Морана: Тінь роду

Малушу завели до хати й кинули до інших. Вона впала на землю й так і залишилася лежати. З розбитої голови текла кров, вона сповзала до скроні й капала на глину.

Жінки відсахнулися. Одна, старша, обережно присунулася до неї на колінах, торкнулася плеча й нахилилася, прислухаючись до подиху.

— Жива...

Вона глянула на двері, тоді знову нахилилася ближче до дівчини й тихо спитала:

— А де Голуба?

Та Малуша її не чула. Лежала нерухомо, тільки ледь сіпнула пальцями. Жінки заголосили. Одна затулила рот рукавом, друга притиснула до грудей намисто.

— Вбили її, мабуть... О боги, спасіть нас...

Боги мовчали. За дверима стояв обрин. Він чув голосіння, та не зважав. Лише переставив спис у другу руку. До нього, пригнувшись, підійшов інший.

— Там, у тих хащах, хтось є. Вони стежать за нами. Будь насторожі.

— Звідки знаєш? — спитав той.

— Бачив, як звідти злетіли птахи. Вони когось злякалися.

Обрин, примружившись, повів поглядом по темних кущах за плотом. Там нічого не побачив. Тільки листя блищало на світлі. На подвір’ї показався Баклабан. Він штовхав перед себе коваля, тримаючи за мотузку. Тихомир спіткнувся, але шаман смикнув так, що той випростався й захрипів. Баклабан покликав до себе воїнів. Ті швидко зійшлися, озираючись то на хату, то на кущі.

— Зараз же йдемо до Скальника. Ви залишаєтеся тут і чекаєте підмоги.

Один обрин показав у бік кущів.

— Там засідка. Їх мало, тому вони не нападають. Але якщо побачать, куди ти йдеш, шамане...

— То як бути? — Баклабан примружився. — Ідіть і вбийте їх.

Воїн опустив очі. Інші мовчали. Десь у хаті знову схлипнула жінка, але одразу стихла. Другий обрин знітився, не сміючи перебивати. Він стиснув спис обома руками, ковтнув і все ж підвів погляд. Шаман помітив це.

— Говори.

— Я йшов тією стороною, великий шамане. Там немає частоколу. Звідси не видно. Можна обійти.

Шаман глянув туди, куди показував воїн, потім перевів погляд на нього.

— Добре кажеш, — відповів Баклабан і звернувся до іншого. — Ти залишайся. Він покаже дорогу.

Той вклонився. Обрин, що знав шлях, узяв коваля. Разом із ще одним воїном та Баклабаном вони рушили вздовж частоколу до лісу.

Інші стояли та дивились їм в слід. Коли ті уже були далеко, один із них повернувся до старшого:

— Що робитимемо, Базаку, як шаман не вернеться?

— Що значить «не вернеться»?! — грізно глянув той. — Він вернеться з нашим богом, і ніяка стріла чи меч нам не завадять!

Воїн мовчки вклонився й відійшов. Переглянувся з ще одним, який непомітно хитнув йому головою.

Базак же глянувши у бік кущів, де була засідка, гаркнув на інших

— Пильнуйте! Якщо щось — усіх приріжте.

Вони кивнули й розійшлися по місцях.

До обрина що говорив з Базаком, підліз інший обрин:

— Бачиш, Сабане? Казав я тобі, що Базак уже тому богу молиться, а не нашому.

— І що з того? — відповів той.

— А то, що ми за чужого бога. Не за нашого.

— Тс…, якщо хтось взнає то підеш в жертву їхньому богу. Мовчи.

— Мовчу.

Помовчавши, він знову не втримавшись, продовжив.

— Ту дівку треба берегти, з собою візьму. За жону.

— Ти?!

— Я! У тебе є, а в мене нема... Тепер буде. І ти мені винен, пам’ятаєш? Як стріла летіла в тебе, я прикрив щитом!

— Пам’ятаю, — буркнув Сабан. — Добре, що шаман передумав різати її, а то вибирав би з інших.

— О, там є ще одна! Давай розважимось.

— Добре, — гигикнув той.

— То піду приведу, — мовив він. — Ти тут почекай.

— Дивись, щоб Базак не вчув! — занепокоївся Сабан.

— Не вчує, я тихо, — відрізав обрин, уже віддаляючись від нього.

Він тихо підійшов до хати. Біля дверей стояв вартовий.

— Що тобі? — спитав той.

— Дівку візьму. Ми з Сабаном там, за кузнею.

— А Базак?

— Він не взнає. Потім ти підеш, а я тут побуду.

Той почухав потилицю:

— Добре.

Вартовий впустив його в середину хати. Бранки мовчали, та блимали на нього очима. Посередині хати лежала Малуша. Обрин підійшов до неї, припідняв і буркнув під ніс:

— Жоною будеш... Не вмри тут мені.

Він відтягнув її до інших і обережно притулив до печі. Потім озирнувся. У кутку, забившись, сиділа Дарина. Обрин вишкірився на неї.

— Підеш зі мною!

Він грубо вхопив і потягнув її за волосся на вулицю. Дівчина запищала, та обрин вдарив її в обличчя:

— Тихо ти, а то вчує хтось!

Вона обімліла. Інші заплакали, забившись в куток. Обрин витягнув дівчину на вулицю та зачинив двері.

