Морана: Тінь роду

Баклабан сидів на коні біля воріт, в городищі. Нарешті він тут. Збулося. Тепер залишилось тільки знайти ту браму, про яку говорив йому Кархан. Люд з криками розбігався в різні сторони. Які ж дурні. Скоро вони самі побачать його. Свого бога. Вклоняться йому. Але де та брама? Хто знає? Скала. Потрібно знайти скалу.

До нього притягли коваля, він був без свідомості.

— Одного взяли живим, як ти й наказував.

Зі сторони воріт ще летіли стріли. Одна вдарила в обладунок обрину і відскочила. Вони пустили кілька вслід. В воротях заховались.

«Ромей вкрав мою скриню, прибув сюда, з нею, значить, і скриня, і ромей тут.» — подумав шаман.

— Знайти ромея! Він десь тут, — крикнув Баклабан.

Кілька воїнів одразу кинулися в городище. На скаку вони хапали жінок і дівчат, що розбігалися між хатами.

Одна дівчина рвонула в бік ріки, але далеко не відбігла. Обрин наздогнав її, нахилився з сідла, схопив і ривком затягнув на коня.

Баклабан, роззираючись, побачив вдалині, неподалік частоколу, кузню. Вона стояла в стороні від всіх домів.

«От там почекаємо, вона з боку, ці горяни не підійдуть до неї близько непоміченими.» — подумав він і показав рукою.

— Туди тягніть його. Там почекаємо, поки всі наші підійдуть. — промовив і перший подався в той бік.

Решта рушили за ним, тягнучи за собою коваля.

В цей час Зоряна лежала на лаві, як крізь сон почула гавкіт собак. Відкрила очі, прислухалась. Вони не замовкали.

«Чого гавкають?» — подумала.

Важко підвелася, підійшла до дверей. Затихли. Вийшла на подвір'я. Десь неподалік доносилось іржання коней та тупіт копит. Хтось іде, чужий. Зоряна відійшла в сторону, про всяк випадок, сховалась в кущах ліщини. Звідти побачила, як до хати під'їхали вершники, воїни, незвичні якісь. Раніше таких не бачила.

«Обри мабуть. Чому тут? Невже наших у лісі перебили.»

Вона затулила рот, щоб не закричати. В голові гуділо. Що робити?

«Батько мав бути біля воріт... Він що теж загинув?» — на очах виступили сльози.

— Батьку — прошепотіла.

Зоряна згадала про Ясеня. Він мав бути вдома. А де тепер — не знала. Вирішила пробиратися через кущі до нього. Пройшла кілька кроків. Почула тупіт копит. Вона припала до землі. Вершники проїхали, її не запримітили. Вона обережно підвелась, знову почала пробиратися.

Ясень спав в клуні. Стефана з хворою рукою пустив до хати. Там і почув тупіт кінських копит та іржання.

« А це що?» Виліз щоб глянути. Вгледів вершника.

Не наш. Хлопець пригнувся. Він проїхав мимо, не глянув. Хлопець швидко заліз назад в клуню, взяв лук, стріли, поправив ножа на поясі. Обережно виліз. З хати рипнули двері. Вибігли діти, Млади і почали бігати кричучи. Ясень гаркнув.

— А ну до хати!

— Там той вуйко спить. Баба казала, не шуміти — промовив старший отрок.

— Бігом ховатись в хату. Живо — засичав Ясень.

Ті, сміючись, леменули назад у дім, грюкнувши сильно дверима. Стефан від грюкоту відкрив очі. Він підвівся з лави, подивився на малечу. Мати Ясеня, пораючись біля печі ,почала сварити їх.

— Бачите розбудили. Чого бігаєте?

Ті притулились біля столу, лиш блимали очима, не відповідали. Стефан встав на ноги.

— Нічо, вже поспав… Стало легше... І рука не так болить.

— То добре, що легше. Швидко би виздоровів. Помочі треба — бурчала стара — ще й Млада десь у ліс поперлася. Лишила собі малих тут.

Стефан мовчав. Підморгнув хлопцям, ті всміхнулись. Підійшовши до дверей, відкрив і вийшов на подвір'я. Там почув голос Ясеня. Стефан озирнувся, хлопець виглядав з-за клуні.

— Стефане, сюди, бігом!

Той стояв, кліпав очима, впершись поглядом в нього.

— Бігом сюди! — вже кричав Ясень.

Стефан, тримаючи хвору руку, пришкандибав до нього. Хлопець потягнув його до себе. Той сів.

— Обри в городищі — проговорив Ясень, озираючись на всі боки

— О Господи! — Стефан схопився — не може бути?

— Я сам бачив — відповів Ясень.

— Що робити? Рука болить, і авари тут. — вже ніби себе питав Стефан.

— Хто? — спитав Ясень

— Обри. В нас аварами їх звуть. — відповів ромей.

Ясень змовчав. З боку дому донісся якийсь шурхіт. Повернув голову в ту сторону. Зоряна махала їм руками, виглядаючи з кущів ліщини. Він нишком підбіг до неї.

— Ясене... Там чужі... Воїни... Я злякалась... Батько...Батько, мабуть, загинув... — плакала вона.

Він обняв її, притиснув до грудей.

— Ти не знаєш напевно. Може живий. Може десь сховався. — заспокоював її Ясень.

Вона не відповідала, лише схлипувала. Підбіг Стефан, присів поруч.

— Треба дітей і матір сховати. — промовив Ясень.

— Де сховати? — спитав Стефан.

