вона налетіла з несамовитим ревом. Залізо вдарило об залізо, повітря розірвали крики. Хтось одразу впав під ноги, тіла валилися на мокру траву, бризкала кров.

Вогнедар ховався за щитом і безупинно рубав мечем. Щит здригався від ударів, віддаючи в плече. Легені палали від задишки, повітря смерділо кров'ю і потом.

Обрин раз по раз бив у щит, намагаючись дістати його. Раптом відкрився.

Вогнедар миттю вколов у горло. Лезо ввійшло майже по руків’я. Гаряча кров бризнула в обличчя. Ворог мовчки осів під ноги. Хлопець висмикнув меч і знову підняв щит.

Ноги ковзали по мокрій від крові землі, рука заніміла, очі заливала чужа кров. Крізь гул у скронях долинув голос Борислава:

— Давай! Ріжте їх! Не зупинятись!

Та враз щось важко вдарило Вогнедаря по шолому. В очах потемніло. Він випустив меч, упав на коліна й повалився в кущі.

Колючки дряпали обличчя й шию. Під ним пахло сирою землею, розчавленими ягодами й кров'ю. Потім все потухло, зникло.

Галичани напирали із сулицями. Обри, затиснуті між деревами й кіньми без вершників, не могли ні прорватися вперед, ні відступити. Поранені коні в агонії били копитавм, збивали біля себе обрів з ніг.

Борислав це бачив.

— Бий! Не зупинятись! Стояти! — наказував.

Тримаючи в руках сулицю, він штирхав нею вперед — то в коня, то в вершника, куди тільки вдавалося дістати. У голові на мить майнула думка: як там інший бік ріки? Та часу глянути туди не було.

На протилежному березі обри вже прорвалися й заходилися рубати линви. Домагост бився з одним із них. Той напирав. Домагост відступив крок назад, нога ковзнула. Він замахнувся, але не втримався та впав на землю. Обрин заніс меч, хотів вгатити згори. Раптом хтось прошив його сулицею. Обрин захрипів, впав. Позаду стояв муж, він важко дихав.

— Домагосте! Вони прориваються! Що... — не встиг договорити, як стріла вп'ялася йому в груди. Муж захитався і впав обличчям на землю біля обрина.

— Відходимо в ліс! — закричав Домагост.

Він кинувся до того воїна, перевернув його, але той уже був мертвий. Домагост випростався й побіг у хащі, кричучи щосили:

— За мною! Сюди!

З-за дерев вони знову пустили стріли по вершниках, що з несамовитим ревом мчали вперед. Обри вже йшли вперед. Посічені мечами линви впали на землю, відкрили шлях. Туди, де біля підрубаних стовбурів уже чекали Стоян і Станимир.

Біля Борислава обри, що йшли позаду, теж натискали горян кіньми. Він бачив, що їх більше не втримати. Крикнув:

— До лісу! Відступаймо!

Галичани відходили за линви. Один з обрів перерубав мотузку мечем, вона впала на землю. Інші зробили те саме. Горяни відходили, відбиваючись, дехто так і залишився лежати в траві.

Сотник метнувся до коня, скочив у сідло й крикнув:

— Вперед!

І він помчав туди. Попереду вже не було линв.

За ним рушили обри на конях, стинаючи мечами тих, хто ще не встиг сховатися. Із криком мчали за сотником, туди, у бік городища.

А Млада з сусідкою вже вийшла з городища. Коли проходили повз вежу, їх зупинив сторожовий, то був молодий Борна.

— Куди ви? Хіба Добромисл не казав, що не можна?

— А твоє яке діло? — огризнулась на нього жона Домажира. — Ти нас не бачив!

— Я не пущу вас, — перегородив той їм дорогу.

— Ти що, шмаркачу, надумав? — вона заклала руки в боки. — Ану пусти, кому сказала!

Хлопець зніяковів, та все ж не відступав.

— Добромисл сварити буде, — виправдовувався він.

— Він нас не побачить, — не стихала та.

Млада стояла збоку і тільки мовчала. Потім тихо мовила сусідці:

— Може, не треба?..

— Як то не треба! Скільки пройшли, і тут на тобі. Ану пусти!

Вона рушила вперед, відштовхнувши хлопця вбік. Той відійшов, більше не сперечаючись, а Млада швидко побігла слідом за нею.

Вже рухаючись лісом, Млада спитала:

— А ти знаєш, куди йти? Чи далеко ще?