Жінки так і лишились сидіти, боялись навіть дихнути. Малуша так і не приходила до тями, але на неї ніхто не зважав. Вартовий побачивши, як той піднімає на руки дівчину, спитав.

— Ти що, вбив її?

— Ні, ще жива, — гигикнув той. — Ми швидко, потім ти! Чекай. І він із ношею пішов за кузню. Вартовий ставши біля дверей поглянув на кущі.

— Сидять у хащах. Бояться мабуть, не йдуть... — бурмотів він собі під ніс.

У кущах сиділи мовчки, не зводили очей із хати коваля. Звідси дивились, як хтось ходить біля дому.

Милош ходив, туди, сюди, скаржачись на затерплі ноги. Урешті не витримав і спитав Волота, який ні до кого не обзивавшись, дивився в сторону кузні.

— Що там із Мирославою? Померла?

— Мабуть, ні, — тихо відповів той. — Малуша мала принести якесь зілля від Віди. Воно допоможе.

— А Віда... Вона зможе? Та дівка взагалі дивна, не від людей вона...

— Звідки знаєш, діду? — перепитала Зоряна, яка теж не відводила погляду від хати.

— Знаю, та й усе, — буркнув старий.

Волот подивився на сонце, яке повільно опускалося до гір.

— Любомире, мабуть піди до вежі. Там Борна — нехай покличе Ратибора, на підмогу.

— А що, самі не осилимо? Їх же мало! — піднявся він, стиснувши сокиру.

— Мало, — відповів Волот, — та ми мисливці, а не воїни.

Любомир промовчав. Старі підтримали

— Діло кажеш, Волоте. Піди, Любомире, зайва сокира не завадить.

Любомир глипнув на старих, та не промовивши ні слова, поліз кущами до воріт.

Волот подивившись на решту, сказав.

— Скоро вечір, готуймося. Ви підете зі мною.

Молоді кивнули. Почали перевіряти сокири, ножі.

Милош уп’явся поглядом у Волота і вже хотів щось сказати, та той перебив його.

— Пускайте стріли. Неважливо, долетять чи ні, просто стріляйте, і все.

— Добре, — видавив з себе дід, роззираючи свого лука.

Зоряна глипнула на Волота.

— А я?

Він промовчав, решта лише стиснула плечима. Дівчина насупилася.

«Нічого, увечері побачимо...» — подумала вона.

В хаті старійшини Віда ще довго боролася за життя Мирослави, та жінка так і не прийшла до тями — згасла й відійшла у вічність.

Біля неї тяжко плакали Ярина та Любава. Мала дитина, важко опустилася біля ніг матері, та ридаючи говорила.

— Мамо! Не покидай мене! Навіщо?!

Ярина, зронивши і звуку, сиділа поруч, тримаючи матір за ще теплу руку. Не могла повірити, що та вже не промовить «Яринко», не пригорне її та Любаву до себе. З очей котились сльози, вона витерла їх рукою, потім міцно обнявши, пригорнула до себе малу Любаву.

Святослав не плакав. Він дивився на матір, не міг підійти ближче. Здавалося що , якщо не торкнутися її, то все це неправда. Але вона вже не дихала. Він сидів на лаві біля самих дверей і з усієї сили стискав кулаки. «Батько, Ратибор... Де вони? Чому їх немає тут? Чому вони не прийшли? — люто думав хлопець. — Якби вони були тут, того обрина й близько б не було!»

Хлопець швидко зірвався з місця й вибіг на вулицю. Там зупинився біля хати, вдихнув свіже повітря й сів на колоду. Обійняв голову руками, і сльози самі, пішли з очей. Потім повернув голову в сторону вежі.

«Де ж ви» --- тільки і мовив. Він витер сльози , та вони не переставали йти. Святослав опустив голову, щоб ніхто не бачив що він плаче. Потім на мить підвів і ще раз глянув у бік вежі.

Біля вежі сидів Борна з хлопцями. Ворог відійшов. Десь там, далеко в лісі, ще чули якісь крики та скрегіт заліза.

Він не зводив очей із лісу. Воїни, що лишилися з ним, раз по раз озиралися.

— Що там? — вдивлялися вони в кущі. — Пішли вже?

— Далеко... не чути... може... не знаю... — відповідали інші.

Хлопець не слухав їх. З городища досі ніхто не прийшов, і це тривожило. Раніше сюди весь час прибігали люди, і доводилося завертати їх назад. Тепер не приходив ніхто.

Та й Волот пішов туди й не повернувся. Може, варто перевірити?

Він підвівся:

— Я піду туди, — показав рукою в бік городища. — А ви тут почекайте.

Ті навіть не слухали його — лише мовчки махнули рукою, не відводячи очей від лісу.

Борна взяв сокиру, перекинув через плече лук і рушив униз, до воріт.

Сонце вже опускалось за хребти. Почало смеркати.

Він підходив до воріт і ще здалеку вгледів: вони відчинені.

«Не може бути, — подумав. — Невже ворог усередині, а ми й не знаємо?»

Він дістав стрілу й натягнув тятиву обережно наближаючись до входу. Навкруги панувала тиша — лиш звіддаля доносився гавкіт собак та ревіння худоби. Ні криків, ні лементу, ні біганини людей видно не було.