— В ліс пробиратися треба. — відповів хлопець, подумавши.

Вони ще не встигли рушити, як десь унизу знову загавкали собаки.

Тим часом від вежі до воріт уже наближався Волот. Ще здалеку побачив, вони відчинені. Він озирнувся. Борна казав, що прорвалося кілька вершників, але нікого немає. Значить, вони вже там, всередині городища. З-за хат долинав той самий гавкіт.

Він обережно підкрався до брами, за нею тихо. На землі лежали два тіла: один обрин і свій, із городища. Волот підбіг, оглянув тіло, впізнав — Радош, молодий воїн що на віче кричав «будемо стояти до кінця.»

«Шкода...» — стиснув лук, роздивився. Нікого не було. Де ж вони? Десь із городища почулись крики та іржання коней.

Ззаду хтось гукав.

— Волоте, се ти?

Він обернувся. З-за клуні, що притискалась до частоколу, неподалік воріт, визирали воїни. Волот упізнав Любомира-бортника й швидко підійшов до них.

— Любомире. Де вони? — спитав.

Той показав рукою в бік кузні.

— Більшість туди пішла, Тихомира потягнули з собою. А дехто пішов у бік дому вождя.

— Чого ворота відчинені?! — різко спитав Волот.

— А я знаю? — відмахнувся той. — Коваля не було. Ми що, знали, що вони вже тут?

— Вони завжди були зачинені, а сьогодні що — забули?! — насідав на них Волот.

— Забули... — опустив голову хлопець.

— Скільки нас тут? — спитав Волот.

— Тут було четверо, — глянув на Радоша. — Зараз троє. Ти четвертий.

— І все?.. — промовив Волот.

— Ще діди в селі. Милош…

Волот махнув рукою, перебив його.

— Зі мною підете.

— А ворота? — спитав Любомир.

— А що ворота? — огризнувся Волот. — Вони вже тут.

— Куди підемо?

Волот мовчав. Куди з цими? До кузні зараз не підберешся, до дому вождя мабуть треба іти. Там лише кілька обринів пішло.

— Вони точно до вождя пішли?

— В ту сторону, — відказав хлопець.

— Пробираймося вулицею, — сказав Волот.

Він, пригнувшись, перейшов до сусідньої стіни, озирнувся. Нікого. Махнув рукою іншим. Чисто. Тоді перебіг далі, тримаючи напрямок у бік хати вождя.

Там, біля порога, стояла Мирослава. Вона раз у раз виглядала на вулицю, шукаючи очима Добромисла.

«Довго він там, в лісі нічого не чути, що там.»

З хати вийшов Святослав.

— Куди ти? — спитала.

— Мамо, до коваля! Я казав вчора! — відрізав він

— Може не йди сьогодні — вже благала — батько прийде з лісу, Ратибор.

Святослав тупнув ногою, але розвернувся до хати. Уже хотів зайти всередину, коли з городища долинули крики й тупіт коней. Він спинився на порозі й повернув голову в бік звуку.

— Хто це? Галичани мабуть з лісу вернулись.

— Не дивись на тих галичан. Вони тільки недоброму тебе навчать. — зразу застережила Мирослава.

— Добре, я і не дивлюсь. Але знай, якщо сьогодні не піду до кузні і Тихомир буде сваритись, скажу, що ти не пустила.

— Скажеш — махнула головою.

З-за хати з’явилася Ярина. Обличчя в неї було бліде. Мирослава побачила її й скрикнула.

— Що з тобою?

— Щось голова крутиться… — мовила тримаючись за стіну.

— Давай до хати — підбігла мати, та притримуючи відвела в хату.

За нею вийшла Малуша, та Мирослава вже не бачила її. Вона дивилася тільки на Ярину.

Святослав скоса глянув на Малушу.

— Чого так дивишся? — спитала вона. — Може, бачив іншу таку?

— Через тебе Ярина ледь не померла!

— Я привела її назад.

— А хто її забрав? — прошипів Святослав. — Відколи ти тут, вона вже не така.

Малуша розтулила рота, та відповісти не встигла. Тупіт коней ударив уже зовсім близько. З-за хати вискочили двоє вершників.

Один зірвався з коня, гаркнув щось незрозуміле й штовхнув Святослава до воріт.

Мирослава почула галас із хати. Вона лишила Ярину на лаві й вибігла надвір.

— Мамо! — крикнула Любава й кинулася слідом.

Ярина теж підвелася. Бліда, хитаючись, вона дійшла до порога й ухопилася за одвірок.

Побачивши, як чужинець шарпає Святослава, Мирослава кинулася між ними.

— Облиш мою дитину!

Вона почала бити кулаками в груди. Обрин схопив її за руку, а іншою вихопив ножа й штрикнув її в живіт.

— Мамо! — скрикнула Ярина.

Любава запищала. Мирослава зі стогоном упала. Святослав кинувся до неї.

Малуша рвонула до воїна, та збоку просвистіла стріла й ударила його в груди. Наконечник відскочив від залізної пластини. Обрин вихопив меч і розвернувся, шукаючи лучника. Святослав в цей час витяг з–за пояса свого ножа і підскочив ззаду, з криком:

— Здохни!

Він ударив його в шию. Кров бризнула на Святослава. Хлопець, тримаючись однією рукою за плече, іншою гатив у шию, горло, куди попало. Той захрипів і впав.

Другий, побачивши це, вже біг до них з оголеним мечем. З-за сусідньої хати вискочив Волот і заступив йому дорогу.