— Ой, точно не знаю... Може, почуємо їх. Певне, треба просто прямо, — торохтіла та, не зупиняючись ні на крок.

Сонце було високо, пекло, та в тіні дерев стояла прохолода. Вітру не було.

— Дощу сьогодні не буде, — сказала сусідка Младі. — Бач, яке небо чисте

— Бачу, — відповіла Млада. — Здається, самі боги всміхаються нам.

— О так, боги на нашому боці, — відгукнулася та.

«Так, на боці. Сьогодні побачу Богдана, от здивується», — вона йшла та усміхалась з цією думкою.

А далі, попереду, Богдан із Ратибором сиділи мовчки, вдивляючись у ліс і прислухаючись до кожного шурхоту.

— Ти щось чуєш? — спитав Богдан.

— Здається, тупіт коней… І крики.

— Тоді вони вже тут, — Богдан трохи підвівся. — Бо я теж щось чую.

Ратибор звівся на ноги. Увесь тремтів, він міцніше стиснув сулицю.

— Треба до батька, взнати, що скаже. Ти тут почекай.

Богдан тримав сокиру. Руки тремтіли, він спитав.

— Ратиборе, коли линви рубати — знак даси.

Ратибор глянув на нього й рушив до вождя.

Богдан присів. Раптом ззаду почувся голос:

— Богдане! Богдане!

Спершу подумав, що здалося, та голос пролунав знову — ближче. Млада. О боги, вона таки прийшла, як і обіцяла! Хлопець швидко схопився й почав шукати її очима.

Побачив. Вона стояла там, між деревами й линвами, обережно переступаючи їх.

Богдан завмер. Хотів закричати, та не зміг — усе всередині ніби затерпло. Обри! Вони вже тут. Крики ставали все чіткішими й чіткішими, гул наростав, уже чути було навіть іржання коней.

Млада зупинилась. Побачила його, в очах промайнула радість — знайшла! Богдан ішов назустріч. Сказати, щоб поверталася, бо ворог тут і він боїться за неї.

Та враз дерево. Те саме, що вчора забагато підрубали, але тоді не впало. Тепер здригнулося. Скрипнуло. Пішло вниз. Туди, де стояла вона, де була його Млада.

Він відкрив рота, закричав:

— Младо! Тікай!

Та було пізно. Дерево накрило її гіллям.

Богдан не ворухнувся. Навколо кричали люди, тріщало гілля, але він дивився лише туди.

Потім кинувся вперед і почав розгрібати гілки.

Млада лежала на спині. Очі були розплющені, сорочка на грудях темніла від крові.

— Младо?..

Вона не відповіла.

Богдан опустився біля неї на коліна.

Підбіг Ратибор, присів поруч. Богдан не бачив його, лиш сидів.

Попереду вже було чути, як тріщить під копитами гілля — обри підходили зовсім близько. За деревами вже показався перший вершник. Воїни затаїлись, чекали. Обри ввірвались поміж підрубаних дерев, горяни почули крик старійшини:

— Рубай!

Сокири блиснули в повітрі. Дерева хитнулися, зарипіли та зі свистом, шумом рухнули вниз.

Біля Богдана навкруг летіли зі стогоном донизу стовбури дерев. На його обличчі не ворухнувся ні один м'яз. Ратибор припав до землі, потім підвівся:

— Богдане, отямся! — тормосив за плече.

Той не чув. В очах лиш сорочка в крові і очі, що вже не дивились на нього.

Навкруги чувся стогін, крики, іржання та хрипи конаючих коней. Горяни з криком, тримаючи сокири, кинулися на обрів.

Богдан стрепенувся, глянув на Ратибора не так, як раніше — ніби на чужого. Він підвівся, стиснув сокиру, відсторонив хлопця та пішов туди, на обрів. Стріли летіли навкруги, та він не зважав, не пригинався. Обрин кинувся на нього з мечем, намагаючись пронизити, не встиг. Сокира Богдана вгатила обрину в голову. Той рухнув, а Богдан уже йшов на іншого. Ратибор йшов позаду, відбиваючи удари з боку.

Сотник, відбиваючись мечем, бачив: далі конями не пройти. Це були не тонкі линви, а важкі стовбури, які так просто не прибереш із дороги. Усе прагнення дійти до городища захлинулося тут, біля цієї завали.

Горяни зі своїми важкими сокирами гатили щосили. Обри вже поклали кількох, та вони все прибували. Збоку безупинно свистіли стріли, вражаючи вершників. Сотник угледів горянина, що бився і кричав до інших, віддавав накази. «Старійшина», — майнула думка. Сотник рушив прямо до нього.