Хлопець почав обережно виглядати з-за бічної стіни й раптом почув тупіт ніг, хтось біг. Він напружився, дужче натягнув лук і вискочив у ворота. Уже хотів пустити стрілу, як мельком роздивився — свій! Не втримавши тятиву, хлопець лише встиг шарпнути лук догори, і стріла звилася в небо.

Чоловік від несподіванки припав до землі.

Борна застиг із луком у руках.

Любомир підвівся, і видихнув:

— А щоб тебе... Борно!

— Любомире? Це ти? Що там у городищі коїться? Де всі?

Говорив хлопець, підходячи й обтрушуючи з себе пил.

— До лісу втекли... Там Волот, сказав, щоб я знайшов Ратибора. Вони засіли біля хати коваля, і коваль в них. Там ще хтось є, та ми не знаємо...

— А чого Ратибора? Я піду!

— Борно, вони були в їхньому домі... Волот просить, щоб він прийшов.

— Тоді йди, а я туди!

Любомир, трохи поміркувавши, мовив:

— Ти йди шукай Ратибора, ти краще знаєш, де його шукати. А я повернуся, хлопцям допоможу.

Борна зміряв його очима, потім глипнув у бік городища:

— А мати моя... не знаєш, куди пішла?

— У лісі вона. Сам бачив, як тікала. Йди, Борно, до Ратибора!

— Добре.

Борна розвернувся, стискаючи лук в руках, та побіг до лісу. Любомир якийсь час дивився йому вслід, потім вернувся до кущів, де чекав Волот. Коли повернувся, там вже панувала темінь. Волот, побачивши Любомира, спитав.

— Ти чому вернувся? Не пішов?

— Борна пішов, — задихавшись відповів той. — Він знає, де шукати, тож приведе.

— Добре, — згодився Волот. — Тоді рушаймо.

— А я? — підвелася Зоряна.

— Ми покличемо тебе, посидь тут.

Зоряна глянула на Волота із зневірою й обуренням:

— Ти ж обіцяв!

— Так обіцяв, Зоряно ми покличемо. Добре?

Зоряна мовчала. Волот продовжив.

— От і добре. Пішли. Тільки тихо.

Вони рушили, наче полювати великого звіра. Тільки звір зараз був грізніший ніж в Громах. Один звук — і все.

Ступали тихо, дивились під ноги, пробиралися між гіллям і згиналися, як змії. Кущі закінчилися. Лишилося тільки перебігти через стежку. Волот припав до землі та поповз. За ним так зробили решту.

Із кущів вилетіла птаха. Усі завмерли. Ні, тихо. Поповзли далі.

Попереду дім. Вартовий стоїть біля дверей, до нього підходить інший. Напевно, міняються.

Волот напнув лук і кивнув Любомиру, чекати. З кущів, де лишилися старі, полетіли стріли і вп'ялись в землю.

«Зашвидко», — тільки й подумав Волот. Обрин, що прийшов мінятися, забіг до хати. Вартовий схопився за лук, та натягнути не встиг — Волот пустив стрілу просто йому в груди. Той звалився на землю.

Інші обри почули шум і вибігли з кущів, тримаючи в руках мечі. Волот хитнув головою: тихо не вийшло. Що ж. Він вихопив сокиру й першим кинувся на них. Любомир із хлопцями — слідом.

Обрів було троє. Бій зав'язався біля хати коваля.

На Волота насів один із мечем. Вони важко билися. Волот вигинався, ухиляючись від ударів, та обрин вправно крутив мечем і вже встиг поранити його в ногу. Волот почав відступати, позаду стіна. Обрин зашкірився й щось крикнув двом іншим.

Ті насідали на трьох хлопців. Вони відбивалися сокирами, намагаючись не підпустити тих ближче. Та один з обринів полоснув мечем по животі хлопця, що бився поруч із Любомиром. Той випустив сокиру, схопився за живіт — бризнула кров, випали кишки. Хлопець упав, стогнав і корчився від болю.

Любомир тремтячими руками відбивався. Обри вишкірилися й насідали. Один штрикнув його мечем наскрізь у плече. Хлопець упав.

Останній, хто ще стояв на ногах, з усієї сили вимахував сокирою, не підпускаючи ворогів до себе.

Волот уже ледве тримався на ногах. Обрин розсік йому руку.

«Усе... кінець», — майнуло в голові.

І в ту ж мить він почув свист стріли.

Звідки?

Як тільки хлопці відійшли, Зоряна уже рушила за ними, але Милош схопив її за руку.

— Куди, дівко?! Здуріла?

— Діду, я вмію з лука стріляти!

— Що? Ти?! Сиди тут, не пущу!

Вона сіла осторонь. Милош зі старими чекав, поки хлопці підлізуть ближче. Тут здалося що Волот подав знак. Він покликав Зоряну:

— Ану глянь, не бачу! Напевно вже стріляти треба.

Зоряна придивилася.

— Не знаю, напевно так. — прошепотіла.

Старі натягнули тятиви й пустили стріли та ті впали на землю, не долітаючи до хати. Вони знову напнули луки, на Зоряну ніхто вже не зважав.

Вона вибігла з кущів. Тримаючи лук, дівчина підбігла до хати.

Там вона побачила, як обрин уже майже добивав Волота. Один хлопець лежав нерухомо. Любомир затискав поранене плече, а останній щосили відбивався сокирою.