Обрин з розгону розмахнувся згори. Волот підставив топорище. Меч урізався в дерево, ударом обпекло долоні. Волот відштовхнув ворога й махнув сокирою, але той відскочив і полоснув його по плечу. Гуня розійшлася, виступила кров.

Обрин одразу вколов у живіт. Волот обухом збив меч убік і, не даючи противникові випростатися, рубонув у шию. Обрин захрипів, випустив меч і впав горілиць.

Волот стояв над тілом. Із сокири стікала кров. Він глибоко вдихнув. Руки ще тремтіли.

Обернувшись, він побачив, що Святослав, не зупиняючись, усе ще гатив і гатив обрина ножем, хоч той уже не рухався. Волот підійшов і силою відтягнув хлопця від тіла.

Святослав упав на землю, ридаючи.

Біля Мирослави, присівши, плакали Ярина та мала Любава. Жінка лежала, дивилася на дівчат, і з її очей текли сльози.

— Яринко... ти повернулась...

— Так, мамо, — заплаканим голосом мовила дівчина.

— Мамочко! — до Мирослави притулилася мала Любава. — Ти ж одужаєш, так?

— Ще трохи... і встану, — тихо мовила та. — Не плач, донечко, все буде добре.

Вона провела долонею по волоссю Любави.

— Мамо?.. — покликала Любава.

Волот глянувши на жінку й мовив:

— Треба занести в хату.

Він розвернувся і гукнув.

— Любомире, йди з хлопцями сюди!

З-за хат, роззираючись довкола, вибігло троє воїнів.

— Занесіть жону вождя в дім! — наказав їм.

Він обернувся й побачив Малушу. Вона стояла осторонь, із заплаканими очима.

— Ти живеш у Віди. То піди й поклич її! Може, ще допоможе.

Дівчина кивнула. Вискочила на вулицю й, не озираючись, помчала до хати Віди. У голові билося тільки одне:

«Швидше! Швидше кликати Віду!»

Далі все злилося. Вона не пам’ятала, як добігла, як шарпнула двері, як увірвалася до хати з криком.

— Відо, швидко! Там Мирослава помирає!

Віда схопилась на ноги.

— О боги, що сталося?!

— Обри... Вони вже тут! — віддихуючись, випалила Малуша.

Стара більше ні про що не розпитувала. Похапцем схопила сумку із зіллям і побігла слідом за дівчиною до хати вождя.

Волот із хлопцями саме внесли Мирославу всередину й поклали на лаву, коли Віда влетіла до хати.

— Розійдіться! — крикнула вона й кинулася до Мирослави.

— Так, до вогню поближче лаву присуньте! — наказувала їм. — А тоді виходьте всі!

Любава з Яриною стояли біля матері й плакали. Віда глянула на них, та промовчала. Тільки стиснула губи, нахилилася до Мирослави й розгорнула закривавлену сорочку. Оглянувши рану, важко хитнула головою.

— Все в руках богів, доню... — промовила потім до Ярини.

Дівчина заридала ще сильніше. Віда полізла в сумку і спохватилася:

— От лихо... — бурмотіла, риючись там. — Малушо, іди-но сюди!

— Що таке? — підбігла та.

— Я там на поличці біля печі лишила, у полотно загорнуте. Принеси! — мовила до неї.

— Я швидко! — спохватилася дівчина та вибігла з дому.

— От лихо... — далі бурмотіла стара.

Та Малуша вже не чула її. Вона вискочила через хвіртку і, не озираючись, побігла до хати Віди.

Дівчина вже майже підбігала, як біля неї звідкись з'явився вершник. Вона з остраху зупинилася, притиснувшись до тину. Він крутився на коні, вишкіряв зуби й щось говорив, хитаючи головою.

Малуша кинулася в бік дому, що вже виднівся вдалині. У думках було тільки одне: якщо не принесе те полотно, Мирослава помре.

Та з іншого боку другий вершник наздогнав її. Дівчина скрикнула, та той ухопив її й витягнув собі на коня.

Вершники розвернулися й подалися в інший бік, несучи з собою Малушу. Вона лежала на коні й не бачила, куди її везуть.

Нарешті вершники зупинилися й скинули її на землю біля якоїсь хати. Один із них схопив її за волосся. Вона вчепилася руками в його долоню, хотіла відбитися, та він силоміць потягнув її до хати й кинув усередину через поріг.

Дівчина впала на землю. Спробувала підвестися, та в голові сильно крутилося, в очах усе пливло.

Хтось підійшов і допоміг їй. Малуша побачила ще кількох бранок, таких, як вона. Вони сиділи біля печі, дехто — біля стіни, і мовчки дивилися на неї.

Жінка, що допомогла їй, міцно тримаючи дівчину за лікоть, підвела до інших і допомогла сісти на землю.

— Сідай отут, обережно, — тихо мовила жінка.

— Де ми? — спитала Малуша.

— У хаті Тихомира... Вони тут нас тримають.

— А що вони хочуть від нас? — заплакала інша дівчина, тулячись у кутку.

— А хіба я знаю, Даринко, що можуть хотіти ці нелюди...

— Вони вб’ють нас! — знову схлипнула Даринка.

Жінка, що допомогла Малуші, спитала її:

— Ти та небога, що у Віди живеш?

— Так...

— То через тебе все! — різко відрізала інша жінка з темряви.

Малуша підвела на неї очі й тихо похитала головою.

— Не знаю... Я не пам’ятаю нічого, — відповіла вона.