Навколо кипів бій, воїни добивали одне одного, та він пробивався крізь них. Старий бився з іншим обрином і не помітив нападника ззаду. Сотник замахнувся, полоснув його мечем по плечу. Вождь із важким стогоном рухнув на землю.

Радомир, який рубався неподалік, побачив, як обрин підкрався ззаду до старого, як звалив його з ніг. Той уже замахнувся, щоб добити пораненого, та Радомир з диким криком кинувся туди:

— Добромисле!

Тієї ж миті чиясь стріла вп'ялася нападнику в руку. Скривившись від болю, він відступив. Інші обри швидко заступили його собою й відійшли на кілька кроків назад, відбиваючись мечами.

Радомир підскочив до Добромисла. Той лежав на землі, стогнав.

— Плече, Радомире... Не можу тепер. Ти веди!

Радомир швидко відтягнув вождя під дерево.

— Тримайся! — лише крикнув і знову кинувся до бою.

Добромисл лишився там, під деревом. Він дивився, як падають горяни, чув їхні крики від болю: когось завалили й затоптали конями, когось наскрізь прошили мечем. Поруч із ними падали й обри — подекуди на мокрій траві так і залишалися лежати нападники й захисники, притиснувшись плечем до плеча.

Очі запливало туманом. Він заплющив їх й прошепотів:

— Боги, допоможіть...

Потім розплющив їх, вглядаючись у бій, шукав одну постать:

— Де Ратибор?.. Чому не бачу його?.. — зривалося з губ.

Він знову закрив очі.

— Трохи посиджу і піду, — сказав собі.

Неподалік бився Радомир. Кілька обрів насідали на нього з мечами, змушуючи відступати між деревами. Він ледве встигав підставляти сокиру під удари. Один меч ковзнув по рукаву, другий мало не дістав плеча. Радомир перечепився об корінь, утримався на ногах і знову замахнувся сокирою.

А на тому боці Стоян бився з двома обрами, які насідали на нього. Один зачепив його мечем за плече. Старий відбивав удари з кожним разом все важче і важче. Кілька горян вже лежали на землі, не рухались.

Лютимир з іншими воїнами, сховавшись за деревами, пускали стріли. Визирали з-за стовбурів і цілили у вершників. Тятиви сухо дзижчали. Наконечники з глухим тріском впивалися у ворожі тіла, щити та стовбури дерев.

Станимир лежав далі під деревом, з голови текла кров, він важко дихав.

— Не втримаємо! — кричав йому Стоян.

Той не відповідав, кров заливала очі.

«Це кінець», — подумав.

Стоян ухопив його під пахви й відтягнув за густі кущі ліщини, подалі від стежки.

— Відходимо вглиб лісу, вони за нами не підуть.

— Чого? — простогнав Станимир.

— Звідти легше буде стрілами бити.

— Нехай, — тільки і зміг сказати.

Стоян нахилився до нього, потряс за плече. Той отямився й розплющив очі.

— Я тебе тут залишу, далі не зможу тягнути, — мовив до нього Стоян. — Тут не помітять.

Він витягнув із-за пояса ножа, поклав поруч зі Станимиром. Потім випростався й рушив далі, до бою, залишивши його в кущах.

В таборі Баклабан стояв біля шатра, вдивляючись убік гір. Чекав вісника зі звісткою, що городище вже взяли і браму знайшли. Та нікого не було.

Він підійшов до жертовника, глянув на вогонь, покликав бога. Вогонь пломенів то червоним, то рожевим кольором. Бог мовчав. Дав жертву, кров людську, та полум'я мовчало.

Тоді він розвернувся, покликав воїна.

— Базак! Збирай воїнів! Підемо туди! — показав рукою на пасма гір.

Той уклонився й побіг. Переказав веління шамана. За якийсь час із табору виїхав загін, попереду Баклабан. Вони помчали до гір — туди, куди нещодавно пішов сотник.

Сотник тримав руку. З рани текла кров, вона пекла від стріли, що пронизала її наскрізь.

«Треба відступати, — думав. — Ми не пройдемо».

Вернутись, взяти ще воїнів і потім повернутися. Городище там, але зараз вони не обійдуть ці дерева. Треба інший шлях. Він вже підняв здорову руку, щоб дати сигнал про відступ. Як здалеку долинув новий тупіт копит та іржання коней.

«Хто?» — майнуло в голові, як перед ним виринув Баклабан.