Не думаючи, Зоряна вихопила стрілу, натягнула тятиву й пустила в обрина, що вже заніс меч над Волотом.

Стріла пролетіла мимо, лише черкнувши нападника по плечу. Та цього вистачило. Обрин на мить відволікся, повернув голову туди, звідки стріляли.

Волот рвонувся вперед і вгатив сокирою обринові в живіт. Той завив від болю. Кров бризнула Волоту на руки. Обрин звалився на землю й затих.

Побачивши смерть свого ватажка, інші обри кинулися до кузні.

Волот підвівся.

Та один із обрів вийшов із кузні, тримаючи Ясеня однією рукою за плече, а другою приставивши ніж йому до горла. Він щось торохкотів своєю мовою.

Зоряна скрикнула.

Волот озирнувся, побачивши її закричав:

— Зоряно, почекай!

Та вона не чула. Підняла лук, прицілилася й пустила стрілу.

Стріла пролетіла біля самої голови Ясеня. Обрин пригнувся, вона вп’ялася в двері кузні.

Тієї ж миті Волот вихопив ножа й метнув у ворога. Ясень рвонувся, вхопив обрина за руку, відвів лезо від свого горла й пригнувся. Ніж Волота вгатив обринові в око.

Той завив, сіпнувся назад, намагаючись вирвати лезо. Ясень не дав йому отямитися: викрутив руку, вихопив у нього ніж і всадив у горло.

Обрин захрипів, захлинувся кров'ю й повалився на землю.

Ясень важко дихав. Сів поруч, ніби ноги більше не тримали.

Інший тримав перед собою Стефана.

— Він просить пощади! Не вбивайте! — кричав Стефан.

— Нехай кине ножа, — мовив Волот.

Обрин кинув ніж і став навколішки.

Зоряна випустила лук і кинулася до Ясеня. Впала біля нього, схопила за лице, потім за груди, шукаючи рани.

— Ясене...

Він ворухнув губами.

— Живий... — видихнула вона. — Слава богам... Живий...

Вона почала цілувати його в чоло, в очі, в губи. Ясень не відштовхував її. Сидів, важко дихав і дивився то на неї, то на мертвого обрина.

Волот зайшов у кузню, та одразу вийшов.

— Там нікого.

Потім зайшов до хати. Там у темноті почув жіночі голоси:

— Не вбивайте нас!

У темряві він розгледів жінок. Обдерті, у крові, із синцями на обличчях і руках, вони сиділи, тулячись одна до одної, й з острахом дивилися на нього.

— Усе, немає їх, виходьте — мовив Волот.

— Волоте, це ти? Слава богам! Вони забрали Дарину... І Малушу теж.... Не бачив їх?

— Ні, — мовив Волот, а за мить перепитав: — Яку Малушу? Ту, що з Відою живе?

— Так, — відповіли ті.

— Значить, не донесла Віді зілля...

Волот розвернувся й вийшов.

— А батько де? Батько?! — вже питала Зоряна, дивлячись на Ясеня.

— Вони пішли до Скальника. Їм потрібен Скальник.

— Навіщо? — спитав Волот, стоячи збоку.

— Не знаю. Стефан знає їхню мову.

Волот ухопив полоненого, вивів на середину й покликав Стефана:

— Спитай його, скільки їх тут було і де решта.

Обрин відповів, що Баклабан із двома пішов у гори, коваля забрали з собою. Було ще два воїни, та де вони він не знає.

Волот, почувши це, почав обходити навколо дому. Потім кузню, там побачив тіло Голуби, вдова Борича що згинув на полюванні, далі лежала Дарина. Вона дивилася в небо широко розплющеними очима, сорочка порвана, між ніг текла кров. Він упізнав її. Єдина донька в матері

Він нахилився: не дихає. Важко зітхнув, підвівся й повільно пішов назад.

На крик прибігли Милош із дідами. У руках тримали луки, але стріляти вже не було в кого. Старі зупинилися, перезирнулися.

Волот мовчки пройшов повз них і підійшов до полоненого обрина.

— Спитай, куди пішли ті двоє і куди пішов їхній старший. Навіщо їм Скальник?

Полонений деякий час вагався, нарешті відповів.

— У горах живе бог, Баклабан йому служить. Хоче випустити його — і тоді всіх завоює... Ті двоє, втекли, напевно. Злякалися... Мабуть, узяли дівку одну.

Стефан замовк і важко перевів подих. Волот дивився на полоненого ще якусь мить, ніби зважував, чи той бреше. Потім схопив його за плече й штовхнув до Милоша.

— Зв’яжіть його міцніше. Ще знадобиться.

Полонений упав навколішки й щось забелькотів, але Волот уже не слухав. Він обернувся до хати, де жінки почали виходити з темряви одна за одною.

Зоряна плакала, схилившись біля Ясеня.

Волот підійшов до мертвого воїна, постояв над ним якусь мить, а тоді глянув на Любомира. Той насилу припіднявся.

— Як ти? Не сильно? — спитав його Волот.

— Сильно... але заживе, — відповів Любомир.

Зоряна підвелася, витираючи сльози:

— Я за батьком!

Волот подивився на неї, він довго мовчав, думав, потім сказав.

— Ти не зможеш Зоряно.

Ясень підвівся, і вона підійшла, підтримуючи його.

— То хто поверне мені батька?! — спитала дівчина.