— Облиште її! — відрізала жінка, що допомагала Малуші. — Ти ж бачиш, що вона не винна!

— Звідки знаєш, Голубо? — обурилася та. — Якби той чужинець не прийшов, то й обри б сюди не вдерлися!

Голуба промовчала. Вона лише нахилилася до самого вуха Малуші й стиха мовила:

— Не слухай їх, вони бояться... — а потім додала: — Як і ми всі.

Малуша мовчала. Вона розгублено роззиралася на жінок, а в голові билася лише одна думка: «Полотно... Хто тепер принесе те полотно? Мирослава ж помре...»

У хаті вождя цього ще ніхто не знав. Там усе ще чекали, що Віда щось зробить.

Волот вийшовши з хати звернувся до Любомира.

— Збирай дідів, будемо до кузні йти.

— А в лісі?.. Може, наших покликати?

— Наші там відбились, та обрів багато, і треба не пустити їх сюди.

Любомир нічого не відповів. Хлопець подався між хатами — скликувати тих, хто ще якось міг тримати лука чи сокиру в старечих руках.

Мимохіть він глянув у бік капища. Там над жертовним каменем підіймався дим — рівний і спокійний, ніби нічого не сталося.

Біля жертовника стояв волхв.

Він теж уже чув крики. Спершу далекі, а тоді ближчі. Озирнувшись, побачив жінку, що бігла до нього.

— Обри тут, старцю! Вони в городищі! Наших у лісі всіх повбивали... Тепер і нас уб'ють! О боги!

Старий не ворухнувся.

«Що вона верзе? Невже правда?..»

Він не міг у це повірити.

— Що ти кажеш, жінко? — тихо спитав він.

— Правда! Вони тут! Тихомира забрали. Тепер бігають по городищу, щось шукають!

Старець стояв і дивився на неї. Здалеку вже доносилися якісь крики та іржання. Він ступив уперед, наказав жінці:

— Побудь тут.

Старець рушив туди, спираючись на костур. У голові думки міняли одна одну: «А вої в лісі?.. А Добромисл?.. А галичани?.. Де ж вони, як обри тут з’явилися? Мали б ті відступати та зачинити ворота, а їх нема... Лиш обри, каже ця жінка. Може, щось наплутала?..»

Він обережно ступав дорогою. Назустріч бігли перелякані жінки, тримаючи на руках малих та тягнучи за руку старших дітей. Дехто вспів вхопити якісь пожитки, та з остраху, що не донесе, кинув їх прямо на вулиці. Повсюду паніка, але ніяких вершників чи чужих воїв він поки не бачив.

Жінки підбігли до нього:

— Отче, там вони! Пішли до дому вождя!

— Що робити? Де наші мужі?

— Вони нас усіх заберуть!

— Ану тихо! — гаркнув на них волхв. — Сховайтесь у лісі!

Він відсторонив рукою від себе одну з жінок, яка вчепилася в нього. Діти ревли. Старець ще раз показав рукою в бік лісу:

— Туди біжіть!

Розвернувшись, він рушив, тримаючись тинів, у сторону воріт. Дійшовши туди, побачив, що ворота відчинені. На землі лежав мертвий обрин і воїн із городища. Більше нікого. За воротами було тихо, лиш зі сторони лісу долітав якийсь шум, але це міг і вітер шуміти в смереках — не розбереш. Ще деякий час постоявши, він рушив назад.

Дорогою він натрапив на Ясеня та Зоряну. Вони виводили з дому матір Ясеня й дітей. Позаду шкандибав ромей. Побачивши старця, Зоряна підбігла до нього, вся в сльозах, і мовила:

— Отче, вони там, у кузні! Я їх бачила!

— Куди зібрались? — спитав.

— До лісу, — відповів Ясень, підтримуючи матір.

Вона охкала:

— А Млада де? А Богдан? Діти тут, що з ними... О боги, Ясеню, скажи! — причитала вона.

Ясень лиш підтримував її і не відповідав. Він похмуро вдивлявся в гори, у сторону воріт, звідки прийшли ці обри, і що там із мужами — не знав. Волхв глянув на отроків, які стояли біля них. Старший, похнюпившись, мовчав, а молодший ревів, кличучи:

— Мамо! Мамо!

Старший не витримавши, вдарив його.

— Замовкни! — крикнув, та той ще гірше почав ревіти.

Мати Ясеня притулила їх до себе, теж плакала.

— Облиш його, він менший, ти старший... — говорила до того.

— Біля капища нікого нема, — помовчавши, відповів волхв. — Ходім туди, всі разом. А там і до лісу близько.

— Добре, — відповів Ясень.

— Я не піду без батька! — озвалась Зоряна.

— Ми потім знайдемо його, — відповів Ясень. — Прошу, ходи.

Вона ще постояла, та подумавши, рушила з ними дорогою. Попереду ішов волхв.

Позаду всіх ішов ромей. Він мовчав, раз по раз озираючись. Цих обрів він знав — колись уже втік від них. Тепер вони прийшли сюди. Якщо схоплять знову — втекти більше не вдасться. Стефан подумки молився до Бога, обіцяв, якщо виживе, не пошкодує найбагатшої жертви для храму Господнього.

Тільки-но він подумав про це, як позаду почувся тупіт копит.

— Сюди! — крикнув Ясень, затягуючи всіх у густі кущі ліщини біля дороги.

Він заволік туди матір із дітьми, Зоряну та волхва, потім повернувся до ромея.