За ним кілька сотень вершників. Він увірвався в бій і почав рубати горян. Попереду побачив повалені дерева. Він зупинився й крутився на місці. Воїни кинулися до дерев, декілька перескочило, та там на них чекали сулиці, стріли — повернулися не всі.

Баклабан кружляв на коні. В нього пускали стріли, та ті не долітали. Він вишкірився й закричав:

— Мій бог береже мене!

Ураз побачив в річці мілину. Поскакав туди, увійшов у воду.

— За мною! — крикнув.

За ним ринулись вершники, багато. Піднявши бризги води, вздовж берега помчали вперед.

Радомир бачив, як обри пішли водою.

«Колоди. Тільки щоб вчасно пустили».

Сотник дивився вслід, як Баклабан пішов річкою.

«Тепер відступити вже не вийде», — подумав.

Кінь Баклабана летів мілким руслом, розбризкуючи воду. Потім показалась вузька дорога між скелями та річкою. Ось він, прохід. Значить, городище вже близько.

А там вгорі, на скелях, Борна з кількома воїнами вже чекав біля зв’язаних колод. Здалеку долинали крики, брязкіт заліза та іржання коней. Значить, обри тут.

Та колоди не рушали. Добромисл наказав чекати, щоб ворог увійшов в прохід, тоді рубати.

Борна вдивлявся вниз, між скелями, але ще нікого. Він міцніше стиснув сокиру.

В долині почув звук тупоту коней та хлюпоту води, здригнувся — вони тут. Згадав, як вождь казав: перших пропустити. Їх мав зустріти Тихомир біля воріт. А потім рубати. Звук наростав, вже чітко чув — вони внизу. Побачив першого, далі інші, та скільки пропустити — забув.

Може десять? Нехай, десять пройшло. Крикнув:

— Рубай!

Зв’язані колоди здригнулися й повільно рушили вниз. Спершу одна, за нею друга, а тоді вся купа покотилася, набираючи швидкості.

Баклабан гнав коня між скелями. Тупіт копит бився об каміння й повертався відлунням. Він не озирався — часу не було. Треба було дістатися воріт.

Позаду почув страшний гуркіт. Наче сама гора зрушила з місця. Потім іржання, крики людей, тріск дерева. Кінь Баклабана здригнувся, та шаман сильніше стиснув його боки ногами.

Він не озирнувся.

Скелі скінчилися. Попереду показалися ворота. Відчинені.

«Встигли», — майнуло в голові Баклабана.

Зі стіни засвистіли стріли. Одна пролетіла біля його голови, друга вп’ялася в шию коневі позаду. Вершник скрикнув і звалився під копита своїх.

Обри теж вихопили луки й почали стріляти вгору. Один із захисників похитнувся та зник за частоколом, інші пригнулися, але стріли й далі летіли.

Баклабан вихопив меча.

— За мною! — заревів він.

Кінь виніс його крізь ворота.

Тихомир саме ішов від кузні, як почув гул за частоколом та гуркіт, що доносився з боку вежі.

«Обри. Вони тут».

Він швидко побіг до воріт. Ще здалеку вгледів, що вони відкриті.

«О боги, чого відкриті, що за дурість».

— Ворота закрийте! Ворота! — кричав.

Тут побачив, як з частоколу над воротами впав пронизаний стрілою лучник.

«Пізно», — майнуло в голові.

Перед ним в ворота ввірвалося кілька вершників. Вони розвернули коней і почали стріляти в захисників на частоколі. Вони пригнулися за дерев’яним настилом. Тихомир схопився за сокиру, та обри запримітили його. Один із вершників підлетів ближче. Коваль підняв зброю, але не встиг замахнутися.

Обрин перехопив меч і вдарив його руків’ям по голові. В очах враз потемніло, він вже падав, як відчув, що хтось підхопив його і кудись поволік.

З проходу між скелями доносились іржання коней та людські стогони. Борна стояв на скелі, дивився туди, де під колодами лежали розтрощені людські тіла й коні. Дехто ще ворушився, та згори було не розібрати — хто ще живий, а хто вже мертвий. Перед колодами інші обри зупинились, осаджуючи коней. Горяни зверху стріляли з луків, кидали каміння, не даючи їм отямитись. Ті відстрілювались з луків, та стріли не долітали вгору. Хтось з горян кидав сулиці. Декілька вершників, вражених ними, впали на землю, решта розвернулися й помчали назад, до лісу.

Борна тремтячими руками витер піт: «Відбили».