— Я піду. У мене свої з ними рахунки, — мовив Волот.

З-за дому вигулькнув Ратибор, а позаду нього — Борна.

Він кинувся до Волота:

— Що?! Як?! Звідки вони взялися? Чому ворота відкриті?!

Волот глянув на нього, потім — на пораненого Любомира і сівши збоку на колоду, промовив.

— Не знаю, Ратиборе. Спитай їх.

Ратибор повернувся до пораненого, схопив Любомира за груди. Той скривився від болю, та Ратибор не зважав — затряс ним:

— Чому не закрили ворота?! Чому?!

— Я не знаю... — ледве видавив з себе той. — Тихомира довго не було, ми не знали, що робити, Ратиборе, от і все...

Ратибор відпустив його й витріщився:

— Де Тихомир?

— Вони повели його до Скальника.

— Я за ними! — мовив Ратибор.

— Малуша була тут, — сказав Волот.

— Де вона? — стрепенувся Ратибор, й почав шукаючи її очима.

— Мабуть, її забрали з собою...

— О боги... — вимовив Ратибор. — Куди?

— Сей каже, — Волот показав на полоненого, — що двоє втекли й забрали її з собою.

— Значить, туди, до воріт, — мовив Ратибор.

Він почав роззиратися: дивився то на гори в бік Скальника, то в сторону воріт. Волот піднявся і мовив до нього:

— Я піду до Скальника сам, Ратиборе.

Ратибор не відповів нічого, потім шукаючи очима, спитав.

— А де Дубиня?

Волот відхилився зиркнув на гори.

— Немає Дубині більше, Ратиборе. Згинув там, — він показав у бік воріт.

Ратибор опустив голову:

— Шкода...

— А Богдан де? — спитав Волот.

Ратибор мовчав, а потім, глянувши на Ясеня з Зоряною, мовив:

— Млади більше немає...

— О боги! — притисла Зоряна руки до грудей.

— Як?! — спитав Ясень.

— Вона була там чомусь... Дерево впало на неї.

— А Богдан? Що з ним? — далі розпитував Ясень.

— Там... біля неї, — лише й відповів Ратибор.

Волот підійшовши блище до нього сказав.

— Тут, Ратиборе, діло таке... Вони були в домі твоєму. Мати поранена.

— Жива?! — спитав той дрижачим голосом.

— Віда біля неї, значить — жива.

Ратибор стояв і мовчав. Там у лісі — тяжко поранений батько, тепер — мати, а ще й забрали Малушу. "Слава богам, вони живі, — думав він. — А Малушу забрали. І якщо я зараз не піду — буде пізно!"

— Я тільки врятую Малушу, а потім одразу до неї, — глухо промовив хлопець потім добавив: — Я швидко!

І він побіг у сторону воріт — шукати обрів.

Волот дивився йому вслід, а потім розвернувшись пішов у сторону Скальника. Над горами висіла темна ніч, та вони не зважали. Кожен думав про своє. Волот — щоб помститися за смерть брата, кров за кров, щоб душа його була спокійною там, біля предків. Ратибор — щоб встигнути і врятувати його Малушу. Він знову і знову бачив перед собою її постать, її очі, її усмішку.

"Головне — встигнути", — думав він, ступаючи за ворота, в лісову темряву.

Сабан ішов попереду, витягнувши руки й розводячи гілки дерев по боках. Він майже нічого не бачив — довкола висіла така темрява, хоч око виколи. Сардак ішов позаду й тягнув Малушу за мотузку, прив'язану до її рук і перекинуту через шию. Вона ледве переставляла ноги, але вже не опиралася. Сардак дратувався:

— Давай швидше! — тягнув її силою.

Дівчина впала на землю. Він грубо підняв її:

— Сабане! — гукнув до товариша. — Почекай! Мабуть, треба перепочити, а то не дійде.

Той не чув його, а лишень уперто продирався між деревами. Сардак вдивлявся в темряву, але вже не бачив його.

— Сабане! — ще раз покликав він.

Навкруги панувала тиша, лишень попереду було чути тріск гілля та важке дихання Сабана.

Він різко вхопив Малушу за волосся.

— Давай, вставай, а то здохнеш тут, — прошипів він.

Враз десь з іншого боку тріснула гілка, потім щось заворушилося. Сардак гукнув голосніше:

— Сабане, ходи сюди, не дурій! Там хтось є, я чую.

Сабан зупинився, затих:

— Я нічого не чую. Ти знову щось вигадуєш.

Він повернувся до Сардака і добавив.

— Навіщо ти вбив ту дівку? Обіцяв, що розважимося, а потім сам убив...

— Сабане, вона пищала... так вийшло.

— І що? То дай цю мені.

— Цю? Ні, не дам, — потім додав: — Я заплачу тобі.

— Як?

— Як до дому прибудемо.

Сабан не відповідав. Думав: якщо він піде сам, то важче буде дійти, а якщо з ним, то рано чи пізно хтось проговориться, що вони втекли, може і ця дівка потім усе розкаже. Але як лишити його? А якщо він виживе й сам дійде? Що тоді? Він хитнув головою: «Візьму з собою. По дорозі вб'ю, а дівку заберу».

Він повернувся до Сардака:

— Добре, підемо разом. Я почекаю, — промовив він.