— Стефане, давай швидше.

Стефан уже майже добіг, коли з-за повороту виринули вони — обри.

Стефан завмер, опустивши голову. Ясень вихопив лук, та обрин випередив його. Стріла прошила хлопцеві праве плече. Він зойкнув, випустив лук і впав на коліна. Обрин підскочив ближче, замахнувся мечем, щоб ударити згори.

Та інший вершник щось крикнув йому. Нападник зупинився. Повільно розвернувся, глянув на Стефана й оскалився, відповів тому. Ясень не розумів про що вони говорять, лише сидів на землі, тримаючись за закривавлене плече. Вони говорили до Стефана, той мовчав, лише кивав головою. Один із них накинув на нього мотузку, прив'язавши інший кінець до свого сідла. Інший обрин під’їхав до Ясеня щось проказав, вимахуючи мечем перед його обличчям. Хлопець не рухався.

Стефан мовив до нього:

— Ясене, якщо не підемо з ними, вони нас уб'ють. Краще ходімо...

Ясень не обзивався. Він краєм ока глянув у кущі, боявся щоб обри не запримітили тих там. Потім підвівся. Обрин накинув мотузку й на нього, і вони подалися вулицею в сторону кузні.

У кущах сиділи тихо. Волхв прикрив рот Зоряні, мати Ясеня притулила до себе дітей. Коли обри з полоненими зникли за поворотом, вони, ще трохи почекавши, вийшли звідти.

Зоряна вже кинутися вслід, та старець потягнув її за лікоть до себе:

— Дівко, не дурій.

Він стиснув руку з силою, що дівчина аж скривилася. Малі почали плакати. Волхв нетерпляче мовив:

— Туди, бігом до капища, а там до лісу!

Зоряна дивилася туди, куди повели Ясеня. Ще мить — і вона рвонула б за ним. Та за спиною плакали діти, мати Ясеня ледве трималася на ногах, а вулицею могли повернутися обри.

Дівчина стиснула зуби. Не зараз.

Вирвала руку з хватки старця, підібрала лук і стріли, що лишилися після Ясеня, і пішла слідом за волхвом.

Волхв пропустив її вперед і йшов ззаду, постійно оглядаючись назад. Вони рушили далі — в сторону капища.

Волот саме йшов вулицею, коли почув тупіт копит. Він швидко заховався за дім і висунувши голову, глянув туди. Вершників було троє, вони повільно їхали, роздивляючись по сторонах. Волот уже приготувався пустити стрілу, як побачив, що збоку до них під'їхало ще двоє. Вони тягнули за собою прив'язаних до коней двох полонених, ті ледве тримались на ногах. Хлпець опустив лук. «Якщо зараз пущу стрілу — вони можуть їх убити. Краще потім, коли нікого не буде з наших», — подумав він. Обри розвернулися і вони всі разом подалися до кузні. Волот, ховаючись то за стінами хат, та в кущів, подався слідом.

В іншій стороні городища Любомир забіг до старого Милоша. Дід ховався в клуні. Хлопець погукав:

— Діду, ти тут?

Той не обзивався, дивився через щілини. Лиш після того як побачив, що Любомир один, виліз охкаючи із клуні. Хлопець, побачивши його, швидко підійшов.

— Діду, треба якось відбиватись від тих обрів!

— А де ж вони? — спитав дід. — Не бачив... Стара пішла з невісткою та дітьми в ліс ще вчора, а я тут. Сили вже не ті, щоб по лісу дримбати.

— Небагато, але їздять по селу.

— А де наші? — знову спитав дід.

— Там, у лісі, від інших відбиваються, — мовив хлопець.

— То що я можу? Старий уже...

— Волот сказав скликати, от я і кличу, — відповів той.

— А що, Волот уже старійшина?

— Нема старійшини, він у лісі. І жона його в хаті, певно, вже вмре — обрин ножем її штрихнув.

— О боги! — вигукнув старий. — Добре, іду. Най візьму сокиру.

Дід пошкандибав до хати, звідки, узявши сокиру і лук, вийшов до хлопця:

— Ну, пішли. Може, ще когось знайдемо.

Вони рушили в бік кузні, заходячи по дорозі до кожної хати й шукали тих, хто ще міг узяти до рук сокиру.

Знайшли ще двох старих, що не пішли до лісу. Підходили до кузні. Волот, запримітивши їх, вибіг і затягнув усіх в кущі.

— Вони там, — мовив він до всіх. — Скільки нас?

Милош відповів:

— Я та ще два. Всі або в лісі там, або там, — показав рукою у дві сторони старий.

Волот глянувши на старих, потім на кузню, відповів.

— Вони туди Ясеня та того ромея потягнули. Та й Тихомир у них, напевно...

— А нам що робити? Хіба ми можемо битись з ними? — спитав один зі старих.

— Треба якось тих визволити, — відповів за хлопця Милош.

— Але як? То не олені та й не кабани, що можна гонити куди треба... — мовив другий дід.

— Ми тут стріляємо, а ти з молодими збоку — то вони вийдуть, може, — сказав Милош до Волота.

— Тоді можна спробувати, — відповів Волот. — Лиш діждемось вечора, мабуть.

— Вечора? Ну не знаю. — промовив Милош.

Волот промовчав. Більше ніхто не озвався. Сонце поволі хилилося до гір, і всі чекали.