Раптом почув, як в ліщині неподалік тріснула гілка.

«Невже лісом обходять?» — майнуло в голові.

— До дерев! — скрикнув.

Воїни схопили луки й поховалися за стовбурами. У хащах хтось ішов — повільно, обережно. Борна натягнув тятиву. Руки тремтіли, серце калатало так, що, здавалося, його чути на весь ліс.

Гілля хитнулося. Між листям майнула людська постать.

Борна випустив стрілу. Вона зі свистом вп’ялася в дерево.

Стихло. Звідти долинув голос:

— Борно! Це ти?!

Хлопець завмер. Голос був знайомий.

— Волоте? — гукнув він. — Це ти? Живий?

Вийшов Волот. Обличчя сіре, одяг подертий, в руці стискав лук, за поясом сокира.

— Живий, — глухо відповів.

— Дубиня? — спитав Борна.

Волот мовчав, лиш глянув в бік городища.

— Що там? — спитав.

— Десь десять встигло, — відповів Борна, — там Тихомир зупинить.

Волот подивився вниз ущелини, хитнув головою, потім подався в бік городища.

— Допоможу їм, — вже кинув з-за плеча.

Борна дивився в його сторону. Потім мовив до воїв:

— Чекаємо тут, в засідках, так Добромисл велів.

Вони розійшлися по хащах чекати.

В лісі Богдан бився, широко розмахуючи сокирою. Він навіть не відхилявся від ударів меча. Обрин не встиг його зачепити — одним могутнім замахом Богдан відтяв йому руку. Той заревів від болю й упав на землю. Богдан навіть не глянув на нього й не став добивати. Просто пішов далі.

Поруч бився Ратибор. Обрин крутився перед ним із мечем, вивертався від ударів і вже замахнувся, щоб знести хлопцеві голову, коли стріла прошила йому шию. Він навіть не скрикнув — тільки повалився мертвим на землю.

Ратибор важко видихнув і озирнувся. Під деревом, спершись спиною на стовбур, сидів Добромисл. Навколо точилась битва.

— Батьку! Батьку! — Ратибор підбіг до нього й опустився навколішки.

Добромисл повільно розплющив очі, глянув на сина й тихо мовив:

— Щось сил забракло мені... Посиджу трохи... та ще піду в бій. А ти… Бережи себе.

Ратибор тремтячими руками оглянув його плече. Усе було залите кров'ю. Вона стікала на землю, залишаючи темно-червоні плями.

— Нічого, батьку. Посидь... спочинь, — глухо промовив він.

Добромисл дивився на сина затуманеним поглядом. Ратибор обняв його, на мить притиснувши до себе.

— Посидь... — ще раз мовив.

Потім підвівся і, стиснувши в руках сокиру, кинувся на обра, який підбігав до них, замахнувши меча.

Бій тривав, та обрів ставало менше. Горяни падали. Радомир уже кричав, щоб відходили в ліс, коли з боку городища, руслом ріки, виринули вершники — ті, що пішли за Баклабаном.

Сотник побачив їх. Один із воїнів пробився до нього, прикриваючись щитом від стріл.

— Сотнику! Там колоди впали. Загін розбито, решта повернулася. Далі не пройти!

— А шаман?

— Не бачив. Напевно, лишився під колодами.

«Отримав, що хотів...» — подумав сотник.

Сонце вже перейшло за полудень, між деревами почали видовжуватись тіні. Залишатися тут до ночі не хотілося.

— Труби відступ! Треба зібрати сили.

Воїн витягнув ріг і затрубив.

Почувши сигнал, обри почали відходити. Услід їм летіли стріли й сулиці, збиваючи з коней тих, кого ще встигали дістати.

— Радомире, вони тікають! — підбіг до Радомира воїн, радісно махаючи сокирою в руках.

Та стріла, випущена обрином, вп’ялась в плече. Він завив від болю, висмикнув її, взяв сокиру в іншу руку і побіг між деревами туди, до обрів.

Радомир бачив, що ворог відступає, поспішив туди.

— За ними! Женіть донизу! З лісу не виходити!

Сотник відходив останній із кількома своїми воїнами. Він ще вдивлявся назад, визираючи, чи раптом не з'явиться шаман, та його не було. Сотник важко видихнув і, розвернувши коня, помчав геть, пригинаючись від стріл горян, що летіли їм навздогін.

Богдан біг із сокирою за обрином, але той був далеко. Хлопець, розмахнувшись, кинув її навздогін, поціливши в плече. Той із криком упав на землю.