Малуша сиділа на землі. Вона не відчувала ніг, голова боліла, а мотузка вп'ялася в руки до крові. Дівчина вже не мала сил ні кричати, ні плакати. Обрин тримав її за волосся так, що вона не могла навіть ворохнутись.

У голові билася тільки одна думка: «Ратиборе, врятуй мене... Де ти?» Та його не було, і ці чужинці тягнули її в ліс. Вони щось говорили між собою, але вона не розуміла жодного слова.

Сльози текли з очей, хотілось, щоб це закінчилось. Хотілось, щоб усе було як раніше. Вона заплющила очі. «Це сон. Зараз відкрию очі і все минеться.» — відкрила, ні вона тут в лісі з цими чужинцями, і ніхто не знає де вона, ніхто її не врятує.

Нарешті обрин відпустив руку, їй стало легше, вона опустила голову. Той чужинець десь відійшов, зник в темряві. Вона чула тільки голоси, потім — як вони ламали гілля, як десь неподалік складали на купу.

У темряві побачила, як вони вибивали кресалом іскри на сухе гілля, і як звідти виринув маленький вогник, який поступово розростався, освітлюючи все довкола. Дивилась, як два чужинці підкидали дрібні гілки в вогонь, потім грубші.

Один із них знову підійшов до Малуші, і щось мовив на своїй мові, потягнув за мотузку до вогнища, посадив поруч.

Вони кожен раз вдивлялись в темряву, розмахували руками. Малуша прислухалась. Почула. Там хтось є. Хтось дихає.

«Ні, не людина, — подумала вона. — Людина так не дихає». Звідкіль вона це знала? Не пам'ятає. Але вона це точно знала.

Вже чула, як зламалася гілка під чиєюсь ногою, як хтось провів рукою по дереву. Малуша вдивлялась в темряву, побачила тінь — там, за деревами.

Довкола стояли дерева, опустивши своє гілля додолу. Малуша глянула в інший бік — там так само. Темрява зникала.

Малуша глянула на чужинців. Вони не бачать. Лише прислухаються, не помічають тіні, що наближається.

«Вони осліпли...» — подумала вона.

Але ж вона там. Ця тінь — там, за деревами. Підходить усе ближче й ближче...

Дівчина мовчала. Лише дивилася на те, що наближалося. Поглянула вгору. Небо було сіре, без сонця. Малуша притисла руки до грудей, до серця, воно здавалось що зараз вискочить. Оглянулась. Де вона, де Городище?

Ратибор у темряві дійшов до вежі — там біля вогню сиділи воїни.

«Може, вони бачили їх? Спитаю», — подумав.

Він підійшов, і один із них підвівся на ноги.

— Ратиборе, ти тут? А де Борна? Він же йшов із тобою.

— Там, у городищі, — відповів той, а потім спитав. — Нікого тут не бачили?

— Ні... — відповів інший, роззираючись по боках.

— А кого ми мали бачити? — спитав той, що підвівся.

— Нікого, — відрізав Ратибор. — Що ж, піду.

Він рушив у ліс. Вони дивилися йому вслід, знизуючи плечима.

— Дивні якісь вони з городища...

— У нас на Пруті не такі люди, — промовив інший.

Вони повернулися, сіли знову біля вогнища.

«Їм байдуже, — думав Ратибор. — Вони з Прута, лиш допомагають».

У роздумах він ішов лісом далі. Навкруги було темно. Потрібно запалити смолоскип, але якщо побачать здалеку? «Якщо побачать — я їх почую».

Він витяг із торби полотно, просякнуте березовим дьогтем, обмотав ним суху гілляку й викресав вогонь. Світячи собі під ноги, рушив лісом.

«Тут не проходили, їх би побачили наші, — подумав хлопець. — Хіба що верхами...»

Із цими думками він просувався лісом усе далі й далі від городища.

Волот ішов від городища до капища, там за ним побачив люд, що ховався від обрів.

«Недалеко втекли», — подумав.

Неподалік побачив волхва, підійшов до нього. Старець побачив хлопця, рушив назустріч:

— Волоте! Що там у городищі? Де обри?

— Немає вже їх там, старцю. Дехто пішов сюди, чи не бачив?

Старець глянув на хлопця, озирнувся і мовив:

— Бачив, Волоте, та не йди за ними. Вони ідуть по велінню богів, не знаючи того. Не йди.

Волот глянув у бік лісу, куди показав рукою старець, потім — на люд, що ховався в лісі, і мовив до старця:

— Не можу, я дав обітницю брату, що дух його буде відомщений.

Старець хитнув головою:

— Дубиня... Нема його. Нехай... Якщо обітниця — іди.

Він поклав старечу руку на його чоло:

— Іди, легіню, — а потім, розвернувшись, додав: — Твоя кров богам не потрібна. Повертайся живим, Волоте.

— Добре, старцю, — мовив він.

Старець рушив до інших, викрикуючи:

— Повертайтесь до осель, злих обрів уже немає там!

Звідти лунав людський гул, вони радісно викрикували: «Пішли вже додому!».

Дехто вже рушив до городища, не чекаючи інших.

Волот постояв якийсь час, дивився на це, а потім розвернувся і рушив далі до лісу.

Тихомира вели лісом, прив'язаного за руки. Було темно. Він важко йшов, з голови текла кров. Ще кілька кроків — і він упав. Обрин, що його тягнув, ударив ногою в живіт. Тихомир закашлявся, з рота пішла кров. Він прохрипів:

— Не можу... Вбийте тут. Далі не можу.