Тихомир розплющив очі. Він лежав у кузні, зв'язаний. Збоку почув чийсь стогін. Голова боліла — той обрин добре вгатив його. Повернув голову й побачив ромея. Той сидів, тихо стогнав, притискаючи руку до грудей. Далі сидів Ясень — тримався за плече, усе було залите кров'ю. Більше нікого. Обри, мабуть, були надворі. Собака не гавкав — певно, прирізали.

Думки мінялися одна за одною. Перша — Зоряна. Там, удома... Що з нею? Потім — обри в городищі. І де наші? Що з ними? Скільки тих обрів прийшло, він не знав. Біля воріт було не більше десяти, але чи підійшли ще — невідомо. Бо що таке десятеро обрів проти наших у лісі? Хіба вони не помітили ворога?

І знову Зоряна... Що з нею? Він важко застогнав.

— Ясене, — проговорив він, — ти як?

Ясень повернув голову до нього, потім торкнувся плеча й скривився:

— Нічого, заживе. А ти як, Тихомире? Де тебе вони взяли? Тут, біля кузні?

— Ні, біля воріт, — відказав той. — Не знаєш, Зоряна в них? Не бачив?

— Зоряна з волхвом у ліс пішли, — відповів Ясень.

— Слава богам, жива... — видихнув Тихомир. — Що тепер? Напевно нас поженуть з собою?

— Не знаю, — відповів Ясень. — Ромей каже, що не вб’ють, бо вбили б уже. Щось їм потрібно.

— Вони шукають скриню. Вона в вас. Віддайте. — відповів Стефан затинаючись.

Двері кузні рипнули, і всередину зайшло троє. Попереду ступав старший — кремезний обрин із довгою бородою. Побачивши його, Стефан аж зіщулився, втягнув голову в плечі й витріщився на прибулого.

— Ну що, ромею, далеко ти втік від нас? — спитав Баклабан.

Стефан хитнув головою й розпачливо відповів:

— Це все вона, та скриня! Вона віслюка вела сюди, я тільки йшов збоку!

— Де скриня?

— Тут, біля кузні, збоку! Хіба не бачили її?

Баклабан знову вдарив його:

— Я віддам тебе їй! Ти смієшся з мене? Якби вона була просто тут, поблизу, усе довкола вже вкрилося б інеєм!

— Вона відкрита! І пуста! — закричав Стефан.

— Пуста? Ти кажеш — пуста?! А де те, що було всередині?!

Ясень із Тихомиром, не розуміли жодного слова, та з погляду старого зрозуміли: це той, кому потрібен ромей і його скриня.

Стефан виправдовувався:

— Вони відкрили її, і все... Щось звідти вийшло, і нема! Там була дощечка, ми ходили до скали… — він раптом замовк. Бовкнув зайве, та було вже пізно.

— До скали? То ти знаєш, де та скала, і відведеш нас? — випростався шаман.

— Не знаю! Я з ними йшов, вони знають! Та там… — він не договорив, бо шаман перебив його:

— Скажи, щоб показали! Інакше спалю тут усе і всіх виріжу!

Ромей повернувся до Ясеня з Тихомиром та повторив слова шамана. Ясень тільки відкрив рота, як Тихомир випалив:

— Я знаю, де той скальник. Якщо відпустить усіх — я відведу туди.

— Але ж ти не знаєш... — заперечив Ясень.

— Я знаю дорогу. Ви ж ішли туди, куди я казав, так?

— Так...

— Тоді й я відведу. Лиш нехай випустять людей — тільки тоді підемо. — Тихомир підняв голову й зневажливо глянув на Баклабана.

Один із обрів ударив коваля ногою в живіт. Тихомир упав, задихаючись від болю. Ясень рвонувся вперед, але обрин одним ударом у лице відкинув його вбік.

— Добре, — відповів Баклабан. — Я покажу їм!

Він вийшов із кузні й зайшов до хати. Побачивши шамана, жінки з дівчатами ще дужче притиснулися одна до одної. Баклабан мовчки обвів їх поглядом, шепочучи собі під ніс.

— Я покажу вам, як не коритися!

Його погляд спинився на Малуші. Вона відразу опустила голову. Шаман підійшов ближче й показав рукою спершу на Голубу, потім на Малушу.

— Цих двох бери! Тягни за мною! — наказав він обрину, що зайшов слідом.

Воїн підбіг і, грубо вхопивши їх за волосся, потягнув до виходу. Полонені закричали, та шаман навіть не глянув у їхній бік.

Він розвернувся й вийшов на вулицю, де біля кузні вже чекав обрин. Баклабан підійшов до нього:

— Давай цю, — шаман показав рукою на Голубу. — Заводь усередину!

Той відпустив Малушу й, ухопивши Голубу обома руками, поволік її всередину. Слідом зайшов Баклабан. Він вихопив ножа, глянув на ромея.

— Скажи, що так буде з усіма!

Він одним рухом перерізав їй горло, жінка замертво звалилася просто до ніг Тихомира.

Стефан зблід і забився в куток. Тихомир мовчав, лиш заціпеніло дивився на жінку, яка лежала мертвою в його кузні. Кров текла йому до ніг. Він хотів відтягнути їх, та ноги не слухалися. Ясень зблід і важко застогнав

— О ні, це наша сусідка...

Він не договорив, як обрин знову вдарив його, цього разу в живіт, йому стало нічим дихати, він відкривав то закривав рота.

Баклабан повернувся до воїна вказав на тіло. Той вхопив його за ноги, та потягнув на вулицю.

Малуша побачила мертву Голубу, і закричала:

— Ні-і-і!