Богдан зупинився. Обри вже відступали — перед цим він чув їхній ріг. Хлопець підійшов до лежачого, висмикнув сокиру й подивився навздогін ворогам. Потім розвернувся і пішов до дерева — до Млади, що лежала під ним.

Він сів поряд і дивився на неї, наче вона була ще жива. Потім стиха мовив:

— Младо... Я ж казав... Не треба було...

Він охопив руками голову, спираючись на коліна, і так і залишився сидіти — вже не чуючи ні криків обрів, ні наказів Радомира гнати ворога донизу.

Вогнедар розплющив очі — ожина дряпала обличчя. Він підвівся: навкруги лежали тіла. Хтось стогнав, хтось уже лежав нерухомо — бачив і своїх, і обрів.

У голові гуділо. Десь неподалік чув брязкіт заліза: між деревами билися декілька воїв із обрами, яких теж було небагато. Борислава не бачив, галичан — теж.

Він сів. «Де всі? Невже прорвались?» — думав, дивлячись на перерубані мотузки. Помацав голову рукою — вона була в крові. Хтось добре вгатив, та шолом урятував.

Із боку городища почув звук рогу. Що це значить — не знав. Тупіт копит. Знову. Він підвівся, хитаючись, поправив шолом, взяв щита в одну руку, в іншу — меч. Став чекати нападу, вистромив меча вперед.

З-за дерев показалися вершники, проскакали повз нього, не зачепили. Ноги гуділи, пальці так вчепилися в руків’я, що аж затерпли. Він стояв із піднятим мечем, заціпивши зуби, й дивився на них.

Потім повільно опустив меча. Важко сів на землю. Зняв з голови шолом.

Звідусіль долинали крики. Чув, як хтось стогнав від болю. Побачив неподалік свого, Гугнявого. Він лежав з відкритими очима, що дивились на нього, і вже не рухався. Вогнедар опустив голову.

«Відходять», — тільки одна думка промайнула в голові, заповнюючи все тіло пусткою та втомою.

Вслід за обрами показалися горяни. Вони виходили з усіх сторін лісу й обережно йшли в той бік, куди щойно відступив ворог. Домагост з другого берега разом зі своїми просто стояв — обри відійшли, і воїни почали оглядати лежачих: може, хтось ще лишився живий, та більшість уже не рухалася.

Домагост важко дихав. Він перебрався через річку по камінню. Підійшов до Вогнедара і сів поруч.

— Багато наших полягло, — мовив він.

— Скільки? — спитав Вогнедар.

— Майже половина, — розвів руками. — Тяжка рука Добромисла буде на віче... Та чи зважать інші роди?

— Зважать, — відповів Вогнедар. — Обри пішли, тому зважать.

— Діло твоє, — Домагост підвівся. — Піду. Треба йти вперед, щоб вибити, а то повернуться.

— Добре, — байдуже відповів Вогнедар, вдивляючись у тих воїв, які вже ніколи не встануть і не підуть із ним у похід.

Підвів голову, побачив, як підходили інші воїни. Борислав ішов увесь закривавлений, та кров була не його — він навіть не кривився. Стоян був поранений, але тримався на ногах. Живі.

Здаля побачив Ратибора, який ішов з іншими воями, тримаючи луки в руках. Вогнедар дивився на нього, і в голові майнула думка: «Ось Ратибор, уже справжній воїн — син вождя та брат тієї дівки, що йому до вподоби. Тепер, коли він, Вогнедар, вижив і не втік, старійшина повинен тримати слово». Він усміхнувся: живий, і це добре.

Сотник уже добрався до табору. Навздогін їм більше не пускали стріл — горяни лишилися в лісі. «Скільки їх там живих? Може, половина... Завтра знову рушу, доб'ю їх, а зараз зібрати сили. Послати гінця до кагана. Повідомити, що шаман загинув з горянами, але він, сотник, спалить поселення за шамана. Завтра спалю, а зараз треба відправити гінця, щоб каган дізнався новину не від інших, а від нього. Завтра спалимо їх дотла!»

Ратибор ішов попереду. Ворог утік, та чи далеко — не знали. Сонце вже заховалось за вершинами гір, як раптом воїн позаду погукав його. Ратибор обернувся — то був Борна. Він стояв неподалік, дивився на нього й щось бурмотів під ніс.

Ратибор підійшов ближче:

— Не чую, Борне, що?

— Ратиборе... Там обри в городищі засіли. Волот просить, щоб ти прийшов.