Вони перекинулися між собою кількома словами. Він не розумів, про що говорять. Один із них запалив смолоскип і почав світити перед собою. Інший обрин силоміць підняв його й мовив його мовою:

— Вперед.

Тихомир пішов, спотикаючись, за тим, хто світив. Баклабан ішов позаду, не озираючись. Він говорив до них:

— Якщо цей нещасний покаже місце, де брама, приріжте його.

Потім додав.

— У нас немає часу на відпочинок. Ідемо вночі.

Попереду показалася скала. Обрин підняв смолоскип, освітив її згори, потім опустив полум’я донизу. Скала була суцільна.

Він озирнувся. Баклабан підійшов ближче, а тоді наказав підтягнути Тихомира до скали. Кивнув обрину, щоб той знову спитав мовою коваля:

— Куди?

Тихомир глянув на скалу й прохрипів, показуючи рукою:

— Туда перейти треба.

Обри переглянулися.

— Що він показує? Перейти через сю скалу? — спитав Баклабан.

— Так, — відповів воїн.

Баклабан зітхнув.

— Треба було й ромея з собою взяти... Але пізно, — пробурмотів він.

Потім глянув на той бік і звернувся до одного з воїнів:

— Ми то перейдемо. Але як цього старого туди переправимо?

— Я переведу, шамане, — відповів той.

Баклабан пильно глянув на нього.

— Відповідаєш головою.

Інший обрин, постоявши трохи, звернувся до шамана:

— Баклабане, може, ранку діждемось? Уночі не дійдемо, можемо заблукати.

— Бог нас веде. Не заблукаємо, — відрізав той.

Обрин шарпнув Тихомира, підвів його й потягнув до скали. Той зробив кілька кроків і впав на землю. Обрин знову його вдарив.

Баклабан дивився на це, потім огледівся навкруги й мовив:

— Так і бути. Тут чекаємо до ранку. Збирайте хмиз, розпалюйте вогнище.

Волот пробирався навпомацки, витягував руки вперед, розводячи гілля смерек у сторони. Попереду були поляни, які він переходив швидко. Та за ними знову той самий ліс, через який пробиратися було важко.

Він зупинився. Так він їх не наздожене. Потрібно запалити смолоскип, але вони можуть побачити. Волот сів на землю, віддихався. Як діяти далі, він не знав.

«Уночі їх не знайду. Діждуся ранку», — вирішив він.

Волот вмостився під деревом і прикрився гунею. Вогню не розпалював, щоб ворог не побачив здалеку. Поклав голову на лікоть і заплющив очі.

Ратибор рухався поміж дерев, освітлюючи шлях смолоскипом. Він зупинявся, прислуховувався, чи не чути попереду ворога.

«У таку темінь вони далеко не відійшли, — думав він. — Лиш би жива була Малуша...»

Він хитнув головою, відганяючи думки про гірше.

Та попереду була тільки темінь — і більше нікого. Невже пішли іншою стороною? Невже ті мужі біля вежі не бачили?

Він зупинився. Що робити? Куди йти? Де шукати? Він не знав.

Та раптом далеко попереду, між деревами, блимнув вогник. Ратибор завмер. «Вони...» Швидко загасив смолоскип, щоб не видати себе, і рушив до мерехтіння. Вогник то ховався за стовбурами, то знову виринав між гіллям. Він ішов повільно, затамувавши подих, боячись навіть наступити на суху гілку.

Сардак сидів біля вогню, вдивляючись у темряву. Сабан підкидав у вогнище дрова, і полум'я розгорялося дедалі сильніше. Він скоса поглядав на Сардака, присунув ближче меч і непомітно перевірив, чи не застряг ніж у піхвах.

— Сабане? А що скажемо, якщо доберемось до табору, де шаман спитає сотник.

— Не знаю... Може, не треба йти в табір

— А куди? — спитав Сардак

— Сотник стратить нас, — спокійно відповів Сабан, що аж Сардак здригнувся.

— Тоді в степ, — відповів Сардак.

Він підвівся, розправив плечі й підійшов до Малуші.

— От ще треба навчити тебе по-нашому говорити.

Вона сиділа, не відводячи погляду від вогню. Він не бачив її обличчя.

Сардак нахилився, простягнув руку й торкнувся її щоки.

Малуша повільно підвела голову, глянула йому просто у вічі. І він побачив її очі. Без зіниць, білі, мов морозне небо.

Сардак затремтів. Рука сама ковзнула до боку — меча там не було. Він шарпнувся до другого боку й вихопив ніж.

— Ти… ти… Не може бути…

Він замахнувся.

Та з темряви виринула тінь. Заричала так, що вогонь здригнувся, кинулася на Сардака, збила його з ніг і вдарила об землю.

Сабан бачив, як вона вийшла з лісу. Бачив, як підняла Сардака й жбурнула ним, наче мішком. Тоді тінь повернулася до нього.

Вовк.

Це був вовк. Але такого Сабан ще не бачив. Величезний, на двох лапах. Стояв біля вогню й дивився просто на нього.

Сабан схопив меч і кинувся вперед із криком, цілячи звірові в груди. Та вовк легко відбив меч убік і полоснув кігтями по плечу.