Вона почала вириватися, та обрин вдарив її по голові. Дівчина обімліла. Він, міцно тримаючи бранку, поволік її всередину кузні, до Баклабана. Вона вже більше не пручалася — лиш повисла на його руках.

Ромей підвів голову й ледь не скрикнув. Він упізнав її. Це була та дівчина зі скрині.

У домі Віда все ще чекала Малушу з полотном, яке вона мала принести.

— Де ж та Малуша? — ходила Віда по хаті, щомиті визираючи за двері, та на дорозі нікого не було. Лиш Святослав сидів на порозі, похиливши голову, і на землю тихо капали його сльози.

Мирослава стогнала в забутті. Вона вже нічого довкола не помічала, тільки зрідка хитала головою. Біля неї сиділи Ярина з Любавою, міцно тримаючи матір за руки. Любава притулилася до неї й тихо плакала. Ярина ж не проливала сліз — чи то виплакала всі, чи заціпеніла від горя — і лише мовчки переводила погляд із матері на Любаву.

Віда знову виглянула на вулицю і тривожно мовила:

— Щось недобре серце чує... Не схоже це на неї. Треба піти подивитися.

Ярина підвелась і тихо сказала

— Я піду, Відо. Я швидко!

— Ні, сиди тут, — відрізала стара. — Я сама. Хтозна, де ті обри вештаються. Втекти в ліс ми все одно не можемо через Мирославу, тож сидіть тихо, а я сама сходжу.

Вона квапливо вийшла на подвір’я і, підійшовши до Святослава, поклала йому руку на плече:

— Сину, ти б до хати зайшов, не сиди тут на виду... Іди до матері, посидь поруч, а я швидко.

Святослав підвівся й, шморгаючи носом, зайшов до хати. Віда озирнулася довкола і, перебігаючи від тину до тину , настільки дозволяли старі ноги, подалася до свого дому.

По дорозі нікого не було. Ніхто вже не тікав і не кричав: хто встиг — утік у ліс, а хто ні — сховалися по хатах, сподіваючись, що лихо омине їхні домівки.

Віда підійшла до своєї хати — довкола панувала тиша. Зайшла в середину. Полотно так і стояло там, де вона його лишила, а Малуші не було. Серце старої боляче стислося. Знову боги відбирають у неї рідних... Дітей давно вже не стало — останній загиб на полюванні, а тепер, коли боги подарували дочку, невже й її заберуть?

Вона мовчки піднесла руки вгору, звертаючись до Лади:

— Що ж це, богине... Не забирай її! Вона не нечисть, вона просто дівчина... Залиш мені її, прошу тебе! Вбережи їй життя!

Так шепочучи молитву, стара схопила пакунок і поспішила назад — до Мирослави. По дорозі вона роззиралася.

«Може, дівчина втекла до лісу? Побачила обрів — і втекла» —думала вона.

У лісі ховалися жінки, діти й старі. Серед них сиділа Зоряна. Повсюди чулися дитячий плач, важкі зітхання й причитання: що тепер буде, як же це так, де наші мужі...

Дівчина сиділа віддалік, міцно стискаючи в руках лук. Подалі Мати Ясеня, обнявши двох отроків. Хлопці мовчали, міцно притулившись до старої, ніби вона була їхнім останнім прихистком. Старший не зводив очей від капища, чекаючи, що от-от з’явиться мати — і все стане як раніше: вони знову бігатимуть і бешкетуватимуть, а вона гукатиме їх до обіду... Та матері не було, і хлопчик ще дужче притискався до старої.

Зоряна тим часом стиха підвелася й, не зронивши ні слова, рушила назад — у бік городища. Стара, в думках, не одразу помітила, що дівчина вже далеко, а коли збагнула — гукати було пізно. Ще мить вона дивилася, поки постать Зоряни не зникла за дерев’яними ликами богів та священним дубом.

Стара важко зітхнула й почала стиха молитися до всіх богів, що мовчки стояли там, під високим дубом.

Дівчина вже йшла городищем у бік свого дому. Там були вони — вона знала це точно, бо сама їх бачила.

«А що далі?» — Зоряна зупинилася. Як вона підійде туди? Вона ж не вб’є їх... А може, якось та й вийде, лиш треба підлізти тими кущами, якими вона колись від батька тікала. Може, хоч побачить, чи живий її Ясень. Так, він її! І нехай батько буде проти, але це її Ясень! Вона так рішуче це думала, що аж обурено фиркнула.

Підійшла ближче та, залізши в кущі, поповзла ними далі. Попереду треба перебігти. Вона вже робила так раніше.

Зоряна тільки-но кинулася бігти, як хтось зненацька вхопив її за руку. Дівчина аж запищала, та чужа долоня міцно затулила їй рота, і вона почула стишений голос Волота:

— Тихо! Не пищи. Куди це ти зібралася, га?

Вона затихла, вчувши знайомий голос, і трохи заспокоїлася. Волот відпустив руку.

— Ще раз питаю: куди ти йдеш?

— Туди, — дівчина показала рукою в бік кузні.

— Ти хочеш, щоб і тебе схопили, чи що? — спитав він.

Зоряна тільки зараз помітила, що поруч із ним три воїни та кілька дідів. Усі вони стояли в кущах і суворо дивилися на неї.

— Ні, вони мене не побачать! Я вже так робила, коли від батька ховалася...

— Що ти верзеш, дурне дівчисько?! — засичав на неї Милош. — Батько в кузні був, а ти ховалася й думала, що він шукає! А тут їх багато, не один! Вони тебе одразу побачать і схоплять або вб’ють, зрозуміла?

Вона мовчала, повернувши голову до кузні, а потім стиха мовила, плачучи:

— Я лиш хотіла глянути, чи живий батько... і Ясень... І все...

— Побачити хотіла... Сиди тут і нікуди не йди! Лук чий? — не переставав бурчати Милош.

— Мій! — вона міцно притиснула зброю до себе. — Не віддам!

— Добре, не треба мені, — відмахнувся старий.

Волот увесь цей час мовчки дивився в бік кузні, а потім спитав:

— Куди, кажеш, тими кущами?

— Сюди! — відповіла дівчина вже із сяючими від надії очима.

— Ти що задумав, Волоте? — фиркнув Милош. — Вони ж побачать!

— Вдень побачать, — відповів Волот. — А вночі можна спробувати.

— Вночі, кажеш, туди?.. — почухав потилицю Милош. — Вночі можна, та я ж нічого не бачу в темноті.

— Ти, діду, тут посидиш, як і домовлялися. — Волот повернувся до Зоряни: — Давай розказуй, саме якими кущами ти пробиралася.

— Я з вами піду! Покажу! — відрізала дівчина.

— Ні, — відповів Волот.

— Я ззаду йтиму, заважати не буду! — почала просити вона. — І стріляти з лука вмію!

— Добре, ти розкажи, а я подумаю. Може, й підеш.

Зоряна, зрадівши, почала розказувати, як краще непомітно пробратися кущами аж до самої хати.

Вона з надією дивилася на свій дім і на кузню, що виднілися там, удалині. Думала, чи живі там батько і Ясень.

А в кузні тим часом обрин тримав Малушу за руки перед Баклабаном. Той уже вихопив ножа й підійшов до неї ззаду.

Тихомир глянувши на Малушу, процідив.

— Нехай... Через неї все!

Стефан мовчав, лиш заціпеніло дивився, що буде далі.

Ясень саме трохи віддихався й підвівся. Побачив Малушу, обрина за її спиною і ніж у руці Баклабана — й закричав:

— Ні! Я поведу! Ні-і!

Баклабан зупинився й спитав ромея:

— Що той нещасний сказав?

Стефан квапливо випростався:

— Сказав, що він поведе, шамане!

Той опустив ножа й мовив:

— Він каліка! Як він проведе? Хіба бреше... Вбийте! — і обернувся до воїна.

Другий обрин вихопив меча й рушив до Ясеня, та ромей закричав:

— Ні! Не вбивайте його! Він поведе, він знає дорогу!

Воїн зупинився. Баклабан важко мовив:

— Добре. — Він дав знак, обрин нахилив Малушу, вона впала на коліна. — Якщо він бреше, то вони обоє згинуть. І ти теж, ромею, з ними!

— Ні, він не бреше! — почав лементувати Стефан

Тихомир похмуро глянув на Ясеня:

— Ясеню, ця дівка — нечисть! Ти ж знаєш, і всі знають, тому й у Віди живе! Чого ти за неї так?

— Не хочу більше крові, Тихомире... Я відведу.

Тихомир якийсь час мовчав.

— Ні. Ясене, я відведу.

— Ти поранений, Тихомире! Як ти можеш відвести?

— Відведу... Я вже обіцяв, — мовив коваль

Він підвівся на коліна. Обрин хотів знову його вдарити, та шаман підняв руку:

— Почекай, нехай говорить. Перекладай, Стефане!

Стефан переказав шаману, що коваль обіцяє відвести сам. Баклабан подумав, а потім за волосся шарпнув Малушу. Дівчина тихо застогнала. Шаман вихопив ножа — Ясень аж застиг, — та Баклабан не став її різати, лише мовив до коваля:

— Якщо заведеш не туди, мої воїни залишаться тут і все спалять! Скільки йти туди?

Стефан перевів.

— Два дні, — мовив Тихомир. — день туди, день назад.

— Так довго? Ну що ж, добре, — відповів Баклабан, а тоді звернувся до свого воїна: — Залишитеся з ними.

Той шанобливо вклонився. Він взяв Малушу за руки, та потягнув на вулицю. За ним вийшов шаман, їм вслід дивився Тихомир потім повернувся до Ясеня

— Якщо не повернусь, Ясене, а ти виживеш — бери Зоряну в жони.

— Що? — здивовано спитав Ясень.

— Благословляю вас, Ясене. Кращого за тебе їй не знайти.

— Ні, Тихомире! Ти повернешся! Ти маєш повернутись, чуєш?!

— Та чую я... Я кажу, якщо не повернусь. Звичайно, я хочу повернутись. — Коваль глянув на Ясеня. — Бери Зоряну в жони.

Ясень розгублено подивився на старого:

— Я… Я… Добре, візьму!

— Що «добре»? Хіба ти не хотів? А чого тоді дівці голову морочив?

— Та ні! Хотів, хотів! Просто так сказав... — розхвилювався хлопець, а тоді вже рішуче додав: — Візьму!

— Ну от і добре, — тихо мовив Тихомир і заплющив очі.

До кузні повернувся шаман.

— Скажи, що ми йдемо, — мовив шаман, схопивши коваля.

Той передав. Тихомир повернувся до Ясеня:

— Зоряна... Чув, Ясеню? Не дурій, виживи. Візьми Зоряну... — промовляв він останні слова вже біля дверей.

Шаман шарпнув його, і вони вийшли назовні.