Сабан завив. З плеча звисали шматки м’яса. Він відступив, похитнувся, а тоді кинувся тікати в ліс.

Звір не рушив за ним.

Він повернувся до Сардака. Той лежав на землі, витріщивши очі, й тільки хрипів. Вовк нахилився, підняв його, вхопив обома лапами за плечі — і одним ривком розірвав навпіл.

Малуша дивилася на це широко розплющеними очима.

Звір обернувся до неї.

Підійшов ближче. Навис над нею, вдивляючись в обличчя. Довго не рухався. Потім раптом вишкірив зуби й глухо загарчав.

Простягнув пазурі до її обличчя, та не торкнувся.

Малуша не відсахнулася. Лише дивилася на нього.

Це ніби розлютило його. Звір різко відступив, нахилився біля дерева й підняв щось темне з трави. Чорну дощечку.

Він кинув її Малуші під ноги.

Дівчина опустила погляд. Дерево лежало зовсім близько — чорне, вологе, наче вирване з самої ночі.

Малуша простягнула руку й торкнулася його пальцями.

Холод ударив у груди.

Перед очима мигнула печера.

Гладка стіна.

Темрява за нею.

Крик.

Кров.

Чиїсь руки.

Вона здригнулася всім тілом.

— Ні… — прошепотіла. — Це не я… Не я… Я не хотіла…

Рука зісковзнула з дощечки. Малуша похилилася набік і втратила свідомість.

Звір знову підійшов до неї й навис зверху, важко дихаючи.

Ратибор ішов на світло, руками відхиляючи гілля. Він наближався все ближче й ближче, коли раптом почув крики.

Зупинився. Прислухався.

Рик. Звір.

Ратибор вихопив ножа й прискорився. Вийшовши до вогню, побачив розтерзаного обрина. Малуша лежала біля дерева без свідомості. Над нею стояв звір — той самий, якого він, здається, вже бачив між деревами.

Ратибор стиснув ножа.

— Облиш її, нечисте!

Звір повернув до нього голову. Не кинувся. Не відступив. Лише дивився.

Ратибор повільно наближався, тримаючи ножа перед собою.

Вовк грізно рикнув та рушив на нього.

Ратибор, не зводячи з нього очей, однією рукою тримав ножа, а другою повільно витяг сокиру з-за пояса.

— Іди сюди, тварюко… — видавив він, хоча руки його тремтіли.

Та звір раптом зупинився. Принюхався до повітря, піднявши морду в бік гір над городищем.

І різко заревів.

Потім розвернувся й зник у темряві.

Ратибор ще мить стояв, дивився в ліс. А тоді кинувся до Малуші.

— Малушо… Малушо…

Він тормошив її, цілував, витирав кров із голови й обличчя. Потім притулився вухом до її грудей.

Дихає.

— Слава богам… — видихнув Ратибор.

Вона розплющила очі й глянула на нього.

— Ратиборе… Се ти?.. Ти прийшов… врятувати мене?..

— Я… я, Малушо. Я тут.

Він обійняв її й притиснув до грудей.

— Не бійся. Я тебе більше не полишу. Чуєш? Не віддам нікому.

Вона тремтіла в його руках, а він усе тримав її, ніби боявся, що темрява знову вирве її з обіймів.

Треба було йти назад. До городища. До матері. До всіх. Але довкола стояла така темінь, що й дерева здавалися чужими. Малуша ледве дихала, а він сам не знав, звідки прийшов. Ще й звір той, десь там.

«До ранку, — подумав Ратибор. — Треба дочекатися ранку. А тоді поведу її додому.»

Він міцніше обгорнув її руками й прислухався до лісу. Ліс мовчав. Тільки десь далеко, у тій самій темряві, ламалося гілля.

Там, куди не дійшло світло їхнього вогнища, Сабан біг навмання, не озираючись. Йому здавалося, що от-от позаду хтось дихне в спину.

Та ні.

То дихав він сам.

Рука пекла від болю. Кров текла без упину. Він зупинився, намацав бік — зброї не було. Ні меча, ні ножа. Нічого.

Сабан знову кинувся між дерева. Гілля дряпало обличчя, чіплялося за одежу, било по очах. Сили покидали його. Він перечепився, впав, підвівся, знову пішов, але бігти вже не міг.

Руку він майже не відчував.

Зробив ще кілька кроків і впав на коліна. Далі повз, поки мав силу. Доповз до дерева, сперся об стовбур і важко видихнув.

«Передихну… і піду далі…»

Він озирнувся. Перед очима все пливло. Темрява гойдалася між деревами, наче вода.

Сабан знепритомнів.

Коли прийшов до тями, навколо була ніч. Тиша. Ні криків, ні рику, ні тріску гілля. Нікого.

А потім він побачив її.

Білу постать між деревами. Вона стояла далеко, майже зливаючись з лісом. Та за мить рушила до нього. Повільно. Безшелесно.

Сабан дивився на неї й не розумів, хто це. Хотів щось сказати, та язик ледь ворухнувся в роті.

Постать підійшла ближче. Зупинилася перед ним.

— Людська дитино… — мовила вона тихо. — Ти слабкий. Я вилікую твої рани. Ти забудеш біль. Тут знайдеш спокій.

Сабан витріщився на неї.

— Ти… не людина… — тільки й прохрипів він. — Хто ти?